ЗАКІНЧЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 107 (6862), 109 (6864) ЗА 13 ТА 15 ЧЕРВНЯ

 

За цим панно у Києві ховається пам'ятник
міфологізованому герою російської історії Олександру Суворову.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.

 

Монумент «Навіки разом — навіки з російським народом»,
що є символом міфу про братерство двох сусідніх народів,
усе ще стоїть у центрі Переяслава на Київщині.

Фото автора.

 

Серед імперсько-радянських пам’ятників, які, залишаючись на вулицях і площах українських міст та сіл, як і задумувалось їхніми будівничими, змінюють нашу свідомість і перекручують історію, — монумент «Навіки разом — навіки з російським народом» у Переяславі. Зведений із нагоди 300-ліття так званого возз’єднання України з Росією, що пафосно відзначалося у 1954-му в усьому тодішньому Радянському Союзі, незважаючи на п’ятий рік війни з північним сусідом, пам’ятник усе ще популяризує поневолення козацької держави «старшим братом». Історики давно розвінчали міфи про Переяславську раду й угоду Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем, який, як заведено в Білокам’яній, і не збирався дотримуватися ніякої угоди, а лише волів загребти та приєднати до Московії багаті козацькі землі разом із козаками. Врешті-решт, договір московити сховали (оригінал зник і до сьогодні не знайдений), написали інший, його доповнювали, змінювали вже по смерті Богдана, який пішов із життя у розквіті сил, у 62 роки. На глибоке переконання біографа Хмельницького Миколи Костомарова, гетьмана отруїли через те, що він у Москві розчарувався, угоду, яка мала тимчасовий характер і була укладена з метою за допомоги православного царя подолати Річ Посполиту, хотів розірвати і шукав протекторату у Високій Порті, у Швеції. Врешті-решт від ідеї, закладеної у монумент, що мав символізувати непорушну дружбу двох сусідніх народів, анексія Криму й вторгнення російської армії на Донбас нічого не залишили. Тепер-то ми добре знаємо, що то за дружба з російським народом!
Незважаючи на розвінчання антиукраїнського міфу про Переяславську раду, монумент, який є елементом гібридної війни, історичним покручем, усе ще залишається візитною карткою княжого міста. Міста, котре уславив князь Володимир Глібович, який був сміливим охоронцем Переяславщини, Київщини, Чернігівщини й інших українських земель від половців і з іменем якого пов’язана перша літописна згадка топоніма «Україна», датована 1187 роком. Міста, історію якого творили гетьман Іван Мазепа, коштом котрого у 1695-му тут зведено Свято-Вознесенський собор, перлину барокової архітектури, філософ Григорій Сковорода і наш пророк Тарас Шевченко, які тут певний час жили. Туристи, котрі приїжджають у Переяслав, часто фотографуються біля пам’ятника, що принижує нашу національну гідність. Щодо його долі думки місцевих мешканців розділилися — одні вимагають негайно прибрати монумент, який у 1965 році постановою Ради Міністрів УРСР був визначений пам’ятником мистецтва республіканського значення, за незалежної України внесений до Державного реєстру і має охоронний номер як пам’ятка монументального мистецтва тепер уже місцевого значення (тож рішення про його виключення з об’єктів культурної спадщини нині в компетенції Мінкульту), а іншим байдуже. Один із тих, кому байдуже, каже: «Ось пам’ятник Леніну знесли і що, там тепер бур’яни ростуть». Насправді біля спорожнілого постаменту квітнуть клумби, а місце вождя «мірового пролєтаріата», винного в розв’язанні громадянської війни на початку XX ст., знищенні УНР, організації першого Голодомору в Україні й створенні у 1918-му концентраційних таборів для «врагов народа», давно мав зайняти Григорій Сковорода, викладач поетики у Переяславському колегіумі, куди його у 1750 році, після повернення з-за кордону, запросив єпископ Никодим Срібницький. Мандрівний філософ любив Переяславщину, як і весь рідний край, сюди не раз повертався із подорожей. Тут писав вірші, що увійшли до збірки «Сад божественних пісень», і заповів нам, зокрема, такі рядки: «Святість життя полягає в робленні добра людям» або ж «Вірити в Бога не значить вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом». Слава українського філософа швидко докотилася до Катерини II, яка забажала бачити Григорія Сковороду у своїй столиці. Через свого фаворита Потьомкіна імператриця передає філософу запрошення оселитися в Петербурзі. Посланець Катерини II застає його при дорозі, де той, граючи на флейті, випасав хазяйські вівці. Почувши про запрошення, філософ відповів: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».
Гідність, із якою жив і творив історію Григорій Сковорода, мала б стати взірцем для наших сучасників. Так ні, мовчки проходимо повз монумент «Навіки разом — навіки з російським народом», збудований на брехні й з брехні, і навіть не помічаємо закладеного в нього приниження малоросійством.
Коли дивитися на пам’ятник анфас, помічаєш, що дві «сестри» — «старшая» русская і «молодша», українка, такі й на вигляд. «Старшая», в царском облаченії, повногруда й вища за «младшую». Та трохи нижча. Над монументом, встановленим у 1961 р., працювало чотири скульптори — Вінайкін, Гречаник, Кальницький і Клоков. Хтось із них одягнув українку в національний стрій, заплів косу і дав у руки книгу, прикрашену традиційним орнаментом. Можливо, це Павло Кальницький, 1929 року народження, із села Супротивна Балка на Полтавщині? Село це, певно, було козацьким, а відтак, жили в ньому люди, які нікому не кланялися й були супротивниками неправди. Може, козацькі гени Кальницького й зіграли націоналістичний жарт з імперськими замовниками монумента? Хоч би як там було, але скульптори, хоч і змушені були зробити «старшую сестру» старшою, зобразили українку з книгою, показали, що вона грамотна, вміє читати. А в козацьку добу, до того, як після Переяславської ради тут почав окопуватися «русский мир», так і було — в усіх селах козацької держави діти й жінки, без винятку, вміли читати й писати.
11 січня 2014 року, на честь 360-ліття так званої Переяславської ради, у Переяслав прибув московський десант, посилений доморощеними «україножерами» й рядженими «козаками». Затулін, Царьов, Вітренко зібралися біля «свого» пам’ятника, що був і залишається інструментом денаціоналізації українців. А з початком агресії Росії проти України ще й насмішкою над «малоросами», котрі чи то не задумуються над монументальним символізмом, чи все ще підіграють Москві.

Через скульптуру — до міфу

У спецоперації із нав’язування через міську скульптуру міфів про єдиний народ від Карпат до Сахаліну зі спільною історією, культурою і мовою окреме місце відведене російським полководцям Олександру Суворову і Михайлу Кутузову.
Один із них, увічнений у бронзі й граніті Суворов, усе ще стоїть у середмісті Києва на території Військового ліцею імені Івана Богуна, а ще в Одесі, Ізмаїлі, Севастополі, Сімферополі. Щоправда, після численних вимог демонтувати імперський пам’ятник у столиці закрили щитами.
Хто ж такий Суворов? Згідно з матеріалами Енциклопедії історії України, виданої Інститутом історії України НАНУ, це російський військовий діяч, котрий «прославився» жорстокістю і брав участь у численних каральних операціях і показав свій хист винятково під час загарбницьких війн. У жодній із визвольних війн участі він не брав. Отже, Суворов придушував шляхетську Барську конфедерацію і козацько-гайдамацьке повстання на Правобережній Україні, відоме як Коліївщина, за що отримав чин генерал-майора. Як зазначає доктор історичних наук Тарас Чухліб, «лише завдяки вишколеним багатотисячним регулярним(!) військам Російської імперії вдалося придушити повстання «знедолених низів». Після затримання і страти ватажків Коліївщини російські та польські військові частини почали арешти козаків за підозрою у причетності до гайдамацького руху. Без суду і слідства було страчено майже 30 тисяч селян. У 1774 році Суворов командував конвоєм захопленого в полон ватажка козацького повстання Пугачова.
— Уже у чині генерала Суворов очолює російські війська, які вирізують і вбивають кримських татар на території Криму, а потім винищують ногайський люд на території Кубані, — зазначає Тарас Чухліб. — Сучасною мовою такі дії можна оцінити як геноцид стосовно цих народів.
А який внесок до історії України зробив Кутузов, адже на часи його військового керівництва вже не було української державності, а всіх українців принизливо називали хохлами і малоросами?
— Цікаво, що історичну пам’ять про Суворова та Кутузова було несподівано відроджено у 1940-х роках, коли керівництво Компартії запропонувало цілий набір російських історично-легендарних героїчних персонажів для підтримки «бойового духу» тогочасного суспільства у боротьбі із зовнішнім ворогом. Більшість із цих персонажів представляло класичну імперську добу історії Росії, — продовжує Тарас Чухліб, — і негативно вплинули на розвиток не лише української історії, а й усіх народів колишнього Радянського Союзу.
І не тільки. У 1794-му Суворов очолив армію Російської імперії, яка придушила польське національне повстання Тадеуша Костюшка і захопила Варшаву, що призвело до повної втрати незалежності Польщею і Литвою.
Як зазначає Енциклопедія історії України, Кутузов, як і Суворов, «у складі спеціальної експедиції забезпечував військову підтримку приєднання до Росії Кримського ханату. 1784-го удостоєний чину генерал-майора за придушення повстання невдоволених анексією Криму». Російський герой насправді був карателем, котрий анексував чужу територію і знищував тих, хто захищав свою землю. Постать фельдмаршала (чин отримав, доповівши цареві про перемогу, якої насправді не було) є також одним із найбільших російських міфів. Про це у своєму дослідженні «Первая научная история войны 1812 года» пише сучасний російський публіцист Євгеній Понасенков. Кутузова він називає бездарним полководцем, котрий програв Аустерліц і Бородіно, в битві під яким втратив 50 тисяч солдат, майже половину російської армії, здав без бою «святиню-Москву» і з ганьбою втік, залишивши 30 тис. поранених. Є. Понасенков наголошує, що ці 30 тисяч заживо згоріли в Білокам’яній. Але до вступу в місто французів її, як і навколишні села, першими пограбували свої, дезертири і мародери з російської армії, які розбіглися після поразки в бою. Тож за визначенням публіциста, Кутузов «жирний, хамовитий, розбещений лизоблюд і корупціонер», котрий у своєму обозі возив для утіх дівчаток 13—14 років, перевдягнених козаками. На цю історію натякав (звичайно, як міг в умовах жорсткої цензури) режисер Ельдар Рязанов у фільмі «Гусарська балада», знятому в 1962 році. Євгеній Понасенков теж наголошує, що автором міфу про Кутузова був Сталін, і каже, що до 1940-х історики фельдмаршала не цінували й жодної монографії про нього не написали.
Сталінський міф прижився в Україні, закарбувався в топоніміці, в пам’ятниках. До сьогодні на екскурсіях до містечка Хорошів на Житомирщині, де Кутузов отримав конфіскований Катериною II у старого господаря, житомирського судді, опозиційного до Росії, Анджея Дубравського маєток, розповідають про доблесть міфологізованого героя російської історії. Тут є парк, названий іменем Кутузова, і його бюст (з 1912-го і саме село, яке на своїх мапах позначав ще Гійом Боплан, довго називалося Кутузове). У серпні 2004 р. пам’ятник зруйнували невідомі, але за два роки місцева влада, посилаючись на «бажання» громади, його відновила.
— Сьогодні наших вояків на сході вбивають російські окупанти, які хочуть поширити у нас «русский мир» і які виховані у дусі «слави руского оружія» — каже Тарас Чухліб. — Одними з головних представників такої завойовницької ідеологеми є російські полководці Суворов і Кутузов. То чи мають в українських містах і містечках стояти пам’ятники нашим колишнім колонізаторам, адже у голови сучасних російських солдатів вкладають думку, що там, де стоїть монумент російському герою, — і є російське місто.

Світлана ЧОРНА.