Улітку 2014-го, коли на Луганщині почалися бої, кремінський художник Борис Костянников (на знімку) першим провів благодійний аукціон своїх картин, щоб зібрати кошти для бійців ВСУ, які тримали оборону Кремінського району. Грошей зібрали небагато — понад 27 тисяч гривень, але головне тут — сам вчинок глибоко мотивованого художника, громадянина, якому важлива участь у подіях, що відбуваються на землі предків.

Між іншим, художників Костянникових на Кремінщині двоє — Анатолій і Борис. Обидва досить відомі митці, і хоч живуть у різних країнах, на Кремінщині їх люблять однаково.
Сім’я Бориса Костянникова по батьківській і по материнській лінії — із землеробів. Батько працював у районній «Сільгосптехніці», займався ремонтом машин і цілими днями пропадав на роботі. За те удостоєний орденів Трудової Слави та інших нагород. Мати вела господарство і виховувала синів. Усі троє хлопців виявилися творчо обдарованими. Іван став театральним актором, Анатолій і Борис — художниками. Анатолій — академік Російської академії мистецтв. Борис — член Національної спілки художників України. Розрив за віком з братами у Бориса великий: з Іваном — дванадцять років, з Анатолієм — вісім. І це відіграло в долі наймолодшого Костянникова певну роль, бо приклад братів допоміг йому обрати життєвий шлях. Ніколи Борис не мав сумніву щодо майбутнього. Змалку знав, що буде художником. Як брат.
Двадцять літ тому, коли хвороба звалила обох батьків, брати вирішили, що з ними залишиться наймолодший. Тож тепер Борис живе на два двори — в Харкові, де у нього майстерня, і в селищі Красноріченському на Кремінщині, де мешкає 87-річна мама. Раніше, до війни на Донбасі, старший брат Анатолій приїжджав сюди по три-чотири рази на рік. Матір із братом побачити, повітрям рідного краю надихатися. Він хоч і живе в Росії, а вважає себе українцем і при нагоді завжди це підкреслює.
Обидва брати люблять писати пейзажі. Та Анатолій більше портретист, причому вважається одним із кращих в Росії. Він портретував відомих людей минулої епохи — актора і режисера Олега Табакова, поета Сергія Михалкова, драматурга Віктора Розова і багатьох інших.
— А я — художник різноплановий, — каже про себе Борис. — Мені подобається писати асоціативні речі, люблю пейзажі. Люди, які малюють портрети, більше зосереджені на логіці, пошуках характеру людини, її сутності. Брат каже, що портрет — це ціла дуель. А пейзаж люблять романтики, тож певною мірою я, мабуть, романтик. Коли пишу таку роботу, — я радію, я відпочиваю, я лечу. Дивіться, як світить сонце! Хіба від цього не варто радіти? Художнику залишається побачити цю красу і зафіксувати її своїм оком. Тому я переважно працюю в рідних краях. Тут моє натхнення.
Пам’ятаю, малим пас дідових корів, і треба було дуже рано вставати. Виходив у поле й бачив, що все застелене туманом. Корови стояли на сонці, і здавалось, що вони йому моляться. Нещодавно прочитав такі рядки у львівського поета Ігоря Богдана: «Там корови моляться на сонці»... Живописцю дуже близькі поети. Колись Микола Заболоцький писав: «Любите живопись, поэты». Справді, поетові треба висловити свою думку в рамках вірша, а художникові — в якомусь просторі полотна.
Роботи Бориса є в кращих художніх музеях України — в Києві, у Львові, в різних колекціях за кордоном. Експерти відзначають, що основою світоглядних уявлень Бориса є його відчуття свого коріння, закоханість у рідні місця. Це знаходить втілення в його ліричних пейзажах: «Тиша», «Літній вечір», «На річці Червоній», «В рідному краю». Інша образно-стилістична задача вирішена в картинах асоціативного напряму — «Між небом і землею», «На дні пейзажу», «Почуття вітру».
Борис не зміг назвати кількість написаних картин, але пообіцяв за прикладом старшого брата зайнятися цим, щоб хоч приблизно знати, які роботи і в які роки ним створені. Немає у Бориса і автопортрета. Точніше, є, але ще студентський, написаний у Харківській художній академії. А взагалі навіщо художники пишуть автопортрети?
— У мене довго не було бажання написати автопортрет, а тепер ось над цим задумався. Можливо, це буде один погляд чи усмішка... Не знаю. Мабуть, є така потреба — самозаглибитись, подивитись на себе збоку, бо той я, який був раніше, скажімо, літ двадцять тому, — сьогодні вже інша людина. Коли художник малює чийсь портрет, між ним і моделлю триває діалог. Коли малюєш себе, то розмовляєш із собою. Необхідність такого діалогу приходить із часом, щоб оцінити себе нового, іншого.
Сьогодні художник зайнятий новим проектом, що називається «Поза часом і простором». Деталізувати його відмовляється, каже, що до кінця триматиме інтригу. Але вже запросив на його презентацію до свого 55-річчя. При тім не виключає, що проект може побачити і Париж. Персональної виставки у Бориса Костянникова в європейських галереях ще не було, але роботи експонувалися. У 1990-х роках, коли країна переживала великі потрясіння, українські художники виживали лише за рахунок Європи. Галеристи або купували їхні картини, або виставляли ці роботи. Тож у певних колах українського художника Бориса Костянникова добре знають і цінують. Отже, зустрінемося у Парижі?

Павло ВОРОНЦОВ.
Фото автора.

Луганська область.