Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в планетарне майбуття.
Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.
Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.
Публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.

 
В’їзд Богдана Хмельницького до Києва.
 
Картина М. Івасюка, кінець XIX ст.
 
Київський полковник Михайло Кричевський.
 
Битва під Берестечком.
 
Картина А. Орльонова.
 
Повернення козацьких полків у грудні 1648 року з-під Замостя до «Матері городів руських» було справді національним святом українського народу. Понад 500 років Київ чекав цього дня — і ось він зустрічає українське військо з переможного походу. Водночас це було і справжнім потрясінням для Богдана Хмельницького: біля Золотих воріт його зустрічало вище православне духовенство, спудеї присвячували йому величні хорали, називаючи новітнім Мойсеєм, який визволив український народ з-під гніту польської шляхти.
Цей тріумфальний в’їзд до Києва, численні розмови з місцевою елітою остаточно знімають з очей Хмельницького полуду — ніби він «незначний чоловік». Відтак гетьман починає усвідомлювати, що є він «монарх руський». Саме в Києві, тодішній духовній столиці України, в уяві Хмельницького «починають знову зростатись розламані землі в одну, українську козацьку великодержавну, і ціле національне життя — слово й меч — стають на службу Богові свому». Відтак гетьман уже не той, яким був під Білою Церквою в червні й у листопаді під Замостям.
А тому вже при першій зустрічі з польськими комісарами в лютому 1649 року в Переяславі Богдан Хмельницький поводить себе з ними зовсім інакше, ніж це було раніше: «Виб’ю з лядської неволі народ весь руський! Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру! Поможе мені в тому чернь уся — по Люблин, по Краків, і я її не відступлю, бо то права рука наша, щоб ви, знищивши хлопів, і на козаків не ударили. Буду мати тисяч двісті, триста своїх, орду всю при тім…»
А далі, розпалившись, гетьман уже розкривав свої найближчі плани, конкретно погрожуючи полякам: «За границю на войну не пойду, шаблі на турків і татар не поднесу. Досить нам на Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в землі і князстві своїм по Львів, по Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи! І дуків і князів туди зажену, а як будуть і за Віслою брикати, знайду я їх там певно».
Тобто йшлося про визволення з «лядської неволі» не лише, власне, козацької України, а й усіх руських земель Речі Посполитої, залежних від духовної влади київського митрополита, від чого перелякалися польські комісари. «Дерев’яніли ми, слухаючи його», — зізнавалися потім вони.
Зрештою, територію козацької держави на кінець 1648 року сам Богдан Хмельницький визначив у таких межах, повідомляючи про це турецького султана із Старого Села 28 листопада: «А нам Господь Бог в нагороду за наші кривди дозволив взяти під владу більшу половину польського королівства, Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля із усією Руссю, аж по Віслу».*
Щоб здійснити ці плани, мусив Хмельницький покладатися не тільки на власну силу, а й залучати зовнішню допомогу, в необхідності якої переконався в 1648 році. Пошук допомоги та союзників у боротьбі з Польщею, за словами Михайла Грушевського, був складовою і найактуальнішою частиною політики Богдана Хмельницького в цей час. І що важливо, в цьому плані він був готовий піти на союз з турками, оскільки православний московський цар не відповідав на прохання щодо підтримки у війні проти католицької Польщі.
Відтак ще 28 листопада 1648 року гетьман пише із Старого Села до турецького султана про готовність прийняти підданство: «Тепер же під час такого успіху вся грецька релігія вирішила прийняти за пана і захисника вашу цісарську милість, мого милостивого пана, як того, якого не подолає ніяка інша держава завдяки силі рицарських людей держави в. ц. м. наше Військо Запорозьке бажає приєднатися до них і залишитися вічними підданими, обіцяючи від себе всяку прихильність і готовність поставити триста тисяч за найменшим наказом в. ц. м. Для підтвердження цього послуху, віри та підданства зволь, в. ц. м., прислати пограничних пашів — силістрійського і білгородського, щоб ми при них склали присягу, піддавши їм ці землі, здобуті шаблею. Коли ж, в. ц. м., накажеш решту королівства і Литву зайняти, не приводячи багато свого війська, я довершу цього з своїми людьми за короткий час».
Справді, на той час Богдан Хмельницький міг оперувати великими збройними силами повсталого народу, який думав переконати в необхідності зміни ідеологічного вектора українського суспільства, тим паче, як свідчать наступні рядки з його листа до султана, генеральна старшина підтримувала гетьмана в цих нових напрямних: «Тільки прошу покірно, в. ц. м., щоб зволив прихильно прийняти ці наші добрі почуття і дарунок та прислухався до думки моїх послів і до святого константинопольського патріарха нашої грецької релігії, до якого сама старшина наша через духовних відрядила своїх послів з повноваженням, щоб в. ц. м. зволив прийняти нас вже під щасливу свою владу, приєднавши цю державу до Волоської і Мультанської землі. А мені, підніжкові своєму, за працю, як я раніше просив, так і тепер повторяю моє покірне прохання, зволь надати з милостивої ласки Волоське господарство, бо я знаю напевно, що теперішній волоський господар є зрадником в. ц. м., п. м. м.».
Звичайно, можна погодитися з твердженнями Михайла Мельника, що «туркофільська політика в державній емансипації України» не могла мати повного успіху з огляду на одвічний антагонізм між християнським і мусульманським світами, а також на несталість та непевність турецького васала — татар, які знали добре, що для них несе самостійна Україна.
І Богдан Хмельницький добре розумів, що дилемою для татар і надалі залишатиметься здобич і ясир, і через те політика Бахчисарая була спрямована проти утвердження сильної і самостійної України з виходом до Чорного моря. Бахчисарайським правителям і їхньому протекторові — турецькому султанові було вигідно, аби Польща розвалювалася і Україна не стала на ноги.
Але оскільки православна Москва мовчала про свою допомогу єдиновірним українцям, то гетьман з козацькою генеральною старшиною хапалися за будь-яку соломину для успіху розпочатої акції, що так несподівано для них розгорнулася у всенародне повстання з ознаками національної революції. Якраз згода володаря Блискучої Порти на підтримку її підштовхнула Хмельницького до внесення пропозиції щодо приєднання до козацької України і Волощини.
Однак у Києві гетьман зустрівся з єрусалимським патріархом Паїсієм, який, зрозуміло, переконував Хмельницького у величі православ’я, обов’язку оборони перед невірними. Цілком ймовірно, що не обійшлося і без нагадування про те, що тільки єдиновірний православний московський цар може допомогти звільнитися від польського поневолення. Тож користуючись поїздкою останнього до Москви, гетьман, цілком ймовірно, знову пробує схилити на свій бік царя Олексія Михайловича через провід вселенського православного духовенства. Тим паче, що воно й інтелігентні кола Києва висловлювалися за московського царя як бажаного спільника й протектора.
З Паїсієм до Москви вирушає перший офіційний козацький посол полковник Силуян Мужиловський, який розповідатиме дякам Посольського приказу, що «гетман де Богдан Хмельницкий о том с патриархом говорил, чтоб он, еросалимский патриарх, будучи у царского величества, посоветовал с московским патриархом і иными духовными людьми о том, можно ли царскому величеству за вечным ускончаньем за них, Войско Запорожское, для православные веры вступится и стояти и полякам их не выдавати».
Однак посередництво Паїсія не мало успіху: московський цар не зважився розірвати договір із Польщею і не дав Україні ані військової, ані дипломатичної допомоги. Відправляючи в березні 1649 року свого першого посла Григорія Унковського до Богдана Хмельницького, він не взяв на себе обов’язку подати збройну допомогу українському народові. В наказі Унковському, зокрема, зазначалося: «А будет гетман учнет ему, Григорью, говорити, что писал он, гетман, к царскому величеству в листу своем царского величества з гонцом з Васильем Михайловым, чтоб он, великий государь, послал своих, царского величества ратных людей под Смоленеск, и Григорью говорити: у великого государя нашего у его царского величества с Коруною Польскою и Великим княжеством Литовским вечное докончанье, и ему, великому государю нашему его царскому величеству, ратных людей под Смоленеск за вечным докончаньем послать не доведетца».
Інший варіант «допомоги» Москви полягав у тому, щоб гетьман і Військо Запорозьке послали своїх послів до Варшави просити, аби «ево великого государя обрали на Корону Польскую и на Великое княжество Литовское государем». Таким чином, козацтву пропонувалося випрошувати в поляків дозвіл на обрання Олексія Михайловича королем Речі Посполитої, що, мовляв, полегшить українству перехід у підданство православного царя.
Усе, що Москва запропонувала реального у відносинах з Україною,  це прийняти частину освіченої людності — 1648 року неподалік «білокам’яної» засновується Андріївський монастир, кадрову основу якого відтепер становитимуть київські монахи. Тобто, той уряд, який ще 1627 року наказав спалити на прилюдних пожежах книги одного з найвизначніших представників київської науки Лаврентія Зизанія, тепер готовий був з метою поширення освіти серед свого суспільства організувати перше вчене братство для перекладів на церковнослов’янську різних важливих наукових праць, для чого з Києво-Печерської лаври викликають Єпіфанія Славинецького «с некоторыми другими учеными монахами».
А поляки діяли в звичній для них манері: ще взимку посилаючи Хмельницькому булаву й клейноди як знак визнання його гетьманом, навесні вже розробили план операції щодо усунення його від влади через переворот. Шляхетський посол Смяровський, який 27 березня 1649 року з Варшави виїхав до України, мав завдання вмовити козацьку старшину розпустити повстанців, показуючи полковникам королівські універсали на маєтки з порожнім місцем для вписання прізвищ тих, хто погодиться зрадити гетьмана. Коли це було виявлено козацькою розвідкою, польського посла скарали на смерть.
З огляду на такий розвиток ситуації Богдан Хмельницький знову звертається по допомогу до кримських татар. Крім того, до Москви вирушає просити підтримки чигиринський полковник Федір Вешняк. Відпускаючи останнього 13 червня, Олексій Михайлович вручив йому царську грамоту, в якій засвідчувалася лише готовність прийняти Військо Запорозьке під своє покровительство, про надання збройної допомоги єдиновірним православним не йшлося.
Тим часом поляки виступили в похід. 28 липня 1649 року Ян-Казимир видає універсал «до полковників, осавулів, сотників, отаманів і всіх молодців Війська Запорозького», яким позбавляє Хмельницького гетьманства, призначаючи на його місце козацького перекинчика Семена Забуського. Хмельницький оголошувався поза законом, за його голову було визначено винагороду в сумі 10 тисяч злотих.
У листі до короля Хмельницький, глузуючи з цього приводу, писав: «Якщо зволив гетьманство козацьке призначити Забуському, зволь негайно його сюди до Війська Запорозького прислати, а я зараз же булаву і корогву, яку тепер тримаю з ласки вашої королівської милості, йому віддам».
А ситуація для української народної армії на цей час ускладнилася через віроломство литовського гетьмана Януша Радзивіла, котрий, усупереч обіцянкам нейтралітету, вирушив з півночі вздовж Дніпра, де в межах Київського й Чернігівського воєводств залишилися беззахисні жінки з дітьми, літні селяни і міщани.
Отже, треба було будь-що зупинити Януша Радзивілла на північному фронті, не допустити його в межі України, аби не вдарив у тил армії Богдана Хмельницького. Це надважке завдання гетьман ставить київському полковникові Михайлові Кричевському, який саме переміг під Меджибожем і Костянтиновом затятого ворога українського народу Ярему Вишневецького. У ранзі наказного гетьмана Михайло Кричевський не тільки зумів за кілька днів здійснити блискавичний марш до Дніпра в районі Лоєва, форсуючи при цьому Прип’ять, а й зібрав усе вояцтво з поліських полків — Овруцького, Мозирського, Чорнобильського, Брагинського.
Після важких боїв біля Лоєва Михайло Кричевський таки перекрив Радзивілу шлях в Україну, хоч сам, поранений, потрапив до полону. Триденні вмовляння Радзивіла перейти на бік Речі Посполитої не дали результату — Михайло Кричевський на очах свого противника вчинив самогубство. Віддаючи данину поваги і схиляючись перед військовим талантом і мужністю Михайла Кричевського, литовський гетьман наказав висипати велику могилу за українським звичаєм на місці поховання славетного київського полковника. А знекровлена армія литовців змушена була відступити.
Такий розвиток подій на північному фронті, скроплений кров’ю видатного полководця Михайла Кричевського, дав можливість Богдану Хмельницькому діяти на вільну руку за Збручем. Наприкінці липня підрозділи народної армії обложили залишки війська Яреми Вишневецького в міцно укріпленому Збаражі, де відбувалися запеклі бої, під час яких загинув прославлений ватажок народних мас полковник Станіслав Морозенко, «за яким чернь дуже жалувала». Коли ж гетьман дістав своєчасну інформацію розвідки про пересування польського війська, то швидким маршем і вдалим маневром оточив його головні сили під Зборовом.
Здавалося, фортуна була прихильною до українства, як ніколи. Однак за цих обставин польський король Ян-Казимир «писал к черкаскому гетману Богдану Хмельницкому, чтоб он от кровопролиття престал, учинил с ним мир». З другого боку на гетьмана натиснув і кримський хан, який в таємних перемовинах з поляками одержав вигідні пропозиції, в тому числі й дозвіл брати православних у неволю. З огляду на це гетьман змушений був піти на переговори з поляками, випускаючи по суті з рук повну перемогу над ворогом.
У результаті дводенних переговорів було підписано «Декларацію його королівської милості війську Запорозькому на пункти супліки даної», яка дістала назву Зборівського договору. Цим документом межу козацької території польський уряд визнавав по лінії: Дністер — Ямпіль — Брацлав — Вінниця — Погребище — Паволоч — Коростишів — Горностайпіль — Димер — Дніпро — Остер — Чернігів — Ніжин — Ромни — «и всюди аж до границе московской и Днепра», чим у порівнянні з вимогами козацької старшини відходило під повну залежність шляхти Київське Полісся, частина Сіверщини, Поділля і Волині.
До реєстру війська Запорозького вписувалося тільки 40 тисяч козаків, тобто кожен десятий з тих, хто «піднівся в козацтво». Відтак замість 37 територіальних полків, які сформувалися в ході бойових дій 1648—1649 років, згодом погоджено було лише 16: Полтавський, Миргородський, Прилуцький, Іркліївський, Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, Київський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Уманський, Вінницький і Браславський. На їх території не мали права з’являтися коронні війська.
Узаконюючи у такий спосіб існування козацької державності — Гетьманщини, Зборівський договір стверджував, що урядові посади на вказаних теренах мали обіймати лише особи православного віросповідання. Питання про унію й церковне майно виносилося для розв’язання на найближчий сейм, а київському православному митрополиту надавалося місце в сенаті. Не мали права проживати в Києві й інших містах єзуїти. Всім повстанцям гарантувалася повна амністія. На гетьманську булаву віддавався Чигирин з округою.
Зборівський договір частково забезпечував права і привілеї реєстровому козацтву, українській шляхті, православному духовенству в межах трьох воєводств. Що стосується трудящих мас, насамперед селян, то цей документ не дав їм звільнення з-під соціально-політичного і економічного гніту: хто не вписувався до реєстру, мав знову потрапити у підданство своїх панів, які поверталися в Україну.
Зрозуміло, що такі наслідки дворічної війни проти поляків викликали велике невдоволення широких мас. Підливала масла до вогню і поширена чутка, нібито гетьман дозволив татарам брати православний ясир, коли ті поверталися до Криму з-під Зборова. Не знаючи того, що це була таємна змова польського короля з ханом, аби останній змусив Хмельницького піти на перемовини про припинення воєнних дій, народ перекладав вину за це на свого гетьмана:
Що велів брати дівки 
й парубки й молодії молодиці!
Парубки йдуть гукаючи, 
А молодії молодиці 
старого Хмеля проклинаючи:
Бодай того Хмельницького  
перва куля не минула,
А другая устрілила — 
у серденько уцілила!
Раз у раз у середовищі народних мас проривається невдоволення й тим, що Московська держава не подала допомоги в боротьбі проти Речі Посполитої. Інколи це переходило і в конфлікти в прикордонних місцевостях. Путивльські царські воєводи навіть зверталися з офіційними скаргами на козацьких урядників, які не зупиняли окремих свавільників. Але як міг покарати їх гетьман, коли й він сам публічно гостро засуджував за це Москву?
Відмовчування православного царя щодо допомоги й зволікання польського сейму із затвердженням Зборівської угоди знову повертало Богдана Хмельницького до пропозиції Туреччини щодо підданства. Скажімо, коли в липні 1650 року гетьман після об’їзду полків повертається до Чигирина, то першим приймає саме турецького посла. А через три дні відправляє з ним до столиці Османської імперії київського полковника Антона Жановича, свого «братанка Павла Яненка-Хмельницького» і білоцерківського сотника, «щоб вони його іменем відправили посольство перед Портою».
У результаті переговорів ця справа стала на реальний шлях: султан запропонував протекторат над Україною, що мала стати васальною державою Оттоманської імперії, на зразок Молдавії та Валахії. Відтак з’являється грамота Мехмета ІV про протекторат над Богданом Хмельницьким від 22 лютого — 3 березня 1651 року: «Як тільки цей високий володарський Лист прибуде, хай буде відомо, що ми говорили з Вашими послами, які прийшли до нас і Осман-чауш передав нам Вашого прихильного Листа, і згідно зі старими османськими, Візири і Члени державної ради дістали переклад цього Листа, в якому Ви повідомляли, що приймаєте наш протекторат і що хочете бути в приятельських відносинах з нашими військами. Ви повинні знати, що ми радо вітаємо приятелів, а тому Ви шукаєте допомоги і підданства, ми це даруємо, і про це Ви повинні знати. Осман-чауш доповів нам усе, що Ви йому переказали. Так само ми дали наказ кримському ханові Іслам Гіреєві ІІІ і нагадали йому, щоб він повернув свої очі в польську сторону, щоб вони Вам і нашій державі не робили труднощів. І щоб він з татарським військом був напоготові. Тим більше, що Ви з татарським князем у приязні. Як ознаку нашої ласки посилаю почесний одяг та інші ознаки приязні. Ви просили, щоб Вам, як і іншим християнським володарям, з імператорської сторони було видано договір. Тому що Ви засвідчили свою вірність і що у Ваших краях є порядок, повідомляємо Вам, що Вам, як і іншим християнським володарям, невдовзі буде надісланий договір з усіма умовами й обов’язками».
Незважаючи на опозицію української шляхти (Адам Кисіль) і вищого духовенства (Сильвестр Косів), на початку 1651 року гетьман формально визнав турецьку протекцію, одержавши від султана спеціальну грамоту «найвидатнішому з монархів релігії Ісусової гетьману козацькому Богдану Хмельницькому» й багаті подарунки. Щоправда, можемо погодитися з В. Головченком і В. Матвієнком, що слова про «службу» і «підданство» в документі мали швидше умовне і формальне значення, ніж дійсне підданство на зразок Молдови чи Волощини.
Однак після певних роздумів і консультацій зі старшиною Богдан Хмельницький не попросив допомоги від султана, посилаючись на брак провізії для забезпечення турецьких військових підрозділів, бо «край і так знищений», тобто не буде можливості утримувати великої кількості чужинецьких вояків.
А реакція Москви на неодноразові звернення гетьмана до царя про військову допомогу з огляду на широкомасштабну підготовку Речі Посполитої до війни проти України виразилася в тому, що 8 червня 1651 року з Розрядного приказу було послано грамоту путивльському воєводі Прозоровському про те, аби «ис торговых или ис служилых людей самых добрых, которым мочно верить и которые грамоте и писать умеют, выбрав дву или 3-х человек, отпустили в литовскую сторону тайным обычаем. И приказали тем людем накрепко, чтобы они нам послужили, в литовской стороне проведали подлинно, в которых местах запорожский гетман Богдан Хмельнитцкой и черкасские полковники против польского короля стоят? И много ль с ними в зборе черкас, и крымской царь и царевичи к черкасом на помочь пришли ль, и будет пришли, и о кою пору и сколько с ними людей? И к турскому царю от гетмана Богдана Хмельнитцкого послы посланы ль, и будет посланы, и не хочет ли гетман Хмельнитцкой и черкасы у турского в подданстве быть, и помочи себе от турского не чает ли?»
А в цей час під Берестечком сходилися дві великі збройні потуги. Враховуючи те, що народне повстання на чолі з Косткою Наперським у Південній Польщі мало відволікти значну кількість шляхетських з’єднань, Богдан Хмельницький мав усі підстави сподіватися на успіх. Однак у вирішальний момент битви несподівано залишив поле бою кримський хан. Приголомшений таким розвитком подій гетьман спробував його завернути, догнавши аж під Ямполем на Збручі. Однак з обіцянки Іслам-Гірея, що через два дні його військо візьме участь у битві, нічого не вийшло, бо воно вийшло з-під послуху. Тікаючи й далі, хан насильно 
захопив із собою і Хмельницького — аж поки не привезли з Чигирина викуп золотом.
Тим часом, не маючи ніяких звісток про долю свого гетьмана, козацька старшина з обложенного табору під Берестечком розпочала переговори з королем про мир. Відмовившись видати свою старшину, як того вимагали поляки, козацтво ухвалило на раді відступати до Дніпра «оборонною рукою». Під проводом Івана Богуна як наказного гетьмана козацьке військо із значними втратами вирвалося з облоги й відступило на схід.
Здавалося, Україна опинилася в безвихідній ситуації. Тим паче, що польська шляхта повсюди вже справляла пишні торжества з приводу перемоги під Берестечком, вважаючи, що тепер український народ остаточно поставлений на коліна. Але саме в цій критичній ситуації проявилася тверда воля козацьких провідників продовжувати боротьбу з поляками. Особливу рішучість і витримку проявив Богдан Хмельницький, на що звернув увагу відомий польський історик Людвик Кубаля. «Дійсно, — пише він, — треба захоплюватися поведінкою Хмельницького під час цього небувалого випадку, що зустрів його під Берестечком. Ця самовпевненість, ця гідна подиву притомність ума, що гальмувала сором, розлуку та обурення в такій ганьбі та нещасті. Здавалося, що мав у руках короля та всю Річ Посполиту, коли нараз зрадив його союзник і забрав полоненим майже з гущі 200-тисячної армії. І за цих обставин він «зумів, не дивлячись на ремені, що зв’язували його руки і ноги, складати плани виходу з ситуації».
Уже 7 липня в Білій Церкві відбулася козацька рада, яку гетьман зібрав після звільнення з татарського полону. Було вирішено, «не відкладаючи ні на тиждень, ні на два, зараз же бути готовими і разом збиратися». У різні куточки України було відправлено універсали із закликом, щоб усі козаки йшли до нього у військо.
Чіткість в організації війська під Білою Церквою дала можливість не тільки зупинити похід польських військ до Дніпра, а й нейтралізувати литовського гетьмана Радзивіла, котрий захопив уже Київ. Виявилися марними і намагання підканцлера Речі Посполитої Радзейовського розколоти українські маси через його зверненням не слухати козацьку старшину і підкоритися «його королівській милості».
У цій надзвичайно важкій ситуації Богдан Хмельницький усе ще розраховував на допомогу московського царя, однак посли останнього на аудієнції в гетьмана 14 липня повідомили його, що «он, великий государь… гетмана за то, что его государские милости и жалованья к себе ищет, милостиво похваляет, и впредь он, великий государь его царское величество, его гетмана за службу в своей государской милости и в жалованье держати будет».
Царська милість тоді виявилася в тому, що 17 липня 1651 року послано грамоту яблоновському воєводі, якою наказано «черкас з женами и з детьми принимать. И велел им идти в наши украинные городы на Коротояк, и на Воронаж, и в Козлов и велел с ними до тех мест посылать провожатых людей добрых…» Цим скористалися козаки Чернігівського полку, які на чолі з полковником Дзінковським «пришли в Путивль на государево имя на вечную службу». Крім того, багато українських біженців дісталися Острогожська — «устроены они в Новом в Черкаском городе на татарских перелазех на вечное житье 1003 человека».
Враховуючи тяжке становище Війська Запорозького, гетьман вирішив розпочати переговори із шляхтою. Тягнулися вони більше місяця — аж поки 18 вересня 1651 року під Білою Церквою було підписано мирний договір з поляками. Ним передбачалося спорядити козацький реєстр у 20 тисяч, що разом «з гетьманом і старшиною мають бути зареєстровані і прибуток свій мати в самих тільки королівських маєтностях воєводства Київського, не займаючи Браславського і Чернігівського; місто Чигирин має зіставатися при гетьману; релігія грецька, котрої тримається Військо Запорозьке, має рахуватися при давніх вольностях тощо».
Проте, з огляду на добрий прийом козацьких послів у Москві, Богдан Хмельницький знову сподівався на підтримку царя, відтак намагався уникнути виконання угоди, нав’язаної йому під Білою Церквою, розраховуючи вже невдовзі на реванш. Через це наприкінці листопада 1651 року гетьман звертається до київського воєводи Адама Киселя з проханням, «чтоб он черкас, которым быть по переписке в казаках, за Днепр не высылал и дал бы в том им сроку до весны».
Природно, були незадоволеними й широкі маси, проявилася серйозна опозиція серед козацької старшини, яка відмовлялася виконувати важкі умови Білоцерківського договору. Під тиском польського уряду гетьман змушений був зібрати в Корсуні в квітні 1652 року спільну комісію, яка зажадала суворого покарання полковників Матвія Гладкого, Лук’яна Мозирі, Адама Хмелецького й Гуляницького. Однак уже в травні, оскільки сейм Речі Посполитої не ратифікував вказану угоду, козацька рада в Чигирині ухвалила звільнити Військо Запорозьке від присяги, складеної на цьому документі.
 
* На основі аналізу різних джерел, можна стверджувати, що до діючої армії в 1648—1649 роках треба віднести Білоцерківський, Борзенський, Браславський, Брагинський, Вінницький (Кальницький), Гадяцький (Зіньківський), Животівський, Звягельський, Іркліївський, Іченський, Кам’янецький, Канівський, Київський, Корсунський, Лисянський, Лохвицький, Лубенський, Миргородський, Мозирський, Могилівський (Подністрянський), Ніжинський, Овруцький, Остерський, Паволоцький, Переяславський, Подільський, Полтавський, Прилуцький, Речицький, Роменський, Торговицький, Туровський, Уманський, Черкаський, Чернігівський, Чигиринський і Чорнобильський полки.
 
 
Володимир СЕРГІЙЧУК, 
доктор історичних наук,
професор Київського національного університету 
ім. Тараса Шевченка.
 
 
ДАЛІ БУДЕ.