До вікового ювілею проголошення Павла Скоропадського гетьманом України та 145-річчя від дня його народження

«Панове, дякую Вам за те, що Ви мені передаєте цю владу. Не для своєї користі беру я на себе тяготи тимчасової влади, одначе Ви самі добре знаєте, що анархія всюди почала панувати і що тільки на Вас, хлібороби, і на здравомислячі верстви ми будемо спиратися...».

З промови П. Скоропадського на Всеукраїнському з’їзді демократів-хліборобів 29 квітня 1918 р.

 

Фотографія П. Скоропадського, надрукована в матеріалах Першого делегатського з’їзду української громади в Німеччині, що відбувся 21—22 вересня 1940 р.

Гетьманат Павла Скоропадського займає особливе місце в історичному досвіді доби Української революції 1917—1921 рр. Адже за своїми ознаками 29 квітня 1918 р. стався «брюмер» українського формату — державний переворот, який припинив суперечливий розвиток революції і замість національно-ліберальної за сутністю, модерново-демократичної Української Народної Республіки постав режим гетьманату, архаїчний і тимчасовий. Гетьман П. Скоропадський, один з найбільших в Україні землевласників, явився уособленням ідеї українського консерватизму, повернення до влади аристократичних верств, що, здавалося, назавжди відійшли в минуле. Чому саме він став останнім гетьманом України?
Павло Петрович Скоропадський народився 15 травня 1873 р. в німецькому місті Вісбадені в родині офіцера Російської імператорської армії, походив із старовинного козацько-старшинського роду Скоропадських. Дитячі роки провів у родовому маєтку Тростянець Чернігівської губернії (нині Сумської області). У побуті родина зберігала, дотримувалася старовинних українських звичаїв. На свята лунали козацькі марші та пісні-спогади про військові походи. У садибі Скоропадських була велика колекція предметів української старовини, портретів визначних діячів української лицарської шляхти ХVII—ХVIII ст. Втім, й на офіційних фото гетьмана П. Скоропадського часів апогею його державотворення ми бачимо людину шляхетної статури, впевнену в собі, з обличчям, в якому нібито закарбувалася багатовікова історія славного роду.
Продовжуючи сімейні традиції, Павло Скоропадський у 1893 р. успішно закінчив навчання у Пажеському корпусі в Санкт-Петербурзі. За два роки служби у кавалергардському полку отримав призначення на посаду полкового ад’ютанта, ще за два роки став поручиком. У 26 років одружився на Олександрі Дурнаво — донці московського генерал-губернатора П. Дурнаво та княгині М. Кочубей.
Російсько-японську війну 1904—1905 рр. П. Скоропадський розпочав командиром сотні, а в грудні 1910 р. вже в званні полковника став флігель-ад’ютантом царя Миколи II. Першу світову війну зустрів командиром бригади, незабаром почав командувати дивізією і отримав звання генерал-лейтенанта, а в січні 1917 р., напередодні Лютневої революції, прийняв командування 34-м армійським корпусом Південно-Західного фронту, реорганізованого восени того ж року в 1-й Український корпус. У жовтні 1917 р. на Всеукраїнському з’їзді вільного козацтва в Чигирині його обрали Почесним військовим отаманом в заслугу українізації корпусу. За особисту мужність у військових баталіях нагороджений золотою Георгієвською зброєю, а також вищою бойовою нагородою — Георгієвським хрестом.
Після більшовицького перевороту в Петрограді у жовтні 1917 р. і проголошення Української Народної Республіки П. Скоропадський визнав зверхність наказів Центральної Ради та підпорядкування її виконавчому органу — Генеральному Секретаріату. У листопаді 1917 р. був призначений командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі, які перекрили шляхи наступу на Київ збільшовиченому 2-му гвардійському корпусу та роззброїли його.
У той час П. Скоропадський обмежував свою діяльність лише турботою про боєздатність ввірених йому військових підрозділів і був далекий від запаморочливих революційних гасел. Втім, у грудні 1917 р. стався конфлікт, під час якого він зіткнувся з холодним ставленням до себе з боку Центральної Ради, яка ще з літа була занепокоєна великою популярністю генерала серед військових, чинила йому перешкоди в керівництві корпусом, і, врешті-решт, розпустила його. Ображений П. Скоропадський вимушений був подати у відставку.
9 лютого 1918 р. Центральна Рада підписала з представниками країн Четверного союзу Брестський договір, або так званий «хлібний мир». Згідно з договором німецько-австрійські війська зайняли всю Україну, разом з ними   2 березня в Київ ввійшли війська Центральної Ради. За військову допомогу Українська Народна Республіка зобов’язалася поставити країнам-союзникам величезні обсяги продовольства та сировини (лише Німеччині майже 1 млн тонн зерна, 44 тис. тонн м’яса, 600 тис. тонн залізної руди, 400 млн штук яєць, сало, крупи тощо). Втім, за місяць німецько-австрійське командування дійшло висновку про недієздатність Центральної Ради гарантувати виконання цих поставок і про необхідність зміни політичної схеми в Україні. Посол Німецької Держави при Уряді УНР барон А. Мумм фон Шварценштайн обережно висловлював думку, що бажано «підтримувати в Україні фікцію самостійної дружньої держави настільки, наскільки це збігається з нашими інтересами», а прямолінійні німецькі військові бажали досягти таких умов, за якими можна було б поводитися з Україною «лише як з окупованою областю».
24 квітня 1918 р. начальник штабу групи армій «Київ» («оберкомандо») німецький генерал В. Гренер зустрівся з П. Скоропадським і висунув йому умови, при погодженні на виконання яких німецьке політичне керівництво прихильно поставилося б до можливого приходу П. Скоропадського до влади, а німецьке командування зайняло б при поваленні Центральної Ради активний нейтралітет. Серед умов була вимога розпуску Центральної Ради та заміни її консервативним українським урядом на чолі з гетьманом. Серед кількох кандидатур на головну роль В. Гренер визначив саме П. Скоропадського, зв’язавши його твердими обіцянками виконувати всі вимоги окупантів. Титул «гетьман», на думку учасників наради, був дуже вдалим і мав викликати асоціації з квазимонархічними традиціями, пов’язаними з козацькими гетьманами. Таємна домовленість почала реалізовуватися вже наступного дня, коли командувач німецьких окупаційних військ в Україні генерал-фельдмаршал Г. фон Ейхгорн без будь-якого погодження з Центральною Радою видав наказ про запровадження німецьких польових судів в Україні, а незабаром німці роззброїли українську «синєжупанну» дивізію.
Такі дії німецької адміністрації викликали обурення і були засуджені на засіданні Центральної Ради 28 квітня 1918 р., але до залу засідань раптом увійшов німецький військовий підрозділ і грубо розігнав це високе зібрання.
29 квітня у Києві в приміщенні цирку на вул. Миколаївській (нині — Городецького) відбувся так званий «З’їзд хліборобів», на якому 6432 уповноважені від восьми українських губерній одностайно постановили: «Для спасіння країни нам необхідна сильна влада, диктатор, згідно зі старовинними звичаями — Гетьман». Настрої «за сильну владу», «за диктатуру» переважали серед маєтних класів, заможних селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів, великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, які втомилися від хаосу, революції та безладу. Замість УНР була проголошена Українська держава. Гетьманом одностайно обрали Павла Скоропадського. Переворот відбувся швидко і майже без кровопролиття.
У «Грамоті до всього українського народу» 29 квітня 1918 р., де обґрунтовувалась необхідність приходу гетьмана до влади, зокрема зазначалося, що «бувше українське правительство не здійснило державного будування», в країні панує анархія, економічна руїна, насувається «грізна мара голоду». Гетьман обіцяв «спокій, закон і можливість творчої праці».
Однак цим планам і побажанням не судилося здійснитись, оскільки гетьманський уряд замість повноцінної влади мав «ерзац» владу, сурогат, а господарями були німці. Уже на другий день після перевороту, о 9:30 щойно призначеного П. Скоропадським першого виконувача обов’язків голови Ради Міністрів Української держави М. Сахна-Устимовича й довірену особу гетьмана О. Палтова викликали на нараду до начальника штабу «оберкомандо» генерала В. Гренера. Нарада була присвячена кадровим призначенням на посади та обговоренню зобов’язань, узятих П. Скоропадським на себе 24 квітня під час першої аудієнції у генерала В. Гренера. Тепер вони були деталізованими та містили 10 пунктів: 1. Визнання умов Брестського мирного договору. 2. Розпуск Центральної Ради й відмова від скликання Установчих зборів. Проведення нових виборів до законодавчого органу після заспокоєння «краю» та за погодженням з «оберкомандо». 3. Створення української армії, її чисельність і спосіб використання мають бути встановлені за згодою німецького командування. 4. Усі правопорушення щодо представників німецьких та австро-угорських військ підсудні винятково польовим судам союзних держав. 5. Видалення з державних установ усіх «неблагонадійних осіб», розпуск земських та інших комітетів і заміна їх надійними державними комунальними органами управління. 6. Допоки в Україні немає законодавства про натуральні повинності у воєнний час, застосовуватимуться відповідні закони, чинні у країнах окупаційних армій. 7. Скасування будь-якого залізничного контролю та всіх розпоряджень, які перешкоджають торгівлі продовольчими товарами, сировиною й вивезенню їх до Німеччини та Австро-Угорщини. 8. Розв’язання земельного питання шляхом встановлення права власності й оплати селянами отриманих земельних ділянок. Збереження великих сільськогосподарських помість і документальне закріплення прав колишніх великих земельних власників. 9. Урегулювання фінансових і валютних відносин у руслі підписаних із колишнім урядом угод. 10. За надання військової допомоги Україні союзники отримають відшкодування, характер і розміри якого мають бути визначені окремими угодами.
Гетьманат і без того прагнув відновити правопорядок та скасувати «соціалістичні експерименти» Центральної Ради. Законодавчі акти про конфіскацію великих маєтків були скасовані, але план їх викупу та розподілу між селянами так і не вдалося виконати. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю за допомогою збройних загонів гетьмана. Водночас зростало невдоволення українського селянства.
Гетьману формально належало виняткове право видавати закони, призначати кабінет, управляти зовнішньою політикою та військовими справами й бути верховним суддею України. Однак ці претензії на майже необмежену владу не могли приховати того факту, що влада в Україні практично належала німцям, а не українцям. Як цього належало чекати, українські політичні діячі, більшість з яких були соціалістами, різко негативно поставилися до гетьманської держави.
Втім, Українська держава гетьмана П. Cкоропадського здобула й певних перемог: у зовнішній політиці, відбудові господарства, культурному розвитку. Було зміцнено державний бюджет, українську валюту, відновилося міське та земське самоврядування. За короткий час і в складних умовах почали працювати Українська Академія наук, два університети з державною мовою навчання — в Києві та Кам’янці-Подільському, 150 українських гімназій, Національний архів, Національна бібліотека тощо.
Однак невирішеність аграрного питання, присутність в Україні іноземних військових частин (450 тисяч австрійських та німецьких вояків), відсутність власної боєздатної армії, разом з поразкою держав Четверного союзу в Першій світовій війні призвели до краху гетьманату.
14 грудня 1918 р. відбулося антигетьманське повстання. Українських селян не треба було особливо підбурювати до повстання проти уряду, що конфіскував їхній врожай, повернув землю багатим поміщикам і послав у їхні села «каральні експедиції». На цій хвилі національні політичні сили досягли консолідації і примусили П. Скоропадського зректися гетьманства. Невдовзі він таємно виїхав до Німеччини. Протягом двох років жив у Швейцарії. Згодом поселився у м. Ванзеє біля Берліна і очолив гетьманський рух. Був співорганізатором численних філій гетьманських осередків у багатьох країнах світу. Зусиллями П. Скоропадського у 1926 р. було створено Український науковий інститут при Берлінському університеті.
16 квітня 1945 р., під час бомбардування англо-американською авіацією станції Платлінг, що поблизу Мюнхена, Павло Скоропадський був смертельно поранений. Помер 26 квітня 1945 р., похований у місті Оберсдорфі в родинному склепі Скоропадських.
Пропонуємо до уваги витяги з архівних документів, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (авторська стилістика, орфографія та пунктуація збережені).
Витяг із телеграми представнику УНР в Берліні про арешт Уряду Центральної Ради німецькими окупаційними військами. 28 квітня 1918 р.

[...] Сьогодні в чотири години дня людьми, одягненими в форму німецьких солдат і офіцерів зі зброєю в руках Центральна Рада була окружена і члени Центральної Ради, а також члени Урялу, які там були під час засідання Ради іменем німецького правительства заарештовані і обшукани. Всім було сказано підняти руки до гори і встать. Поводились при цьому дуже грубо і не чемно на протести президента Центральної Ради пана професора Грушевського проти арешта парлямента в парляменті не звернуто жадної уваги. Крім того дозволили собі зачипать його руками. Під час трусу забрали у нього папери і документи парлямента в тім числі і ваші листи. Трус продовжувався три з половиною години. Заарештовано міністрів без пред’явлення обвинувачення внутрішніх справ Ткаченка, закордонних справ Любинського, військових справ Жуковського [...].
Витяг із книги Ганса Типтура «Війна в Україні. Нотатки німецького офіцера» (російський переклад з німецької). 1938 р.
[...] Об отношении немецких оккупационных властей с Центральной Радой: «...менее чем через месяц возникли такие трения между нею (Радою) и командованием, что дальнейшее сотрудничество стало очень сложным, если не невозможным. Это был момент, которым воспользовался честолюбивый офицер старой царской армии, генерал Скоропадский, чтобы захватить власть. Он безоговорочно (или по крайней мере делал вид) стал на сторону наших военных властей, признал их требования, обещал им помощь свою и своих друзей и достиг того, что ему (конечно, по причине отсутствия лучшего выхода) как «гетману» были вложены в руки бразды государственного правления. Ибо все отдавали себе отчет в том, что его правительство никогда не станет популярным в массах; Скоропадский был и остался старым русским генералом, которому ничто не было так чуждо, как признание окончательными порожденных революцией порядков. Внешнеполитически он видел в независимой Украине (сначала об этом говорили намеками, а летом уже совершенно открыто) лишь переходную формацию, «зародышевую ячейку», как позднее говорили, подлежащей воссоединению буржуазной, если не монархической России. И, наконец, решающее: этот великорусский аристократ и офицер был в глазах населения (и не мог быть ничем иным) креатурой, марионеткой немецких военных властей, которые с его помощью целиком владели страной как хотели [...].
Меморандум хліборобів власників і козаків усієї України. 20 жовтня 1918 р.
1. Україна є і повинна бути незалежною та суверенною державою з парламентарно-демократичним правовим устроєм. На чолі держави пробуває гетьман.
2. До скликання сейму, який необхідно зібрати не пізніш 1 лютого 1919 року, уся повнота верховної влади у державі належить гетьману.
3. Державною вірою на Україні є віра православна, а українська церква повинна бути автокефальною.
4. Державною мовою на Україні повинна бути мова українська.
5. Усі громадяне української держави користуються перед законом рівними правами.
6. Для захисту держави Україна повинна мати своє національне військо.
7. Принцип приватної власності має бути непорушним, але в інтересах держави розмір володіння землею необхідно обмежити. Через те аграрна реформа повинна бути переведена негайно і в інтересах широких верств селянства-хліборобів, яко єдиної та міцної підвалини української державності.
В основу аграрної реформи необхідно покласти примусовий викуп землі у великих землевласників і після парцеляції передати землю хліборобам через земельний банк за певну плату.
8. Українська державність може бути збудована лиш на національних демократичних підвалинах, через що уряд держави повинен бути національно демократичним.

Віктор ТИХОМИРОВ,
провідний науковий співробітник Центрального державного архіву 
громадських об’єднань України.

 

Фото
із фондів Центрального державного архіву
громадських об’єднань України.