Останніми роками аграрна галузь України фактично виступає двигуном національної економіки. Агропромисловий комплекс є найбільшим експортером країни та забезпечує три мільйони робочих місць, крім того, як відомо, один працюючий в сільськогосподарському виробництві створює до шести робочих місць у суміжних галузях: транспорт, харчова та легка промисловості, торгівля тощо. Український аграрний експорт також є досить вагомим і нарощується з року в рік не завдяки, а, швидше, всупереч урядовим новаціям, які в більшості своїй жодного позитивного впливу на розвиток аграрної галузі не мають.

З 2016 року за рахунок аграріїв наповнюють місцеві бюджети, збільшивши податкове навантаження в десятки разів, до державного бюджету надходить ПДВ, від сплати якого сільгосптоваровиробники були звільнені до 2016 року, і якщо агрохолдинги лобіюють якось свої інтереси у владних кабінетах, то основні аграрні платники податків залишені сам на сам як з викликами сьогодення, так і з навалою рейдерів, породжених системою. Наші можновладці, як правило, звикли оперувати макроекономічними показниками, не завжди розуміючи принципи їх формування та закономірності. Але за макроекономічними показниками, в більшості своїй, не видно, як змінюється життєвий рівень пересічного українця, тим паче селянина. Якщо, скажімо, міський житель має певний відсоток гарної дороги, хоча б якоїсь медицини, метро і т. д., то сільський житель не може скористатися тими благами, які надає урбанізація і потребує особливої уваги держави. Спробуємо ж поглянути на окреслену проблему з позиції села, а також тих, хто там живе та працює.

На початок 2017 року в Україні офіційно налічувалося 28377 сільських населених пунктів, отож їх кількість за останні десять років скоротилася майже на 200, і це лише тільки за рахунок тих, які вже зняті з обліку як безлюдні поселення. Якщо ж взяти до уваги і ті населені пункти, що не мають постійного населення, але не зняті ще з обліку, вимальовується вкрай тривожна картина.

Значно погіршується також структурне співвідношення сільської поселенської мережі як за кількістю населених пунктів, так і за кількістю людей, які в них проживають. Швидкими темпами зменшуються великі та середні села, а отже, збільшується кількість малих, причому значна частина з них має менш як 50 жителів. Народжуваність у селі постійно знижується, в той час як смертність підвищується — і, як результат, майже половина сіл перебуває за межею самовідтворення.

Чомусь існує думка, що українське село це лише виробник доданої вартості, що забезпечує найбільші надходження валюти в державу. На превеликий жаль, таке споживацьке ставлення до села веде до деградації сільських територій. Крім того, ніхто не бере до уваги, що передусім село — це колиска української нації, де збереглися народні традиції: і українська пісня, і народні ремесла. Сільська поселенська мережа забезпечує контроль над територією, а там, де є справжній господар, ще й екологічну безпеку для країни. За останні два роки аграрний сектор у рази збільшив відрахування до бюджетів всіх рівнів, нічого не отримуючи від держави натомість. Ну хіба є нормальним, коли половину закладених у бюджеті коштів для підтримки аграрного сектору отримали олігархічні групи з виробництва курятини. Давно відомо, що ця галузь є найбільш автоматизованою, прибутковою, експортноорієнтованою, повернення з прибутком вкладених коштів є найбільш швидким, а вертикальна інтегрованість цих підприємств дає змогу за рахунок трансферних цін всередині агрохолдингів мінімізувати сплату податків до бюджету, та ще й відшкодовувати ПДВ під час експорту курятини. Водночас середні та малі аграрні підприємства не отримали нічого, що ставить їх в нерівні умови з європейськими виробниками аграрної продукції в конкурентній боротьбі за міжнародні продовольчі ринки. Чомусь уряд не займається розвитком дорадництва, популяризацією обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів, які б дозволили середньому бізнесу реалізовувати продукцію на експорт самостійно, у такий спосіб залишаючи (за рахунок відшкодування) в себе ПДВ, а не віддавати його посередникам.

На сьогодні майже третина сільських населених пунктів не має суб’єктів аграрного бізнесу, які формують робочі місця, що в основному забезпечували б доходи сільських жителів і надходження до місцевих бюджетів.

Відповідно до розрахунків ІАЕ ННЦ найбільше сільськогосподарських угідь перебуває в обробітку сільськогосподарських підприємств площею від 500 до 4000 гектарів. З урахуванням того, що мінімально обгрунтованою площею землі для запровадження сівозміни є 800 гектарів, доцільно вважати найбільш оптимальною площу ріллі в користуванні сільськогосподарських підприємств від 800 до 4000 гектарів. Саме на цю категорію господарств повинна бути розрахована і державна аграрна політика, і державна підтримка, адже саме ця група підприємств забезпечує досконалу конкуренцію на аграрному ринку всередині країни, а отже, зменшення цін на продукти харчування та підвищення їх якості. Менші та великі підприємства здатні легко ухилятися від оподаткування відповідно до Податкового кодексу, а тому потребують корегування законодавства цього напряму.

На жаль, не кваліфіковане регулювання аграрного сектору економіки України породжує рейдерство та корупційні дії по відношенню до виробників сільськогосподарської продукції, що, в свою чергу, веде до високих трансакційних витрат останніх, тобто витрат, не пов’язаних з виробництвом. До їхнього складу заведено зараховувати: логістичні, ведення переговорів, обміну, на виконання угод та контрактації і, що характерно для України — компенсаторних з метою зменшення негативного впливу неефективного державного регулювання.

Відірваність урядових рішень від реального стану українського села, низька кваліфікація розробників аграрних законопроектів та їх зацікавленість, намагання безсистемного копіювання закордонних доробок щодо аграрного сектору країни здійснюють свій негативний вплив на розвиток галузі загалом та сільські поселенські мережі зокрема.

Незважаючи на багаторазові обіцянки, досі не ухвалено закон щодо передачі земель запасу та резервного фонду, які розташовані за межами населених пунктів, під контроль об’єднаних територіальних громад. Давно назріло питання ліквідації державних адміністрацій як рудимента тоталітарного режиму та передачі їх функцій виконкомам сільських та селищних рад.

На думку представників УАК, за останні 25 років ми не мали такого масового і масштабного рейдерства, як нині, а причина стрімкого розвитку рейдерства — не лише у недосконалому законодавстві, тобто існують значні недоліки і в роботі судової системи, і слідчих органів. Я сказав би, навіть у більшості своїй останні фактично очолили та контролюють такі дії.

Тож розглянемо рейдерство — як явище — на прикладі одного із сільськогосподарських підприємств Харківщини, до якого автор має безпосередній стосунок.

Олег СУПРУН, депутат Харківської обласної ради, доктор економічних наук, професор ХТЕІ КНТЕУ, заслужений працівник  сільського господарства України, директор СТОВ АФ імені Т. Г. Шевченка Вовчанського району Харківської області, юрист.

ДалІ буде.