ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 101 (6606), 107 (6612), 112 (6617), 121 (6626), 126 (6631), 131 (6636), 136 (6641) ЗА 7, 14, 21 ЧЕРВНЯ, 5, 12, 19, 26 ЛИПНЯ.

 

Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в планетарне майбуття.
Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.
Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.
Ми публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.

 

Поштова марка України з зображенням Криштофа Косинського.

 

Митрополит Йов Борецький.

 

Петро Сагайдачний, картина ХІХ ст.

 

Самійло Кішка.

 

Захоплення Кафи в 1616 р.

Коли наприкінці ХVІ століття реєстровики Криштофа Косинського піднялися проти польських державців обстоювати свої права, це змусило владу Речі Посполитої серйозно поставитися до нової проблеми, яка виникала з середовища українського козацтва, тим паче, що до цього повстання долучилися широкі народні маси. І що далі, то більше характер козацьких виступів набував загального руху, в якому соціальні мотиви дедалі тісніше переплітаються з національними. Зокрема, вже 1596 року на Солониці повстанці написали на своїх прапорах: «За волю і віру!».

Однак жорстокою розправою над провідниками цих козацько-селянських повстань польська влада не змогла погасити те вогнище революційної енергії, яке вже згромадилося після падіння Галицько-Волинського князівства як держави українського народу. Козацьке середовище не тільки продовжувало нагромаджувати й далі власні сили, а й щораз ширше загортало до своїх лав представників різних прошарків українського суспільства.

З метою відвернути козацтво від антипольської боротьби панівна верхівка Речі Посполитої намагається вивести його за межі власних володінь, виставивши цю вишколену збройну силу у війнах проти своїх ворогів. Розрахунок, з точки зору інтересів Польщі, був правильний, оскільки українці за обіцяні (але не завжди виплачені!) кошти підуть на такі заробітки на чужину, де не просто обстоюватимуть інтереси мачухи-держави, а й порідіють своїми лавами, особливо ж, коли накладуть головами найбільш звитяжні провідники.

Подібний експеримент полякам цілком удався, коли 1602 року чотири козацькі полки на чолі з прославленим Самійлом Кішкою воювали на Балтиці на користь тієї влади, яка вже повністю закабалила український народ. І втрати були жахливі — загибель одного тільки Самійла Кішки чого вартувала: лицар, який після 25 років поневолення на турецькій галері своїм талантом і зусиллями організував утечу з неї всіх полонених на батьківщину, віддав своє життя не за її інтереси.

Щоб злити чергову хвилю козацької енергії, Польща використає дніпровську вольницю у війнах з Московською державою на початку ХVІІ століття, про що йшлося вище. Не виконавши своїх обіцянок щодо виплати жалування за ці походи, Річ Посполита на якийсь час позбулася впливу на українське козацтво, відтак воно кинулося на самостійні заробітки, взявши курс на морські походи проти Османської імперії, які вигранюють у гетьмана Петра Сагайдачного геніальний талант полководця. Це ж бо він організував небачений до того похід на Варну, пізніше на Кафу, де гибіли перед продажем у неволю тисячі православних українців.

Не встигла Туреччина оговтатися від цих ударів, як падають рік у рік нові на її прибережні міста — Синоп, Стамбул, Трапезунд. «Смелость, быстрота и разрушительность этих набегов, — писав дореволюційний історик Іван Каманін, — превосходит всякие описания; такой силы они не имели ни до, ни после Сагайдачного и должны быть приписаны его военному гению. Они подняли всю Турцию на ноги. Огромныя полчища двинулись на Подолию. Польские войска не решились вступить с ними в бой, и предводитель их Жолкевский просил мира...»

Але козацька енергія продовжувала нуртувати й далі, якої нагромаджувалося дедалі більше, і її треба було знову випустити, аби вона не змогла остаточно сформуватися в дієвий національно-визвольний рух, чого дуже боялися в Речі Посполитій. І мали підстави, бо з самого початку свого гетьманування Сагайдачний ставить перед дніпровською вольницею головне завдання — «свободити руський народ від підданства і ярма рабського», що означало, як стверджував його біограф Касіян Сакович, «вольності набути».

І в Польщі вихід із ситуації знайшли — покликали дніпровську вольницю на допомогу обраному ще 1610 року на царський трон королевичу Владиславу, який виявився неспроможним самостійно справитися з Москвою. Двадцять тисяч козаків під проводом Сагайдачного тріумфуюче перейшли через усю Московщину, взявши в облогу її «білокам’яну» столицю.

У ніч на 1(11) жовтня, тобто перед святом Покрови, розпочався вирішальний штурм Китай-города, який ще залишався у руках захисників. Спочатку козаки виламали Острожні ворота і почали дубовими колодами вибивати Арбатські, але раптово, як наголошується у тогочасних свідченнях, Сагайдачний дав відбій. Він наказав припинити облогу й відступити.

Що сталося? Чому козацький вождь, який ще кілька днів тому запевняв польську владу в тому, що перемога не за горами, раптом, у найвідповідальніший момент штурму, коли вже вона падає до ніг, зупинився?

Виявляється, несподівано для атакуючих козаків з лав захисників під церковні дзвони викидають уже перевірений і припасений на крайній випадок козир, який виявиться найбільш дієвим елементом тодішньої гібридної війни: «Чого воюєте проти єдиновірних православних?»

Чи й справді таке могло статися з Сагайдачним? Відомий учений Михайло Максимович ось що писав з цього приводу: «Оттого, я думаю, что осада Москвы была ему не по мысли... Его казацкое сердце могло смутиться от той мысли, что он начал крушить единоверную ему русскую столицу, для того, чтобы отдать ее в руки иноверца... И может быть, такое раздумье пришло к нему в тот самый час, когда Москва звоном колоколов своих позвала православный народ к заутрене на праздник Покрова, и руки осаждавших ее козаков невольно поднялись на крестное знаменье...».

Цілком можливо, що московська церква з метою психологічно-морального впливу на козаків, які наступали, організувала хресний хід,* як це вже було в липні 1618 року під час штурму військом Сагайдачного міста Єлець. Отже, як і тоді, коли гетьман піддався агітації тамтешніх священиків московської церкви припинити штурм, так і тепер він знімає блокаду Москви. Хоч потім продовжить бойові дії проти московських збройних сил поза межами міста. Скажімо, з великим завзяттям пробуватиме оволодіти Калугою, Серпуховим, що швидко схилить царську владу до переговорів.

У результаті підписання Деулінського перемир’я Польща отримала білоруські й українські землі, які до того були під владою Москви — Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську. Польський король офіційно зберіг за собою право претендувати на московський престол.

Фактор спільної релігії не тільки врятував від козацького штурму восени 1618 року Москву, а й підказав її керівництву ідею, у який спосіб можна опанувати цією українською збройною силою, що вже дозрівала до того, аби піднятися за національне звільнення рідного народу й відродження власної державності. А цього в «білокам’яній» з огляду на концепцію ІІІ Риму, зрозуміло, допустити не могли, бо ж постійно мріяли про те, щоб бути реальними самодержцями «всея Руси».

Тому, ретельно проаналізувавши недопрацювання в цьому плані православних владик зі Сходу, які вже тоді мали за постійне завдання навертати українство до Москви, а також власні промахи, що завадили опанувати ним наприкінці ХVІ століття, царське самодержавство ухвалило по-серйозному взятися за підпорядкування своїм впливам нашого козацтва. Та оскільки воно було непевним елементом, і, за словами В. Ейгорна, «москаль це бачив з висоти свого Кремля», то там вирішили план по упокоренню збройної сили українського народу здійснити через духовенство, яке має звернути національно-визвольний рух українства на збройний шлях оборони православної віри. Тобто, щоб українська національна енергія не використовувалася за своїм прямим призначенням для утвердження власних державницьких цілей, а витрачалася на внутрішні війни між православними й уніатами, які більше довіряли Риму, ніж Константинополю.

Таким чином, знову на горизонті з’являються східні православні владики. 1619 року, виявляється, проїздом через Україну до Москви добирався єрусалимський патріарх Феофан, котрий мав доручення висвятити на московського патріарха батька тодішнього царя Михайла Федоровича, що перед тим повернувся з польського полону. В Києві з Феофаном міг контактувати ректор Братської школи, колишній активний член львівського братства Йов Борецький, яке ще з 1592 року стверджувало про єдність походження двох народів, а в самій Москві перекладачем у нього був колишній ректор Львівської братської школи грек Арсеній.

І невдовзі після цього станеться подія, яка назавжди відіб’ється на долі України: в лютому 1620 року до Москви раптом прибуло посольство від того самого Сагайдачного, який ще зовсім недавно керував облогою «білокам’яної». Щоправда, озлоблений на козаків за недавній штурм Москви цар не прийняв цього посольства, посилаючись на піст, коли він, мовляв, нікого не приймає. Ухвалено було допустити українське посольство тільки до думних бояр: «И бояре черкасом дадут руки, а дав руки, говорити им речь Одинец с товарищи: пришли есте к великому государю нашему к царю и великому князю Михаилу Федоровичю, всеа Русии самодержцу, от гетмана Петра Саадашного и то всево Войска Запорозского с листом и с послугою, с крымски языки».

Тож 26 лютого козацькі посли на чолі з Петром Одинцем мали аудієнцію в думних дяків Посольського приказу Московської держави, на якій від імені всього Війська Запорозького оголосили, що «прислали их все Запорожское Войско, гетман Саадачной с товарыщи, бити челом государю, объявляя свою службу, что оне все хотят ему, великому государю, служить головами своими попрежнему, как оне служили прежним российским государем, и в их государских повелениях были, и на недругов их ходили, и крымские улусы громили, а ныне они по тому ж служат великому государю. Ходили из Запорог на крымские улусы, а было их с 500 человек».

Тобто, проситимуть козацькі посланці тепер царя взяти їх на вічну службу. З цим у Москві погоджувалися: «И мы, великий государь, тебя, гетмана Петра, и все войско за то похваляем, что вы нынешние государские милости себе поискали, и службу свою к нам, великому государю, оказуете, и вперед нам службу свою и раденье хотите оказовати...»

Водночас не задовольнилися в Москві поясненням, що козаки ходили її штурмувати для того, аби польський король за це краще ставився до православних, а сам цар міг побачити вигоду від спілки з великою силою українського воїнства. Таким чином, вказана дипломатична місія для українського козацтва не увінчалася успіхом. Послам видали «легке царське жалування — 300 карбованців грошей» для всього товариства, але ніякої підтримки з боку єдиновірного православного царя ініціативі Сагайдачного тоді не було заявлено.

Більше того, вже тоді дали чітко зрозуміти, що виплата царського жалування, на яке зазіхало козацтво, залежатиме від його поведінки у виконанні тих чи інших доручень московського уряду: «А вперед вас в нашем жалованье забвенных не учиним, смотря по вашей службе. И ты б, гетман Петр, и все Запорожское Войско наше жалованье приняли. А на крымские улусы ныне вас не посылаем, потому что крымской Джани Бек — Гирей царь на наши великие государства сам и царевичи, и князи, и мурзы не ходят и людям нашим шкоты никоторые не чинят».

Крім того, дісталося на горіхи путивльським воєводам, які пропустили козацьких посланців до Москви: прикордонним державцям царя було строго наказано, аби «впредь таких великих дел без указу не дерзать... порухи делам не чинить... так не глупить... из опасения великой опалы».

Але в той самий час напрошується питання: з чиєї намови учорашні вороги Москви захотіли раптом вірно служити православному цареві? Оберігаючи ось таким чином Москву, чи й справді Сагайдачний вбачав у ній природну і надійну союзницю нашого народу в боротьбі з полонізацією та окатоличенням, як висловлювався дореволюційний дослідник Іван Каманін. Чи, може, вірогідніше висловився Дмитро Яворницький: «Він не бажав повного приниження Москви, аби завдяки цьому не вивищувалася остаточно Польща, від якої чекати жодних благ для України не доводилося».

Чи й справді прилучився тоді до реалізації цього плану єрусалимський патріарх Феофан, якого вже в березні 1620 року на кордоні України зустріли козаки на чолі з Сагайдачним, й, за повідомленням Густинського літопису, супроводжували до Києва, де «обточиша его стражбою, яки пчелы матицу свою»?

Зрештою, чому той Петро Сагайдачний, що вславився своїми походами на Москву, Крим і Туреччину, стає на коліна перед названим східним патріархом і просить його таємно висвятити Йова Борецького на київського православного митрополита, який тоді заявляв, що українців пов’язує з москвинами «одна віра, одно Богослуження, одне походження, язик і обичай». До речі, до співслужіння йому Феофан висвячує ще й 6 владик, зокрема, межигірського ігумена Ісайю Копинського — на перемишльського єпископа, а Мелетія Смотрицького — на полоцького архієпископа. Наголошуємо, що діється це таємно, оскільки влада Речі Посполитої, яка все ще сподівалася за допомогою унії асимілювати українців, підтримувала греко-католиків.

Однак цілком резонно постає питання: чому, маючи вже такий потужний військовий потенціал, з яким рахувалися не тільки у Варшаві й Москві, а й у Європі та Туреччині, козацтво не ставить питання про заснування власної церкви?

Адже напередодні Хотинської битви козацтво мало під зброєю 41 900 козаків: полк Якова Бородавки — 3000 вояків, Петра Сагайдачного — 2200, Івана Зишкаря — 2000, Богдана Конші — 1600, Тимоша Федоровича — 4000, Мусія Писаренка — 2500, Федора Білобородька — 3200, Данила Довганя — 3000, Адама Підгорського — 3700, Сидора Семаковича — 3500, Василя Лучковича — 4100, Яцька Гордієнка — 2900, Семена Чечуги — 3400, Войтеха Вусатого — 2800.

Воістину, навіть не зажевріла тоді в козацького гетьмана державницька думка просити висвятити свого, українського, патріарха в Києві, в справи якого не могли б втручатися ні москвини, ні поляки.

Зате Петро Сагайдачний погоджується за порадою Феофана присягнути, що ніколи не буде воювати проти Москви, розкаюючись за свій недавній похід і просячи в того відпущення за це гріхів. Феофан, як засвідчують тогочасні джерела, «с облитым от слез лицом» запевняв українського гетьмана, що в тому поході немає ніякого гріха і його, зрештою, легко загладити війною проти невірних, тобто підштовхував козаків виступити проти Туреччини, яка вже готувала величезну армію під Хотин. Крім того, патріарх підмовив гетьмана, аби той написав листа до недавно настановленого там патріарха і його сина — царя Михайла Романова, розсипаючись перед ними похвалами.

Одержавши від Сагайдачного гарні подарунки, Феофан звільняє всіх козаків від «смертельного гріха», бо ходили на Москву, й, закликавши до вічної дружби з нею, відбуває на береги Босфора, що, за Густинським літописом, «дуже тяжким ляментом і плачем серця всіх наповнив».

Маючи збройну підтримку козацтва, митрополит Борецький, який прибув до Києва зі Львова вже відвертим москвофілом, відтепер очолює антиунійний рух, відтак не прислухається до пропозиції греко-католицького митрополита Вельяміна Рутського щодо створення спільного українського патріархату в Києві. В Україні розпочинається війна «Русі з Руссю», яка буде супроводжуватися не тільки релігійною полемікою, а й освячуватися кров’ю прихильників тієї чи іншої конфесії. Уніати вперто боронитимуться проти спроби поляків навернути їх на римокатолицизм, а православний митрополит Борецький проситиме московського царя Михайла Федоровича взяти Україну під свою опіку.

При цьому в листах православних до Москви згадуватиметься і про нібито спільне походження двох народів. Зрештою, Йов Борецький, Ісая Копинський, Захарія Копистянський визнавали за московськими князями, а потім і царями право на Київ й українські землі. За свідченням К. Харламповича, митрополит Борецький «частіше, ніж хтось інший, нагадував цареві о його історичних правах на Київ».

Подібне або й ще більше колінопреклоніння проявляли й інші владики, розраховуючи на «милостиню» з Москви. Так, 4 грудня 1622 року перемишльський православний владика Копистянський писав до Москви, «всесвятейшему и всеблаженнейшему кир Филарету, милостию божиею преосвященному патриарху Великой и Малой Росии и до последних Великого океяну»: «Не имамы бо никакомо прибежища и пристанища, разве господа бога и благочестиваго, и православнаго царя московскаго всеа Руссии самодержца».

За гроші з Москви він був готовий до кінця життя вірно служити їй: «Молю вашу святительскую милость, яко да сходатайствуете святым вашим ходатайством милостину и помилование. Аз винен буду всегда, вся дни жизни моея, за православного царя и за вашу святительскую милость господа бога безпрестани просити».

Цим, до речі, не обмежувалися просьби перемишльського владики. Його посланець мав також усно передати про те, щоб прийняв цар 150 монахів української православної церкви на вічне поселення на Московщині: «Поволят де ли отцу нашему архиепископу Исаию со всею братьею от гонений к себе быть».

На це в Москві погоджувалися. Наприклад, 26 червня 1628 року московський цар Михайло Федорович і патріарх Филарет дозволили монахам Печерського монастиря «приезжати им в наше Московское государство и к нам к Москве времянем для монастырского строенья и для милостыни в 5-й и 6-й год... А корму им давати в дорогу до Москвы: архимадриту по осьми денег, а священником и старцом большим — по 5-ти денег человеку на день, а достальным старцом — по 4 деньги человеку на день, а слугам их — по 3 деньги человеку на день».

З тих часів Москва бере під свій контроль і здоров’я київського митрополита. Скажімо, 1630 року відряджають лікаря Гаврилка з Путивля до хворого Йова Борецького в Київ. А той не тільки намагається скористатися різними преференціями для себе особисто, а й влаштовує на вигідну московську службу своїх родичів. Наприклад, 9 серпня 1630 року, як повідомляв у листі до царя тамтешній воєвода, прислав Борецький до Путивля «на твое государево имя сына своего Ондрея Боретцкого да племянника своего Павла».

Така залежність київського митрополита дозволяє Москві вже тоді брати під свій контроль друковану книгу в Україні. Так, 12 грудня 1630 року з Путивля за царським указом пересилаються до Москви для перегляду книги з українських друкарень. Тепер там фактично будуть вирішувати долю українського книгодрукування.

Цілий комплекс ретельно спланованої акції стосовно взяття під контроль українського духовенства, що має великий вплив на козацтво, з часом дає Москві можливість наполегливо втілювати в життя ідею підпорядкування останнього православному цареві. 15 серпня 1632 року митрополит Копинський, виступаючи на козацькій раді в Черняхівській діброві, заявив: «И он де духовный их чин, говаривали им, что де оне поедут на твое государево имя».

Уже через два місяці цю тезу повторює гетьман Андрій Діденко, який зібрав у Корсуні раду в жовтні 1632 року, про яку ми чомусь на згадуємо на кшталт Переяславської 1654 року: «И собралося черкас в Корсуне з гетманом с Ондрюшком Деденком з 2000 человек, а были из городов лутчие люди: от Белые Церкви полковник Дацко, а с Чегрина полковник Тараско, ис Корсуни полковник Миско Пивоваренков, из Переясловля полковник Олихвер, из Лубен полковник Лавринко, ис Черкас войсковой судья Яцына, из Жолнина же войсковой судья Гиря, ис Киева сотник Кизим и изо всех городов. И приговорили в раде, что им от крестьянские (християнської. — В. С.) веры не отступить; будет на них ляхи наступят, а их мочи не будет и им бить челом государю и великому князю Михаилу Федоровичю всеа Русии, чтоб государ их пожаловал, велел принять под свою государскую руку, а они, белорусцы и черкасы, учнут за свою веру стоять по Днепр».

Ці «лутчие люди», як бачимо, не лише готові перейти на царську службу — вони вже готові до того, аби православна віра поширювалася тільки до Дніпра. Знову ж таки, підказували в цьому плані ті ж православні владики: «Да и киевской митрополит Исаия им, черкасом, о том говорил, чтоб они от крестьянские веры не отступали, а он, митрополит, за них, «учнет бить челом и писать ко государю царю и великому князю Михаилу Федоровичю всеа Русии и к отцу ево государеву к великому государю святейшему патриарху Филарету Никитичю московскому и всеа Русии, чтобы они, государи, их, белорусцов и черкас, пожаловали велели принять под свою государеву руку; и по ево де прошенью государь и святейший государь патриарх их пожалуют, под свою государскую руку примут и веры их не дадут нарушить. Потому в раде и приговорили, что бить государю челом».

Українське ж духовенство через посильних монахів намагалося чимдуж повідомити про це царя, небезпідставно сподіваючись на добру платню при цьому. З цього приводу Пантелеймон Куліш, зокрема, тонко підмітить, що «монахи перші возвістили стремління малоросів до нового центру русского світу». Саме вони, на глибоке переконання цього автора, надавали в Україні «православно русское направление».

Греко-католиків, до речі, православні не пустили на ту Корсунську раду жодного, «чтоб они про их думу не ведали». За великим рахунком, аби не знали, що та рада дала добро на переселення українського населення до Московщини, що обезкровлюватиме Україну. Вже з 1633 року спостерігається тенденція до переходу окремими козацькими родинами під владу московського царя, яким позитивно сприймається цей виснажуючий нашу націю процес.

Це не могло бути порівняним до втечі нашого селянства чи городян на межу Дикого поля чи в пониззя Дніпра, коли витворювалося українське козацтво. Тоді втікачі ставали вільними людьми. Тепер же перехід під владу московського царя означав повне підпорядкування йому з наступною асиміляцією українських біженців, тобто остаточною втратою їх для рідного народу.

Чи розуміли наставлені за ініціативою Петра Сагайдачного владики відновленої Київської православної митрополії, що вони задля задоволення своїх амбіцій, які вимірюються кількістю одержаних у Москві соболів, ведуть свою паству в пастку, з якої буде неможливо вибратися?

Це в Москві добре розуміли, як можна використати українське духовенство, котре закликатиме свою паству кидати рідну землю і йти на чужину працювати на єдиновірного православного. Заохочується тоді царським самодержавством, до речі, і торгівля з нашими землями: в 1635 році в Брянську розпочинають відбудовувати гостиний двір для українських купців. На місці спаленого будується такий же і в Сівську.

Це призведе до того, що вже буквально за два роки відтік українців за межі власного посідання набагато збільшиться: взимку 1635 року з Черкас хотіли переселитися в Путивль 300 козацьких родин, у вересні 1636 — 32 особи в Оскол...

Особливо цей процес набуде бурхливого розвитку після поразок козацько-селянських повстань у другій половині 1630-х років. Документи 1638 року, наприклад, стверджують про бажання роменських черкас перейти спочатку одинаками, потім десятками, зрештою сотнями.

Того ж таки року просяться під руку православного єдиновірного царя монахи Густинського монастиря, біженці з гадяцького городища, а 11 червня 1638 прийшли до Білгорода 4000 українців, прохаючи переселити їх «в Красний город на Корочю».

У 1638 році зростає потік запорозького козацтва і в пониззя Дону: «А запорозских черкас у них в Азове и на Дону з 10.000 человек; и ныне к ним в Азов запорозские черкасы идут безпрестанно многие люди. А русских де людей из государевых украинных городов к ним в Азов и на Дон не прибыло нисколько...»

Та коли частина запорожців спробувала відособитися від донців, то це закінчилося для них плачевно: «...в филипов пост тех запорожских черкас атаман Матьяш учал было бунтовать, и Войска было слушать не учали, и учали у них прошать города в Азове особного и наряду, и хотел было он владеть и жить особно. И они де, атаманы и казаки, поговоря между себя, за то того черкаского атамана Матьяша убили поленьем до смерти и вкинули в Дон. И после де того запорожские черкасы им во всем послушны по-прежнему; а будет де они вперед похотять владеть собою, и им де Войском молчать не будут, и с ними управятца».

Отже, стало зрозумілим, що запорозька вольниця, що поклала початок донському козацтву, вже неспроможна впливати на його верхівку, котра повністю підпорядкувалася московському цареві. А це означало, що й ті запорожці, які прийдуть на Дон, уже також будуть втраченими для українства. Зокрема, це стосувалося тих українців, котрих грамотою Посольського приказу Московської держави від 25 травня 1646 року доручалося білгородському воєводі Федору Хилкову забезпечити грішми й відправити на Дон: «... и ты б тех черкас, Тимошку Пушкаря с товарыщи 50 человек, принял и отпустил бы еси их на Дон, а нашего жалованья дал им по 2 рубли человеку из белогородцких доходов. А будет доходов нет, и ты б им дал свои деньги или, где заняв, да им дал, а те деньги тебе, или у ково займешь, отдадут на Москве».

Подібне майбутнє чекало й на тих, котрі переходили на царську службу вже після того, як побували на Дону. До таких належали Григорій Семенюк і Мартьяненко з чотирма козаками, котрі перед цим «служили четыре года в Озове», а в листопаді 1640 року прибули до Валуйок.

Навіть улітку 1649 року, коли Україна була на грані найвищого здвигу («усе, що живе, піднялося в козацтво»), московський цар розіслав своїм прикордонним воєводам грамоти, якими санкціонував приймати всіх українців, які захочуть переселитися під його опіку, в тому числі й на Дон: «И которые похотят итти на Дон... отпускать их и давать им прохожие грамоты, а в прохожих памятях писать, что те черкасы отпущены на Дон по твоему государеву указу, и воеводы в городех пропускали на Дон без задержанья».

У Москві, як і раніше, як бачимо, намагалися відтягнути живу силу з України, зміцнюючи нею ті свої форпости, які вже були створені в її інтересах на межі Дикого поля і в пониззі Дону насамперед українським козацтвом. Це замість дієвої збройної допомоги в період національної революції в середині ХVІІ століття.

У першій половині ХVІІ століття в Україні нагромадилася величезна кількість революційної енергії, однак не зринуло в козацькому середовищі ще державницької думки. Зокрема, не усвідомила тодішня наша еліта необхідність заснування українського патріархату, який би став тверезим дорадником власної збройної сили, що, завоювавши авторитет у широких народних масах, цілком природно взяла на себе місію політичного проводу над ними. В поєднанні духовного й збройного потенціалу міг би вже тоді викристалізуватися той політичний провід поневоленого народу, який чітко визначив би для нього шлях боротьби за власну незалежну державність. На жаль, військовий талант Петра Сагайдачного в царині державного будівництва рідного народу так далеко не засягав, відтак уже тоді було закладено прецедент переяславської присяги єдиновірному московському цареві, що боляче відлунюється й сьогодні.

 

* Як можна переконатися з останніх подій, подібні хресні ходи для впливу на вирішення важливих політичних питань керівництво цієї православної церкви організовує і нині. Зокрема, зовсім недавно віруючі УПЦ МП прийшли хресним ходом до Верховної Ради України, аби не допустити ухвали рішення щодо статусу релігійних громад, керівні центри яких перебувають на території держави-агресора.

 

Володимир СЕРГІЙЧУК,
доктор історичних наук,
професор Київського національного університету
ім. Тараса Шевченка.