Слово «кіборги», особливо після однойменного кінофільму, асоціюється не лише з героїзмом та мужністю, а і з чимось нереальним, над межею людських можливостей. Людина-легенда — захисник Донецького аеропорту Анатолій СВИРИД (на знімку), позивний «Спартанець» — кремезний зовні, але скромний і вразливий у душі. Його історія та доля може лягти в основу гостросюжетного кіно. Після повернення з війни додому вирішив допомагати родинам загиблих побратимів та пораненим бійцям. Він — приклад того, як професійний воїн після усіх жахіть війни та поранень зміг знайти своє місце у мирному житті. 

Ми зустрілися з Анатолієм після показу фільму «Кіборги» в Київському військовому ліцеї ім. І. Богуна.

ДОСЬЄ

Анатолій СВИРИД — 39 років, старшина ЗСУ. Добровольцем пішов на фронт. Був командиром, головним сержантом 1-ї аеромобільної роти 90-го батальйону 81-ї десантно-штурмової бригади. Захищав Донецький аеропорт. 
2 грудня 2014 р. на позиції «Зеніт» отримав осколкове поранення і контузію, не долікувавшись, знову повернувся до аеропорту. 19 та 20 січня 2015-го дістав численні поранення та контузію під час штурму терористів, але з 20 осколками в ногах відстрілювався до ранку. Пішов сам домовлятися з терористами про «коридор» для тяжкопоранених. Місяць перебував у ворожому полоні, був звільнений за обміном. За особисту мужність і високий професіоналізм, проявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та іншими відзнаками. Закінчив Переяслав-Хмельницький ДПУ (спеціальність — «фінанси та кредит»), нині здобуває другу вищу освіту. Одружений, має сина.

ГО «Серця Кіборгів» організувала «Новорічну ялинку» для дітей Героїв АТО.

 

«Це реальна війна, де не ставлять «двійки», а вбивають»

— Рік назад ви якось написали у соцмережах: «Я ще досі не вийшов із Донецького аеропорту». Від тих буремних подій минуло три роки. Вже нарешті вийшли з аеропорту?
— Звичайно, ні. І вже не вийду звідти ніколи (якщо не буде амнезії — сміється). Це залишиться з нами назавжди, як і наші загиблі брати. Таке не забувається. Можливо, ще й тому, що опікуємося дітьми загиблих. Кожен, хто там був, мало не щодня знову переживає якісь епізоди, і в снах, і в думках прокручуєш, як треба було зробити, як не треба було робити. Всі, хто був на війні і втрачав побратимів, той частково несе в собі якусь вину. Що ти повернувся, а він — ні.
— Ви — професійний військовий, спецпризначенець, десантник, працювали тілоохоронцем, але кажете: те, що побачив на війні на Донбасі, не можна порівнювати ні з чим. У чому жах цієї гібридної війни? Це війна, АТО, військовий конфлікт — чи що?
— Мені не подобається слово «атошник». Усім кажу, що я не «атошник», а «учасник бойових дій». Нам довелося брати участь у бойових зіткненнях, бачити ворога. Всі, хто тримав зброю, і в той буремний час, і зараз — воїни, захисники України. Війни починаються з вини політиків. Коли починається війна — це поразка політиків та дипломатів. Армія — то різка в руках політиків, бо вони програли свою війну мирно, дипломатичну роботу, потім настає час роботи професійної. Але всі знаємо ставлення до Збройних Сил з часів здобуття Незалежності, виділення коштів — на жаль, занедбали те, що мали. Що залишилося з часів СРСР — озброєння, підрозділи — було чи продано, чи зламано.
— У своєму виступі на парламентських слуханнях щодо реабілітації учасників АТО ви досить гостро критикували владу. За що?
— На парламентських слуханнях я сказав, що реабілітація бійцям потрібна не більше, аніж політикам. Депутатів Верховної Ради обрав народ не для того, щоби вони смішили світове співтовариство, а працювали на благо народу. А щоби політики зрозуміли, що коїться на Донбасі, я запропонував зробити виїзне засідання десь в окопах, біля Авдіївки. Бо в Києві війни немає. Війна стосується тих, хто у ній бере безпосередню участь, волонтерів, хто туди їздить, та тих, хто ховає своїх синів, братів від служби. Перше, що вражає, коли туди потрапляєш, — посічені неживі дерева, контужені собаки та коти, спалені будинки, все чорне. А коли починаються втрати у підрозділі, всі розуміють, що це вже не навчання, не фільм, навіть страшний. Це реальна війна, де не ставлять «двійки», а вбивають.
— Після повернення додому з війни, наскільки важко було звикнути до мирного життя?
— Я досі не розумію, що таке «реабілітація», хоча після війни проходив тривале лікування, з мого тіла витягли дуже багато осколків. Зараз комісований за станом здоров’я. Але руки, ноги є — і Богу дякувати. Той, хто хоче щось робити, шукає можливості. Хто не хоче нічого робити — шукає причину та виправдання. Я сам напівсирота, втратив матір у шість років, ріс у дитбудинку, потім жив у бабусі, з’явилася мачуха. Пробивався у житті сам. Бійці можуть підтвердити, що коли я відповідав за бойову підготовку батальйону, намагався забезпечити всім необхідним. Якось моя дружина передала на фронт 400 кілограмів сиру. Після повернення додому я одразу прийняв рішення допомагати родинам загиблих та пораненим побратимам. Бо соціальний працівник, котрий отримає зарплату в декілька тисяч гривень, ніяк не зможе і не зрозуміє потреби дітей, родин, поранених бійців. То має йти від серця.
— Як виникла ідея заснувати громадську організацію «Серця Кіборгів», котра вже другий рік опікується дітьми та родинами загиблих?
— Починали з родин загиблих роти, батальйону. А зараз у міру можливостей опікуємося 350 дітьми, із яких 170 — діти загиблих. Як правило, допомагають знайомі ще до війни, бізнесмени, відгукуються й інші небайдужі українці.

«Вона з собою принесла три мандаринки»

— Коли в 2015-му ви потрапили до ворожого полону, ваша дружина Оксана поїхала вас визволяти і… сама потрапила до полону.
— Коли я залишався в аеропорту з пораненими, розумів, що до ранку можу не дожити. Маленький штурм — і нас немає. Тільки-но заїхав до аеропорту, я повідомив дружині, що заряджати телефон немає де, і скільки там буду, не знаю. І щоб економити батарею, я вимкнув телефон. Зранку 20 січня Оксана зателефонувала бійцю Паші («Італьянцю»), і той їй розказав, що я поранений. Оксана каже: «Я знаю, що ти не ходиш, але всип тим гостям, що до вас приходять, по перше число». Вона додзвонилася до замполіта Котвіцького, і він сказав, що є дві новини — одна хороша, друга погана. Хороша — що я живий, а друга — що поранений. Я розумів, що мене можуть «шльопнути», коли йшов на війну. Але коли до полону потрапила вона… Мене це сильно прибило. Оксану визволив офіцерський корпус, Рубан її вивіз. Ще й зробив нам побачення біля донецького СБУ — вона з собою принесла три мандаринки, які потім із хлопцями ділили на часточки.
— Чому вирішили піти домовлятися до терористів, щоби надали коридор для вивезення з аеропорту тяжкопоранених? Скількох бійців вдалося врятувати?
— Мені не подобається, коли кажуть, що «я пішов здаватися у полон». Щоб урятувати хлопців,  увечері набрав Котвіцького і сказав: «Якщо не домовитесь, щоб вивезти хлопців, бо багато тяжкопоранених, то зранку піду домовлятися сам». Він каже: «Ведуться перемовини, вночі буде евакуація». Але евакуації не було — була якась спроба, але машину-тягач спалили у нас на очах за 200—300 метрів. Зранку знову набрав — і знову «ведуться перемовини». І я вирішив домовлятися сам. Уб‘ють — так уб‘ють. П’ятеро були тяжкопоранені, які вже «доходили», і ще вивезли декілька десятків хлопців. Хлопцям вкололи знеболююче. Бойовики самі казали: «Ви якісь дійсно нереальні! Як можна було в таких умовах ще й воювати!» Є відео, де бігає бойовик «Гном» і каже: «У меня есть уважение к этим ребятам, они стрелялись до последнего».
— А як ваш син ставиться до того, що його тато — «Кіборг»?
— У березні Марку буде 12 років. Він уже дорослий. Якось ми гуляли, і син каже: «Тато, в тебе є кумир?» Кажу, що немає, бо у Біблії записано: «Не створи собі кумира». А він каже: «А у мене є. Знаєш — хто?» Кажу: «Напевно, якийсь футболіст?» (бо він захоплюється футболом). Але він: «Ні. Це ти, тато».
«Ту правду, яка є на війні, показувати не можна. Але кожен українець, який вважає себе мужчиною, мусить служити, щоби захистити себе, свій дім, свою родину, своє місто, свою державу. Маємо пишатися тим, що ми українці. Співати гімн, із гордістю носити прапор. Без пафосу».

«Там — холодна голова і залізне серце»

— Як ставитеся до кінофільму «Кіборги»? Чого там більше — правди чи художнього вимислу?
— Ту правду, яка є на війні, показувати не можна. Фільм дуже правильний, особливо для цивільних, для підлітків, які ще вагаються — чи йти захищати, чи служити. Звичайно, йти. Кожен українець, який вважає себе мужчиною, мусить служити, щоби захистити себе, свій дім, свою родину, своє місто, свою державу. Маємо пишатися тим, що ми українці. Співати гімн, із гордістю носити прапор. Без пафосу. Стосовно фільму — дуже правильні діалоги, правильна мотивація, розуміння того, що державу треба захищати. Що добро має бути з кулаками. Солдат, особливо професійний — це тяжка праця. Щохвилини, цілодобово. Хоча така праця, звісно, має гідно оплачуватися. Не гнатися за кількістю Збройних Сил, а тільки через якість, мотивацію, матеріальну базу, умови для воїнів, тільки тоді матимемо міцний «кулак», якого боятимуться. Бо Наполеон Бонапарт казав: «Той народ, який не хоче годувати свою армію, годуватиме чужу».
— А як сприймаєте слово «кіборги»? Адже у фантастичних фільмах — то не людина, а робот.
— Не я це придумав. Але люди, які їхали в аеропорт, мали «стальні яйця». Стрижень. Їхати в пекло і розуміти, що ти туди можеш і не доїхати, і не виїхати, бо стріляли танки, стріляли з усього, з чого можна, великі калібри…
— Чи було страшно в боях, в аеропорту?
— Страх, мандраж є до того, як ти сів у машину чи БТР. Там — холодна голова і залізне серце. Особливо коли ти командир і відповідаєш за людей. То вже робота, професійна робота солдата. На страх, на емоції немає часу. Завдяки тому, що я колись проходив службу в роті спеціального призначення, потім робота тілоохоронця. Впала граната за півметра від мене — я встиг оцінити ситуацію, зробити стрибок убік, і мені посікло тільки ноги. Якби думав, розмірковував, вагався, то відірвало би голову. Емоції залишаються до і після. Після повернення, коли наздоганяють контузії, захворювання від переохолодження. Мало хто знає та розуміє можливості свого організму. На війні організм настільки працює, що не хворієш. Спиш на бетоні, третій день не їси… Хоча пити хочеться, бо адреналін. Гірше, коли не спиш. Організм дуже виснажується.
— Уже стала крилатою фраза «Кіборги вистояли. Не витримав бетон». На ваш погляд, чи можна було тоді відстояти Донецький аеропорт?
— Можна було або йти вперед, бо утримувати в аеропорту вже було нічого, або мінувати аеропорт і виводити звідти людей. Коли були підриви, то бетон уже дійсно не вистояв. І вижили, на жаль, не всі. Десятки бійців залишилися під завалами.
— До війни ви працювали особистим охоронцем мільярдера, а нещодавно створили приватну охоронну фірму. Чому берете на роботу лише «атошників», учасників бойових дій?
— Багато хлопців, повернувшись із війни, не можуть знайти собі місце. Хтось не хоче працювати там, де був, хтось хоче працювати зі своїми бойовими побратимами. Вирішили організувати охоронну фірму — охорона офісних приміщень, особиста охорона, щоб дати змогу хлопцям знову знайти себе. Це не прибутковий бізнес, бо сегмент охоронного ринку забитий. Якщо працювати по-білому, чесно — «біла» зарплата, ПДВ — заробітку майже немає.
— Що, на ваш погляд, може зупинити цю гібридну війну? Чи можна її виграти силою?
— У будь-якому разі має бути дипломатична робота на всіх фронтах. Але водночас кувати збройні сили і день, і ніч. У Другу світову війну в обороні держави брало участь все населення. А зараз, коли повертаєшся з війни, — ресторани та дискотеки забиті, це вражає. У 2014 році майже все населення було готове воювати. Зараз цього вже не бачу. Потрібно реформування Збройних Сил, кування оборони.
— Ви людина віруюча? Чи траплялися на війні якісь надзвичайні випадки?
— З війни атеїстами не повертаються. Коли виживаєш у таких умовах, як у Донецькому аеропорту, починаєш у щось вірити. Ще до війни одна жінка мені сказала: «Ти будеш воювати. Бачитимеш багато лиха. Але повернешся. Бо в тебе дуже сильний Ангел-охоронець. Це твоя померла мама». Тоді я не надав цим словам значення, бо не вірив ворожкам. Але після війни в щось починаєш вірити. Третій рік поспіль 20 січня, у день пам’яті захисників Донецького аеропорту, організовуємо панахиду за загиблими, ставлю свічку за побратимів. Бо що потрібно загиблим від нас та від всього суспільства? Пам’ять і молитва.

Розповідь «Кіборга» слухала
Юліана ШЕВЧУК.
Фото
із соціальної мережі Фейсбук.

 

Громадська організація «Серця Кіборгів» опікується майже 350 дітьми дошкільного та шкільного віку з усієї території України, тата чи мами яких є учасниками АТО на сході України. Серед них — 170 діток із родин загиблих Героїв. Своїми силами та за допомогою небайдужих людей за 2016 рік оздоровили 196 дітей та 54 дорослих, серед яких і учасники бойових дій на сході України, за 2017 рік оздоровлено 380 дітей і дорослих в Україні та за кордоном. Екскурсії, майстер-класи, зустрічі в школах та ліцеях, квести, тематичні свята, відвідування театрів, кінотеатрів, відкриття меморіальних дощок та скверів, участь у футбольних матчах, у турнірах з рукопашного бою — у цих та інших заходах лише за 2017 рік було задіяно понад 3750 дітей та дорослих.

Перерахувати благодійну допомогу родинам загиблих героїв АТО можна на рахунок ГО «Серця Кіборгів»:
— на розрахункові рахунки ПриватБанку: ЄДРПОУ 40185249, ПАТ КБ ПриватБанк, МФО 380775,
р/р 26005056115910 (UAH)
р/р 26005056115329 (USD)
р/р 26002056121877 (EUR)
— через термінал ПриватБанку — в розділі «Благодійність» є «іконка» з логотипом «Серця Кіборгів».
— через Приват24 
на картку-ключ за номером 5169 3305 0782 0360