Частина XI. Бо з перемог не видобуто перемоги

ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 101 (6606), 107 (6612), 112 (6617), 121 (6626), 126 (6631), 131 (6636), 136 (6641), 146 (6651), 189 (6694), 192 (6697) ЗА 7, 14, 21 ЧЕРВНЯ, 5, 12, 19, 26 ЛИПНЯ, 9 СЕРПНЯ, 11, 18 ЖОВТНЯ.

Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в планетарне майбуття.
Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.
Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.
Ми публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.

Богдан Хмельницький.

Переяславська рада.

Митрополит Сильвестр Косів. 

Олексій Михайлович.

Іван Золотаренко.

Одержавши можливість вільно діяти щодо виконання умов Білоцерківського миру, Богдан Хмельницький уже у травні 1652 року перемогою над поляками під Батогом домігся анулювання того важкого для України договору. Вкотре сподіваючись на підтримку з боку Москви, він уже наступного дня пише листа до путивльського воєводи Хілкова, щоб той «рач причинится до єго царського величества, аби нас ратовал, бо відаєм же, на нас знову наступоват схочут».

Ось у таких постійних зверненнях по допомогу і в таких царських непевних відповідях українському гетьманові про готовність до цього і розвивалися українсько-московські відносини: Військо Запорозьке кривавилося у жорстокій війні, а єдиновірний православний володар відбувався знову відмовкою, посилаючись на неможливість розірвати підписаний у 1634 році мирний договір з поляками.

Тим часом міграційний потік з українських земель продовжував наповнювати неосвоєні терени Дикого поля. Виснажуючи людські ресурси Гетьманщини, які були потрібні їй і для війни проти Речі Посполитої, і для матеріального забезпечення бойових дій, Москва одержувала можливість розширювати свої володіння чужими руками*. У невеликих на той час поселеннях Слобожанщини в 1653 році бачимо чимало вихідців саме з Подніпров’я: у Козлові —63, Воронежі — 33, Ольшанському — 180, Усерді — 184, Цареолексієвці — 105, Корочі — 392, Бєлгороді — 62, Лівнах — 63. Осколі — 25, Кромах — 48, Валуйках — 56...

 Це нагадує дії нинішнього керівництва Російської Федерації, яке під час неоголошеної війни проти України створює сприятливі умови для наших заробітчан з тим, щоб ті не поверталися додому, де вони передусім мали б бути готовими до захисту Вітчизни.

І лише восени 1653 року, коли Україна виснажилася до краю, в Москві ухвалюється рішення взяти її «під високу государеву руку». Сталося це саме в той час, наголошував відомий дослідник Андрій Яковлів, коли Богдан Хмельницький із військом і союзними татарами з напруженням останніх сил провадив військову акцію проти поляків. Війна тоді розпочалася сприятливо: польське військо було затримане під Жванцем, в Україну не пущене і майже оточене. Та, як і під Зборовом, нестійкий союзник, татари, і на цей раз у важливу годину зрадили, взяли у короля викуп — 100 тисяч злотих і право ясиру з 12 міст — та поставили умову, щоб король замирився з Хмельницьким на основі Зборівського договору.

Добре зрозуміла й з вигодою для себе використала цю ситуацію Москва, яка своєю політикою очікування та зволікання навмисне цю ситуацію утворила. Як визнавав один із найавторитетніших російських істориків професор Василь Ключевський, Москва навмисне вичікувала, щоб Україна виснажила всі свої активні сили в боротьбі з Польщею та стала більш слухняним «підданим» московського царя.

Слушними є тут і слова Михайла Грушевського: «Весь хід історії Східної Європи міг би взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна увійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людності... здатна бути опозицією Москві».

Але на початках Хмельниччини Москві не було вигідним втягуватися в цю війну. Православний цар думав про інтереси своєї держави, які вимагали включити до складу майбутнього «Третього Риму» колишню територію Русі аж по Віслу.

Необхідно наголосити й на тому, що заманюючи українство в освячену православною церквою політичну пастку покровительства, в Москві постійно подавали козацькі звернення про збройну допомогу як прохання про політичне підданство. При цьому дяками Посольського приказу Московської держави вміло використовувалися листи гетьмана, який у безвиході справді вдавався до такого дипломатичного стилю, який легко можна було подати як просьби про прийняття в підданство.

І відступити Богдану Хмельницькому в бік було надзвичайно важко, оскільки ця традиція з часів примусового висвячення Іова Борецького на православного київського митрополита вже була стверджена десятиліттями відносин саме через такий вектор сприйняття, тож крок в інший бік вартував би козацькій старшині втрати політичної підтримки серед широких мас, у свідомості яких уже вкорінилися споконвічність і єдиновірність візантійської гілки християнства.

Цілком можливо, що за таких умов Б. Хмельницький і його оточення, не знаючи достеменно суті Московщини зсередини, сприймали її винятково крізь призму приналежності до православ’я і розраховували розвалити Польщу і Крим за допомогою Москви, вийшовши в такий спосіб із васальної залежності Туреччини. Теоретично це виглядало заманливо, але на практиці — зовсім інакше. На жаль, гетьман і його найближчі соратники не згадали при цьому про повний провал плану щодо підпорядкування Москви Києву через вищий рівень духовності останнього, що намічався українською елітою ще з кінця ХVІ століття. Тож ухвалено було «з королем і поляками не миритись, а просити милості у царя, щоб прийняв їх під свою сильну державу».

Щоправда, автор «Історії Русів» свідчить, що навіть на Переяславській раді в січні 1654 року, де йшлося про підданство московському цареві, спочатку виявилася прихильність до союзу з Османською Портою: «Молоді чиновники та козаки висловили першу згоду свою на поєднання з турками, упевнюючи, що «у них військовий народ в особливій повазі та пошані, а для селян нема у них ні аренд жидівських, ні великих податків та індуктів, які є в Польщі; а що найважливіше, то нема у них кріпаків і людей на продаж, або крестьянства, як у Московщині теє водиться; і все те видно і ймовірно в сусідніх князівствах Молдавському і Волоському, котрі нам можуть правити за взірець. І коли нам, за словами гетьмана, неможливо пробути самими собою, без сторонньої протекції, то турецька протекція є від всіх інших надійніша і пожиточніша, і, не дивлячись на їхнє бусурманство, кожен турок, що заприсягнувся одною своєю бородою, ніколи вже присяги своєї не переступить і слова свого не зламає. Християнські ж клятьби і навіть присяги бувають лише маскою, під котрою ховаються лукавства, зрадництва і всілякого роду неправди; і найважливіші їхні дії, називані політикою та міністерією, що суттю своює один хитрий обман, і чим обман той виходить більшим і шкідливішим, тим уславлюються і звеличуються творці його, як найперші в державах і єдині розумні у них розумні люди або великі міністри і політики».

Про таку позицію значної частини козацької старшини був поінформований московський цар греком Фомою Івановим ще 1 серпня 1653 року. У своєму повідомленні до Москви він писав про регулярне листування козаків з турками, зазначаючи: «А ще сюди часто приїжджають посли від гетьмана Богдана Хмельницького, а тут турки шанують їх послів надто, обдаровують. Турки також посилають послів до гетьмана, і нині також послали посла до гетьмана з таким ділом, щоб взяти Кам’янець і віддати султану. А ще просять у нього, щоб уложити дань давати. А гетьман їм відповідав: «Я де города не могу дати, ни иной никакой дани потому, что он не имеет государства богатого как иные венгерской и мутьянской, только что люди воинские; и будет, коли понадобитца султану быти им готовыми на ево службу, и они де на Черном море никоторые шкоды не учинят».

 Цілком вірогідно, що саме ця інформація змусила Москву прискорити розв’язання української проблеми, не зволікаючи більше з відповіддю на козацькі звернення про допомогу, оскільки у Війську Запорозькому могла перемогти протурецька партія.

У зв’язку з цим гетьману й старим урядникам на самій Переяславській раді довелося заперечувати молодим «різними і багатьма противенствами у вигодах турецьких, од них прихованих, доводили їм, що віддатися християнам самовільно у владу невірних або заприязнюватися з ними є для християнства гріхом смертельним і вчинком перед всім християнством ганебним та сиромотним і є майже те саме, що самогубство...».

Зрештою, жодного договору в Переяславі у січні 1654 року між Москвою й Україною не було підписано. Лише домовлено, що московський цар не тільки підтвердить давні права і звичаї українського народу, а й «еще особные свои всякого чину людем показовати имеет милость». Щоправда, боярин Василь Бутурлін відмовився присягати від імені царя щодо додержання цього слова, мовляв, цар своїм холопам не присягає.

Така його поведінка змусила козацьку старшину залишити раду й знову зібратися в резиденції гетьмана на Шевській вулиці та ще раз обміркувати ситуацію. Два полковники прибули від імені тієї наради до московських послів, які залишалися в церкві, й ще раз зажадали їхньої присяги в підтвердження слів, що цар збереже за українським народом усі давні права та звичаї і додасть нові привілеї. Проте Бутурлін залишався невблаганним. Запропонував хіба що: можете на письмі викласти свої побажання, а цар їх підтвердить.

Однак цей документ не стали готувати, бо під чесне слово московського посла в переяславській церкві розпочалася присяга на вірність московському цареві. І гетьман, і старшина, і присутні козаки, і міщани, і посполиті присягали, не знаючи фактично, на що присягають.

 Ця ситуація, по суті, повторилася для українців у 1994 році, коли вони віддавали третій за величиною ядерний запас у світі, повіривши на словесні запевнення вимагачів, що ті гарантуватимуть територіальну цілісність і державний суверенітет України. Остання підписувала Будапештський меморандум, на жаль, навіть знаючи про застереження тодішнього президента Франції Франсуа Міттерана, що цей договір не буде втілено в життя.

Про те, що Москва не виконуватиме взятих на себе усних зобов’язань, стало зрозумілим одразу ж після присяги в Переяславі: її представники не сіли з козацькою старшиною за підготовку хoча б заднім числом проекту договірного документа, а кинулися чимдуж приводити по церквах українське суспільство до присяги. Розрахунок був на те, щоб цілуванням хреста зв’язати угоду на вірність цареві — це б давало йому підставу для майбутнього звинувачення в клятвовідступництві*.

 З цього приводу Гнат Хоткевич цілком правильно зауважував: «Хмельницький шукав союзника, а знайшов повелителя, котрий розумів підданство як підданство... Москва чіплялася за кожний знак і поширювала його значення на свою користь. За перших же кроків далася чути важка московська рука, українцям довелося зустрітися з устроєм, світоглядом, відносинами цілком іншими, як ті, до котрих вони звикли у Польщі».

Одразу ж після присяги в Переяславі тисячу козаків супроводжувало посольство Бутурліна до Києва з метою провести цю процедуру з його жителями. Однак митрополит Сильвестр Косів, який «его царскому величеству... николи не бивал челом, и не писывал, и его царской милости к себе не поискивал», з київським духовенством відмовився присягати, оскільки він, мовляв, «как де под государеву высокую руку гетман Богдан Хмельницкой и все Войско Запорожское били челом, и он, митрополит, про то не ведал, а ныне он за государево многолетнее здоровье, и за государиню царицу, и за благоверные царевны должен бога молить».

Через два дні московські посланці знову вимагали від Косова, щоб «шляхту, и слуг и дворовых людей, и мещан к вере прислали не мешкая». Проте «митрополит говорил им упорно: которые де шляхта, и слуги, и дворовые люди у него есть, и за теми в софейском дому маетностей никаких нет, а служат де они ему, митрополиту, с того, что он им даст от себя, и царскому де величеству присягати им не годитца». Тільки після триденних погроз митрополит Косів прислав своїх підлеглих до присяги. Сам же, як і архімандрит Печерської лаври Йосип, цю процедуру тоді не відбув.

На жаль, така позиція митрополита Косова не загострила уваги гетьмана й не стримала його ще від одного необачного кроку. Богдан Хмельницький зробив тоді стратегічну помилку: сподіваючись на московську збройну допомогу, він 17 січня 1654 звертається до царського посланця Бутурліна з проханням, «чтоб рать его царского величества, которая на рубеже стоит, к Киеву поспешила...».

І московська збройна сила негайно рушила від Путивля українськими теренами на захід. Однак проти поляків чи литовців вона не пішла воювати, а вступила до Києва, з якого вже ніколи не вийде, облаштувавшись на монастирських городах Святої Софії, незважаючи на категоричні протести митрополита Сильвестра Косова. Останній навіть погрожував москвинам: «учнете на том месте ставити город, и я де учну с вами битися».

А гетьман із старшиною тільки тепер почав готувати свій проект угоди з Олексієм Михайловичем. Цей документ, яким бачився статус України під протекторатом московського царя, увійшов в історію під назвою «Статті Богдана Хмельницького», складався з 23 пунктів. Їх мали розглянути в Білокам’яній і дати свою відповідь.

З боку царя висловлювалось побажання, щоб посольство до Москви, яке мало вести переговори про затвердження цих статей, очолив сам гетьман. Але Богдан Хмельницький, пославшись на близьку можливість війни, відмовився. Тому передбачалося, що старшим козацьким послом поїде генеральний писар Іван Виговський. Але й він залишився в Чигирині: на цю роль було обрано генерального суддю Самійла Зарудного та переяславського полковника Павла Тетерю.

Українське посольство, одержавши з рук гетьмана спеціальний лист до Олексія Михайловича, в якому Богдан Хмельницький просив «права, уставы, привилея, и всякие свободы, о держави добр духовних и мирских людей, во всяком чину и преимущества сущих... утвердить и своими грамотами государскими укрепити навеки», після 17 лютого 1654 року виїхало з Чигирина. 12 березня воно прибуло до Москви, а наступного дня мало аудієнцію в Олексія Михайловича. Того ж дня й розпочалися переговори про затвердження статей Богдана Хмельницького. Ті з них, що не викликали заперечень московських бояр, ухвалювались без будь-яких змін з таким формулюванням: «Сей статье царское величество пожаловал велел быть по их челобитью». Інші, думки про які мали розходження, обговорювалися 19—21 березня, після чого цар і Боярська дума, внісши зміни, підтвердили 11 статей Богдана Хмельницького, що ввійшли в історію під назвою «Березневі статті»:

«1. Чтоб в городех урядники были из их людей обираны к тому достойные, которые должны будут поддаными царского величества урежати и доходы всякие вправду в казну царского величества отдавати, для того что царского б величества воевода, приехав, учал права их ломать и уставы какие чинить, и то б им было в великую досаду. А как тутошние их люди где будут старшие, то они против прав своих учнут исправлятца.

И сей статье царское величество пожаловал велел быть по их челобитью. А быти б урядником в городех войтам, бургомистром, райцам, лавником, и доходы всякие денежные и хлебные збирать на царское величество и отдавать в его государеву казну тем людем, которых царское величество пришлет. Да тем же присланным людем, кого для тое зборные казны царское величество пришлет, и над теми зборщиками смотрить, чтоб делали правду.

2. Писарю войсковому, чтоб по милости царского величества 1000 золотых польских для подписков давать, а на судей войсковых по 300 золотых польских, а на писаря судейского по 100 золотых польских, на писаря да хорунжего полкового по 50 золотых, на хорунжевого сотнитцкого 30 золотых, на бунчюжного гетманского 50 золотых.

Царское величество пожаловал велел быть по их челобитью, а давать те деньги ис тамошних доходов.

3. На писаря, и на судей войсковых на 2 человека, и на всякого полковника, и на ясаулов войсковых и полковых чтоб по мельнице было для прокормленья, что росход имеют великой.

Царское величество пожаловал велел быть по их челобитью.

4. На поделку наряду войскового, и на пушкарей, и на всех работных людей, которые у наряду бывают, чтоб царское величество пожаловал изволил учинить свое царское милостивое призренье, как в зиму, так и о станах, також де на обозного арматного 400 золотых, а на хорунжего арматного 50 золотых.

Царское величество пожаловал велел давать ис тамошних доходов.

5. Послы, которые издавна к Войску Запорожскому приходят из чюжих краев, чтоб гетману и Войску Запорожскому, которые к добру были, вольно приняти, а только чтобы имело быть противно царского величества, то должны они царскому величеству извещати.

По сей статье царское величество указал: послов о добрых делех принимать и отпускать. А о каких делех приходили и с чем отпущены будут, о том писать к царскому величеству подлинно и вскоре. А которые послы присланы от кого будут царскому величеству с противным делом, и тех послов и посланников задерживать в Войске и писать об них о указе к царскому величеству вскоре ж, а без указу царского величества назад их не отпускать. А с турским салтаном и с польским королем без указу царского величества не ссылатца.

6. О митрополите киевском посланником изустной наказ дан. А в речах посланники били челом, чтоб царское величество пожаловал велел дать на его маетности свою государскую жаловальную грамоту.

Царское величество пожаловал: и митрополиту и всем духовного чину людем на маетности их, которыми они ныне владеют, свою государскую жаловальную грамоту дать велел.

7. Чтоб царское величество изволил рать свою вскоре прямо к Смоленску послать, не отсрочивая ничего, чтоб неприятель не мог исправитца и с иными совокупитися, для того что войска ныне принуждены, чтоб никакой их лести не верили, естьли б они имели в чем делать.

Царское величество изволил на неприятеля своего, на польского короля, итти сам, и бояр, и воевод послать со многими ратьми по просухе, как конские кормы учнут быть.

8. Чтобы наемного люду зде по рубежу от ляхов для всякого безстрашия с 3000 или, как воля царского величества будет, хотя и больши.

Царского величества ратные люди всегда на рубеже для Украины обереганья есть и вперед стоять учнут.

9. Обычай тот бывал, что всегда Войску Запорожскому платили. Бьют челом и ныне царскому величеству, чтоб на полковника по 100 ефимков, на ясаулов полковых по 200 золотых, на ясаулов войсковых по 400 золотых, на сотников по 100 золотых, на казаков по 30 золотых польских давать.

...А как был у гетмана у Богдана Хмельницкого государев ближний боярин и наместник тверской Василей Васильевич Бутурлин с товарищи, и гетман говорил с ними в розговорех о числе Войска Запорожского, чтоб учинить 60000. А хотя б де того числа было и больши, и государю де в том убытка не будет, потому что они жалованья у государя просить не учнут. Да и им, Самойлу и Павлу, и иным людем, которые в то время при гетмане были, про то ведомо ж. А что в Малой Росии в городех и местех каких доходов, и про то царскому величеству не ведомо, и великий государь наш его царское величество посылает доходы описать дворян. А как те царского величества дворяня доходы всякие опишут и сметят, и в то время о жалованье на Войско Запорожское по розсмотренью царского величества и указ будет. А ныне царское величество, жалуя гетмана и все Войско Запорожское, хочет послать своего государева жалованья по давним обычаям предков своих, великих государей царей и великих князей росийских, гетману и всему Войску Запорожскому золотыми.

10. Крымская орда если бы имела вкинутися, тогда от Астрахани и от Казани надобно на них наступати. Тако ж де и донским казаком готовым быть, а ныне ещо в братстве дать сроку и их не задирать.

Царского величества указ и повеленье на Дон козаком послано: буде крымские люди задору никакова не учинят, и на них ходить и задору чинить не велено. А будет крымцы задор учинят, и в то же время царское величество укажет над ними промысл чинить.

11. Кодак город на рубеже от Крыму, в котором гетман всегда по 400 человек держит и кормы всякие им дает, чтоб и ныне царское величество пожаловал кормами и порохом, к наряду изволил построити. Также и на тех, которые за порогами коша берегут, чтобы царское величество милость изволил показать: понеже нельзя его самого без людей оставляти.

О той статье царского величества милостивой указ будет вперед, как про то ведомо будет, по скольку каких запасов в те места посылывано и сколько будет доходов в зборе на царское величество.

А что в письме ж в нашем написано: как великий государь наш его царское величество гетмана Богдана Хмельнитцкого и все Войско Запорожское пожалует свои государские грамоти на вольности ваши дать велит, тогда вы смотр меж собою учините, хто будет казак или мужик, а что б Войска Запорожского было 60000. И великий государь наш его царское величество на то изволил им, числу списковым казаком быть велел. И как вы, посланники, будете у гетмана у Богдана Хмельнитцкого, и вы б ему сказали, чтоб он велел казаков разобрать вскоре и список им учинил. Да тот список за своею рукою прислал к царскому величеству вскоре».

Щодо інших питань, які порушувалися в «Статтях Богдана Хмельницького», то реагування царя на них відбилося в спеціальних грамотах. Наприклад, окремою грамотою Олексій Михайлович підтверджував право на передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву, ще однією — закріплювалися права української шляхти. Разом з царськими грамотами «Березневі статті» й були відповіддю московського самодержавця на «Статті Богдана Хмельницького».

Як можна переконатися з їх змісту, Війську Запорозькому надається право обирати свого гетьмана, мати власний козацький суд, податки збиратимуть місцеві урядники, реєстр може навіть перевищувати 60 тисяч козаків, тобто, на перший погляд, цар дотримав свого слова, і Україна отримувала можливість жити за своїми законами.

Проте окремі козацькі петиції не одержали чіткої відповіді від московського царя. Скажімо, як оборонці рідної церкви гетьман і старшина прагнули не допустити в її діяльність втручання Москви, тому спеціально зафіксували в «Статтях Богдана Хмельницького» окреме застереження з цього приводу: «чтоб никоторого з духовных наших Малои России насильно до Великой России не затегали; а коли прилучится в справах и дилах яких небудь духовных наших в Великой России побывать, чтоб от царского величества не были задержаны».

А у «Березневих статтях» про це несподіваний запис: «О митрополите киевском посланником изустной наказ дан». Тобто, відмова Сильвестра Косова присягнути цареві одразу ж була сприйнята негативно, тому він потрапив під пильну увагу московської влади як неблагонадійний.

Для того, щоб Україна розвивалася як повноцінна держава, вона повинна була зберегти за собою право на зовнішні відносини, що є обов’язковою умовою такого статусу. Про це і йшлося в «Статтях Богдана Хмельницького». П’ятою статтею царського документа надавався Війську Запорозькому дозвіл на контакти із сусідніми державами з наступним повідомленням царя про зміст переговорів. Здавалося, це мало б ще раз засвідчити добру волю царя, виконання ним узятих від його імені в Переяславі Бутурліним зобов’язань. Однак вказана стаття, як наведено вище, мала ще й таке продовження: «А с турским салтаном и с польским королем без указу царского величества не ссылатца». Тобто, Війську Запорозькому заборонялося без царського дозволу мати відносини зі своїми двома найвпливовішими сусідами — Туреччиною і Польщею. А це вже було прямим порушенням царського слова.

Не маючи тривалий час відомостей про перебіг переговорів у Москві, занепокоєний Богдан Хмельницький направляє туди свого спеціального посланця Філона Горкушу, через якого нагадує Самійлу Зарудному і Павлу Тетері: «А помните ваша милость и сами, как Василей Васильевич Бутурлин словом его царского величества нас утвержал, что его царское величество не токмо нам права и привилия, от века данные, подтвердити и при вольностях сохранити, но и паче еще особные свои свякого чину людем показовати имеет милость. Делайте ж тако ваша милость и о том всем прилежанием тщитеся, чтоб все по наказу было, и привилия его царского величества тотчас без всякого переводу чтоб чрез вашу милость были присланы».

Що важливо: прагнучи виторгувати побільше від Москви, гетьман у цьому листі зазначав: «При сем и то не помешает припомнити, с какою приязнию послов своих цесарь турецкий до Браславля, хотя бусурманин, до нас присылал и при милости своей не токмо наши вольности подтвердити, но и сугубыми удовлети обещался, и на все статьи наши и права и веры и вольности позволял и никакой дани от нас не требовал, токмо чтоб есмы на войну были готовыми. И мы, однако ему не поддались есми, но волили есми царю православному поддатися, и разумеем что яко царь православный еще нас лутче пожалует».

Генеральний писар Виговський також нагадував послам, щоб «тотчас на все просити привилия, и не надобно над наказ ничего упущати, и о всем припоминати, как нас словом царя его милости Василей Васильевич Бутурлин обнадеживал, что и свыше прошения нашего, чего мы есми желали, царь его милость однолично удоволит».

Проте вже було пізно: ще до приїзду Горкуши до Москви Олексій Михайлович і його радники схвалили такий текст післяпереяславської угоди, яка була вигідна царському самодержавству. Ознайомившись з цим документом, ошелешений Богдан Хмельницький його заховав і нікому не показував.

Гетьман вирішив спробувати діяти за своїм звичаєм: хоч у «Березневих статтях» формально відносини з Туреччиною заборонялися, та фактично вони не припинилися. Уже в квітні 1654 року до столиці Порти прибуло козацьке посольство на чолі з Миколою Маркевичем.

Треба зазначити, що Богдан Хмельницький намагався якийсь час приховати перед султаном своє нове становище, про що можемо довідатися з листа українського гетьмана до кримського хана: в цьому документі бачимо лише такі натяки «на ставлення козацького вождя до Московської держави, як нібито в нього відбулася якась дружня згода з Москвою з метою підштовхнути її діяти неприязно проти Польщі, з якою у московського царя були свої давні рахунки, і при цьому Богдан Хмельницький зазначає, що це діялось навіть за порадою самого хана, котрий колись говорив Хмельницькому, якщо поляки залучають проти козаків з усіх боків ворогів, то чому ж не робити того козакам і не платити ворогам своїм їхньою ж монетою?».

Можливо, намагання приховати присягу московському цареві пов’язувалося з очікуванням вкрай негативної реакції, як це вже трапилося в Бахчисараї: коли хан почув від полковника Семена Савича повідомлення про підданство московському цареві, він підбіг до козацького посла і вдарив його в обличчя. Як, мовляв, гетьман, котрого я вважав за рідного брата, міг піти на союз із моїм найбільшим ворогом.

Для перевірки щирості єдиновірного православного царя Богдан Хмельницький направляє своє посольство до Швеції через Московщину. Однак коли з Москви українське посольство завернули, то гетьман зі старшиною остаточно зрозуміли, що переяславська присяга — стратегічна помилка. Тож було ухвалено: в ситуації, що склалася, намагатися розширити козацьку юрисдикцію, щоб зібрати якомога більше теренів, які тяжіють до православної України.

Одним з перших виявів цього було намагання гетьмана встановити винятково український контроль над південною Білоруссю, для чого ним туди було послано значні козацькі сили під командуванням полковника Івана Золотаренка, що ударом з боку Чернігова мали підтримати наступ московських військ на Смоленщину.

Незважаючи на постійні нагадування йти під Смоленськ, козацький полковник залишається під Гомелем до того часу, поки місто не перейде під козацьку юрисдикцію. Пояснює це тим, що Гомель, мовляв, — це голова всім прикордонним містам Великого князівства Литовського. І якщо його залишити, то треба чекати знищення поляками Чернігівського і Стародубського повітів.

А взявши 23 серпня Гомель, Золотаренко береться здобути Чечерськ, потім — Новий Бихів, разом з могилівським міщанином Костянтином Приклонським уживає заходів, щоб під юрисдикцію Війська Запорозького перейшов Могилів, приймаючи присягу від його жителів на ім’я Війська Запорозького.

Прагнення тамтешньої людності перейти під юрисдикцію української держави пояснюється ще й тим, що московські війська брутально поводилися з місцевим населенням, усіляко його кривдили. І тому, коли священик Василь Залузький спробував перетягнути його на бік царя, то почув погрози: мовляв, якщо буде й далі отак пориватися, то побуває в річці. А вони хочуть мати за свого полковника пана гетьмана, тобто Івана Золотаренка. Останній же заявив: усім, хто в Білорусі, Могилеві і у волості Могилівській назвалися козаками, і всім, хто прихиляється до Війська Запорозького, нехай буде вільно.

Поведінка Івана Золотаренка викликала велике замішання серед московського боярства, яке вимагало, щоб білоруси присягали безпосередньо самому цареві. Однак досить швидко весь край між Гомелем та Могильовом було організовано за козацьким устроєм, а Іван Золотаренко з благословення Хмельницького прийняв титул гетьмана Сіверського.

На вимоги слідчої комісії, яку Богдан Хмельницький за наказом царя послав на Білорусь, щоб розібратися із вживанням Золотаренком титулу гетьмана і прийняттям ним присяги в тамтешніх мешканців, останній пред’явив відповідні документи з Чигирина.

 

Володимир СЕРГІЙЧУК,
доктор історичних наук,
професор Київського національного університету
ім. Тараса Шевченка.

 

ДАЛІ БУДЕ.