Нова прем’єра на запорізькій сцені
Неповторне відчуття живого діалогу. Таке враження виникає ще до закінчення вистави, про це навіть не встигаєш подумати, а скоріше відчуваєш. Так само, як відчуваєш красу чітких ліній сценографії, вібрації його та її голосів, музику, що виникає ніби з твого власного переживання... І потім уже згадуєш прем’єру «Леся. Нескінчена розмова» режисера Віктора Попова справді як хорошу розмову з близькими людьми. Такими для тебе на якусь годину стають Тетяна Єрентюк і народний артист Юрій Бакум. Вона — в образі Лесі Ураїнки, а він у кількох іпостасях — оповідач, провідник, доктор, Климент Квітка.
Тетяна Єрентюк та Юрій Бакум у виставі «Леся. Нескінчена розмова».
П’єсу для цієї постановки створили в театрі завліт Наталія Ігнатьєва та акторка Тетяна Єрентюк. Може, саме тому здається, що слова ніби народжуються з власного єства тих, хто говорить? А може, це відчуття розмови виникає тому, що у виставах Попова завжди тексти вражають правдивістю і легкістю подачі, а актори дарують те неймовірне відчуття, що перед тобою не виконавці в ролях, а живі люди зі своєю власною пристрастю...
Зрозуміло, що вистава про поета — це завжди ризик: школярський переказ біографії, безсюжетні поетичні читання чи дидактизм загрожують на кожнім кроці. В Запорізькому театрі імені Магара зуміли оминути ці ризики: дію сконденсовано до двох історій кохання, в які вплітаються, мовби між іншим, світогляд письменниці, фрагменти творів, деякі епізоди з життя. Простір дії — вишуканий, строгий і водночас на диво обжитий. Його разом із режисером створили художники Наталія Мацук і Геннадій Лещенко (світло). Цей простір трансформується і фізично, і за атмосферою: холодне, незатишне купе нічного експреса Київ — Мінськ стає присмерковою кімнатою хворого Мержинського, з робочим столиком і білосніжним ліжком, а кімната знову перетворюється на вагон, святково світлий і сповнений повітря.
Перетворення, звісно, відбуваються і з самими акторами: вони суголосні з простором, світлом, музикою, одне з одним. У вагоні експреса, наодинці зі своїми похмурими думками, Леся-Єрентюк стримано нервова. Здається, вона була б рада завмерти в цьому неживому світлі, але страх перед неминучим і водночас надія змушують її діяти, згадувати, рухатися. У мить смерті Мержинського вона знесилено опускає голову на стіл і нарешті завмирає, мов барельєф скорботи, вирізьблений жовтим променем на темному тлі. Ця сцена нагадує кінокадр: конус неприродного світла, порожнє ліжко, силует жінки і густа пітьма за вікном. Атмосферу, що сягає нестерпної гнітючості, розриває її ридання і пронизлива музика, яка на тлі власних асоціацій впливає надпотужно.
На контрасті з цими картинами вибудувано подорож Лесі та Квітки. Тут вона (така осяйна у білій сукні!) — то радісно збуджена, то вибухово темпераментна, то розслаблена. Її партнер так само перевтілюється. Після іронічного оповідача, утрирувано комічного провідника, стриманого доктора Юрій Бакум постає в образі закоханого героя. І то в найкращому розумінні цього поняття. Він не імітує юнацького запалу чи мелодраматичної пристрасті. Він — зрілий, упевнений у собі чоловік, у погляді й голосі (душі) якого досить почуття, щоб подолати прірву між богорівною письменницею та скромним службовцем-фольклористом. І, до речі, в цьому одна з цікавинок вистави. Завдяки появі Квітки, Леся розкривається як муза: вона і словом, і діями надихає, підштовхує коханого до великої праці. Поет і Муза. Стражденна душа і міцний характер. М’яка жіночність і сильна воля. Так, Леся Українка різна. Не хрестоматійна. Близька, жива. Як добре, що хтось про це знає і може розказати іншим.
Запоріжжя.
