На початку літа у кінолекційній залі Ужгородського національного університету відбулася презентація документальної стрічки «Паломництво пам’яті й серця».

 

 

Це розповідь про десятки тисяч військових в’язнів, а то й мирних громадян, які в 1944—1945 роках були депортовані з Чехословаччини до радянських концтаборів. Ідеться про закарпатських угорців та німців, що потрапили під застосування горезвісного принципу «колективної провини». Одним із кричущих символів трагедії стала тиха Свалява — всесвітньо відомий курортний райцентр, де під кінець війни створили збірний табір та спецкладовище при ньому для безневинних жертв сталінського режиму.


Багато наших співвітчизників упокоєно у братських могилах цього цвинтаря. На Закарпатті фактично нема жодного роду, якого б не торкнулося чорне крило тієї всенародної біди!.. За радянських часів було «не прийнято ворушити історію». Лиш тепер можна віддати належну шану всім жертвам війни — незалежно від їхньої національності чи віросповідання.


Ідея створення тут меморіального парку виникла 18 листопада 1989 року, коли в Береговому відбувся Міжнародний історико-краєзнавчий конгрес, присвячений пам’яті полеглих і депортованих. Виконком Свалявської міськради виділив ділянку площею один гектар на території занедбаного старого кладовища. А за якихось півтора роки завдяки зусиллям голови обласної спілки урбаністів Єви Асталош було підготовлено проект меморіалу й почалося його облаштування. Зокрема, було споруджено «жалобну стіну», яка тепер посідає центральне місце в парку. Вона складається з кількох округлих зрізів, що ніби символізують пекельні кола. Схил пагорба за «жалобним муром» — місце братського поховання. Його залишили недоторканим. Трохи збоку розташоване й попереднє військове кладовище, ще з останками солдатів Першої світової. А 19 листопада 1995 року на братському пагорбі встановлено й освячено обеліск пам’яті жертв сталінського терору. Одна з останніших споруд — «Каплиця Мучеників», що є водночас і виставковим приміщенням, і дзвіницею.


Тепер уже регулярно 17 листопада, в День св. Ержбети (за католицькою традицією — покровительки медсестер, пекарів та доброчинців), до підніжжя «плачівної стіни» та обеліску лягають вінки пам’яті, а у мідній чаші спалахує скорботний вогонь. Крім того, на площі біля центрального входу двічі на рік відбуваються поминальні мітинги-реквієми, в яких беруть участь керівники Свалявської міськради й усіх угорських товариств Закарпаття.

Часто навідуються сюди й гості з Австрії, Румунії та Словаччини.


* * *


Про все це й розповідається у згаданій документальній стрічці «Паломництво пам’яті й серця», перший показ якої відбувся в Ужгороді в супроводі коментарів доктора історичних наук Ласло Зубанича. Після показу фільму я записав слова кількох народних депутатів різних скликань.


Михайло Товт: «Зараз гранітні дошки на стіні плачу вміщують імена понад п’яти з половиною тисяч мучеників. Але, за моїми підрахунками, це лише половина всіх реальних жертв Свалявського й Старосамбірського табору.

Отже, найближчим нашим спільним завданням буде довести пошуково-краєзнавчі дослідження до остаточного результату. Всі ми, звісно, очікуємо з боку української влади давним-давно назрілого офіційного визнання проявів насильства проти закарпатських угорців. Варто ухвалити спеціальну парламентську постанову про історичне примирення, як це сталося у недавньому дуже схожому випадку з поляками».


Василь Брензович: «Шкода, що світове співтовариство так швидко забуло про всі ці жахливі наслідки війни. Нині на сході України теж ведуться бойові дії, в яких загинуло вже більше десяти тисяч осіб. Тож, вважаю, основна наша мета полягає в тому, аби донести до свідомості росіян, що силою тепер уже жодної проблеми не вирішити!»

Фото з сайту ua.wikipedia.org.