Знайомтеся: Гоголь Микола Васильович (на знімку). Не класик. Абсолютно живий чоловік — без бронзи і відомого профілю з виразним носом. Хоча щодо останнього, то таки його дядько Федір мав гоголівський профіль. Микола Гоголь каже: «Дядько був унікальним чоловіком — хотів вступати на факультет журналістики у Києві у 50-ті роки минулого століття, але це йому через бідність та безпаспортність не вдалося. Але писав щось, зокрема, дослідив наш родовід. А ось коли помер і вже поклали у труну — всі побачили такий самий профіль, як у письменника Гоголя».
Наш Микола Гоголь — із хутора біля села Талалаївки Ніжинського району, що вже давно з селом зрісся, але й досі старші люди звуть куток Гоголевим хутором. Проте, як дослідив той самий дядько, перший місцевий Гоголь з’явився тут із Лубенщини. Можна сказати — о, вже ближче до класика з Полтавщини... А якщо додати, що не тільки дядько нашого героя, а й його дочка Ольга пише вірші — то щось таке родове є в них із класичним Миколою Васильовичем.
Наш Микола Васильович Гоголь — із роду твердих хазяїв, яких комуністична влада немало побила-потовкла. Недарма, коли вмер Сталін і народ плакав, дід Кузьма, не боячись нічого, сказав: «Здох бузувір!» Було в час німецької окупації таке — прийшли до діда радянські партизани з лісу, бо той кабанчика заколов, і з короткими гужами: віддай — і все! Дід — нізащо, аж із хати через вікно втік. Кабанчика, звісно, партизани забрали, а дід — прямісінько в Ніжин, де й працював конюхом у комендатурі. Тож радянську владу в роду Гоголів не любили — що в батьківському, що в материному роду Миколи Васильовича, з якого й був дід Кузьма.
Проте було в дитинстві Гоголя багато чого й схожого з класиком Гоголем. Каже Микола Гоголь: «У дитинстві баби відьмами лякали, особливо в хуртовину, щоб не бігли у негоду гуляти. «Оно, — кажуть, — бачиш, у баби Гальки із бовдура відьма вилетіла, а за нею — чорт!» Та й, звісно, де ж Гоголь своїх героїв брав — із життя, із вірувань і розповідей таких самих селян, як і мої односельці були».
Микола Гоголь обмовився: «Трудне життя було і в Тараса (Шевченка. — Авт.), і в Миколи (Гоголя. — Авт.)». Дивуюся — Тараса заслали в солдати, заборонили писать і малювать, а що Гоголю вадило? «Ну, як же, — каже Микола Васильович, — була ж у нього якась там перша любов нещаслива, що він аж вигукнув до Бога: «Стільки всякої нечисті сотворив, та ще й жінку!» Якби жив він ото на нашому хуторі, то мої діди навчили б його і горілку пити, і жінок любити!»
Прізвище Миколі Гоголю, власне, не допомагало в житті, хіба що зайву увагу привертало — що в Прилуцькому технікумі гідромеліорації, де він був у числі «стиляг» — штани в дудочку, зачіска «канадка», що в армії — а служив він аж у Нахічевані, біля кордону великої радянської імперії. Сьогодні Микола Гоголь — пенсіонер, але живе активно: щонеділі його можна бачити в Катерининській церкві Чернігова. Каже: «Як пропущу недільну службу — так і помічаю, що гіршим стаю: то матюкнуся десь, то щось не те зроблю...» Щороку катається на лижах на Закарпатті, де біля Сваляви купив собі хату, добудовує її і вивчає менталітет тутешнього населення, нерідко в’їдливо коментуючи сусідські впливи на місцевих українців: «Був у компанії один чоловік і раптом різко зазбирався додому. Мовляв, треба дитину від баби забирати. Чому? Виявляється, дитина не говорить українською, а лишень угорською, бо жінка у того чоловіка угорка. А сам же — українець!»
Хороший сей Гоголь Микола Васильович — повністю наш, український. Безсумнівно.
Василь ЧЕПУРНИЙ.
Фото Віктора КОШМАЛА.
Чернігів.
