Україна — європейська країна не лише географічно, а й за ментальними, етнічними, культурними та духовними ознаками. Неперервність її тисячолітньої історичної долі фіксують літописи та географічні, етнічні, лінгвістичні карти. Про те, як у різні періоди позначалися на них держава й наш народ, ми поговоримо з доктором географічних наук, завідувачем кафедри картографії та геопросторового моделювання Національного університету «Львівська політехніка» Ростиславом Соссою (на знімку).
— Найдавнішою пам’яткою геодезичних робіт часів Київської Русі є так званий Тмутороканський камінь, виявлений першою групою запорожців, які переселялися на Кубань наприкінці літа 1792 року, — каже він. — Козаки знайшли камінь, що був закладений у 1068 році в ознаменування важливої тогочасної події — першого геодезичного вимірювання відстані від Тмуторокані (Тамань) до Корчева (Керч), коли розбирали стару турецьку фортецю на березі моря біля Таманської станиці. Знахідка викликала чималий інтерес істориків і філологів, оскільки на камені староруською мовою було висічено: «У літо 6576 (1068) Гліб князь міряв морем по льоду від Тмуторокані до Корчева 14 тисяч сажнів».
Тут мовиться про старшого сина чернігівського князя Святослава князя Гліба Святославича, який
правив Тмутороканню до 1064-го, в 1065-му і після 1066 року. Дослідник Віктор Хоменко зазначає, що за Київською Руссю Тмутороканське князівство остаточно закріпив князь Володимир. У 1061—1067 і в 1073—1074 роках тут перебував літописець Никон, який описав політичні події в князівстві та всьому Північному Причорномор’ї. Після взяття Херсона-Корсуня в 988 році князь Володимир приєднав Тмутороканське князівство до складу Київської держави і посадив на його престол свого сина Мстислава, відомого під іменем Мстислав Хоробрий. У 1024 році він став володарем чернігівських земель, чим було покладено початок тісному зв’язку Тмутороканського князівства з Черніговом.
У 1835 році Тмутороканський камінь разом з іншими старожитностями, знайденими на Таманському півострові, було перевезено до Керченського музею, а пізніше — до Петербурга. Нині він зберігається в Ермітажі, щоправда, ліва частина каменю, що тріснув, втрачена.
— Варто нагадати, що назва «Україна» на європейських картах зустрічається ще в XVІ—XVІІ століттях, — зазначає Ростислав Сосса. — А поширенню та утвердженню в картографії цієї назви як і терміну «Україна — земля, край козаків» сприяють відомі карти Гійома Боплана — Генеральна та Спеціальна, створені на основі власних спостережень і знімань. Хронологічно перша була видана генеральна карта України. Її першим варіантом була рукописна мапа 1639 року, що називалася «Українська географічна карта».
Та пізніше ця назва зникає з мап, друга половина XVІІ — початок XІX століття характеризується російською експансією на південь до Чорного моря та русифікацією України. У 1765—1783 роках російським царизмом ліквідовано автономію Гетьманщини, у 1775-му — Запорозьку Січ. У 1783 році Росія приєднала Кримське ханство, а менш як за десять років закріпила за собою причорноморські землі до Дністра, а потім і до Дунаю.
— Розпочинається активна колонізація півдня України, — зазначає Ростислав Сосса. — У 1772-му, 1793-му і 1795 році було проведено три поділи Речі Посполитої між Росією, Австрією і Пруссією, внаслідок чого більша частина Правобережної України перейшла до складу Російської імперії, до Австрії — Галичина, Буковина і Холмщина, до Пруссії — частина Підляшшя. Наприкінці XVІІІ століття на території України, що перебувала у складі Російської імперії, було виділено шість губерній — Волинська, Київська, Малоросійська, Новоросійська, Подільська, Слобідсько-Українська. Українські землі частково входять до складу Литовської, Мінської, Курської, Воронізької губерній і Землі Війська Донського. У такому вигляді політична карта України проіснувала до початку Першої світової війни.
Упродовж століть Російська імперія, захоплюючи чужі землі, переписувала їх історію, придумуючи свою. Так з’явилися «ісконно русскіє землі» у Криму, на півдні України, на Донбасі. Спростовувати ці міфи допомагають нам європейські етнографічні мапи.
— Так у 1842 році у Празі вийшла карта чеського історика, філолога й поета Шафарика «Слов’янські землі», на якій уперше подано етнографічні межі розміщення українського народу, — продовжує розмову Ростислав Сосса.
— На цій карті, що вперше подала цілісне уявлення про розселення слов’янських народів, позначено етнічні україно-польську, україно-словацьку, україно-угорську, україно-румунську, україно-білоруську та україно-російську межі. Шафарик (це до нього у своєму вірші зі словами «слава тобі» звертався Тарас Шевченко. — Авт.) Кубань зображує українською.
Ця карта мала величезний вплив на політичне і культурне життя описаних народів. Особливе значення мала для українців, оскільки в ній, за висловом К. Студинського, «Шафарик визначив малоруському наріччю окреме, самостійне місце поміж слов’янськими мовами з його національною територією, з його мовними питоменностями, статистикою, державною приналежністю та віросповіданням» усупереч тогочасним політичним поглядам.
Високо працю Шафарика, яка тривалий час використовувалася іншими картографами для створення власних мап, оцінив С. Рудницький. Основоположник української географії та картографії зазначив, що це «перше наукове розслідження й картографічне представлення етнографічних меж українського народу», до то ж на мапі вперше подано топонімію мовою корінного населення.
— Із різницею менш як у десять років, у 1851-му, у Санкт-Петербурзі виходить «Етнографічна карта Європейської Росії» Кеппена, на якій позначено ареали розселення 38 народностей, зокрема угро-фінських, кавказьких тощо, — каже Ростислав Сосса. — Проте росіян, українців та білорусів він показує як один народ.
Створенням карт сло-в’янських народів займалися переважно російські вчені М. Міркович, О. Ріттіх, М. Зарянко, Т. Флоринський, що стояли на позиціях російського слов’янізму та панславізму. Тому українські землі на багатьох їхніх мапах не виокреслені і показані як російські. Ці карти, як зазначають дослідники, мали на меті показати «згуртовану єдність» слов’ян.
У 1869 році у Львові виходить праця педагога і письменника Василя Ільницького «Вісті про землю і дії Русинів», до якої було додано «Карту малоруського народа». У своєму нарисі автор окреслює територію розселення русинів-українців (в Європі наш народ ще називали рутенами) так: «Від Вислоки ріки, аж по ріку Дон, від Прип’яті до середнього Дніпра, аж поза Карпати і по Чорне море розпростронюються границі Русинів». Науковець Неоніла Падюка, яка займається дослідженням перших українських етнографічних карт, зазначає: цінність цієї карти в тому, що на ній українці зображені єдиним народом.
— Велике значення для розвитку вітчизняної геоетнографії та геокартографії мала «Народописна карта українсько-руського народу» першого українського доктора з географії Г. Величка, укладена на замовлення «Просвіти» у 1893 році, — продовжує розповідь Ростислав Сосса. — Насамперед це перше наукове видання української етнографічної карти. По-друге, на ній, на додаткових картах-врізках, уперше показано розселення українців (на карті — Українці Русини) на теренах Російської імперії, пов’язане з колонізацією ними неосвоєних земель у Самарській та Оренбурзькій губерніях і в Приамур’ї. Пізніше їх стали називати «Жовтий клин» і «Зелений клин».
«Оглядова карта українських земель» Степана Рудницького (1914, Відень), на якій автор визначив тогочасні межі суцільної (мінімальної) та мішаної (максимальної) української етнічної території (забарвлено іншим кольором). Мапа видавалася і перевидавалася у 1914-му, 1915-му, 1917-му, 1919-му, 1921 році багатьма мовами.
Карта з сайту baіtsar.blogspot.com
Лінгвістичне картографування в Україні започаткував мовознавець Кость Михальчук, який у 1869—1872 роках брав участь у роботі етнографічно-статистичної експедиції на території України, Білорусі, Бессарабії, що проходила під керівництвом автора слів гімну України Павла Чубинського за дорученням Російського географічного товариства. Одним із завдань експедиції було дослідження етнічних меж між народами. За результатами польових досліджень з’являється «Карта південно-руських наріч і говорів» — перша українська діалектологічна мапа, яка дає змогу за мовною ознакою визначати етнічну приналежність населення та ідентичність земель. За цією мапою україно-російська межа йде від Десни до кордону Чернігівської області, охоплює південну частину Курської губернії, половину Воронізької губернії, на лівому березі Дону околиці Павловська, від Дону на південь від Богучар іде в південно-західному напрямку кордонами Воронізької і Харківської губерній із Землею Війська Донського, доходить до Сіверського Дінця біля Слов’яносербська, тримаючись правого берега доходить до його гирла і Дону та тягнеться на південь до річки Кубань і нею на захід, охоплюючи в такий спосіб частину Кубанщини. На карті вона позначена як Земля Військ Чорноморських, козаків-переселенців із Запоріжжя. Ставропілля та Північний Кавказ означені як територія, де разом із росіянами українці становлять 80 відсотків. Територія обабіч нижньої течії Дону зазначена як така, де українці разом із росіянами становлять 60 відсотків. Крим позначено татарським, крім північної частини півострова та Арабатської стрілки.
— Під час експедиції було встановлено ареал розповсюдження української мови, — каже Ростислав Сосса. — Нею розмовляли на Холмщині, Підляшші, це тепер польські землі, на Берестейщині, колись ця територія мала назву Берестя, тепер Білорусь, на теренах Надсяння по лінії Перемишль—Сянік (тепер Польща), на Лемківщині, в Закарпатті, на Буковині, в Північній Бессарабії (частина належить до Молдови). Якщо йти на південний захід, то й на Мармарощині, це на території сучасної Румунії. До речі українська мова переважала на Кубані, там були райони, де 100 відсотків населення розмовляло солов’їною. Як і у східних частинах Земель Війська Донського — це нині Таганрог, Ростов.
Це показав і перший перепис у Російській імперії від 1897 року. Українська голосно звучала у Воронезькій, Курській губерніях, на Стародубщині (нині це територія Росії і Білорусі). На півночі — там, де Прип’ять, Кобрин, Пінськ, теж переважала українська.
У квітні 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський національний конгрес. На ньому прозвучав реферат Ф. Матушевського «Права національних меншостей», де значне місце було присвячено питанням території. В українських політичних колах того часу найбільш поширеною була думка про визначення меж України за етнографічним принципом. У відповідності до нього українським вважалися ті території, де більшість становили українці. Тож доповідач заявив, що українськими можуть вважатися такі територіально-адміністративні одиниці крім Волинської, Київської, Полтавської, Херсонської та низки інших, де етнічних українців було від 68 до 97 відсотків, Таврійська губернія, але без Криму, Катеринодарський (51,8 відсотка), Єйський (73,9), Темрюцький (75,2) відділи на Кубані, Таганрозький (61,7) округ області Війська Донського та багато інших територій, що нині у складі інших держав.
Своє вагоме слово щодо обґрунтування української державності та етнічної території сказав і український учений Степан Рудницький. З 1920-го -він професор економічної географії Академії торгівлі у Відні, з 1921-го — професор географії та декан філософського факультету у Вищому педагогічному інституті імені Драгоманова в Празі. У жовтні 1926-го емігрує до УРСР, де очолює кафедру топології і картографії Геодезичного інституту в Харкові. У 1927-му — організатор і перший директор Українського науково-дослідного інституту географії і картографії. Степан Рудницький створив низку етнічних карта. Ще в 1914 році в одному з австрійських видавництв він випускає карту України з етнічною межею розселення українців. На ній українські частина Вороніжчини, Курщини, Кубань. Недаремно у 1918 році переселенці із Запоріжжя проголошують Кубанську народну республіку як складову федеративної Росії, а вже у лютому самостійну Кубанську народну республіку, з якою проводилася робота щодо злуки з Великою Україною.
