Упродовж століть, з княжих часів Київської Руси-України і до сьогоднішніх днів, релігійне й церковне життя на наших теренах формувалося під впливом національної культури та обрядовості, що знайшло своє відображення в архітектурних стилях, церковному співі, сакральному мистецтві. Одним з найголовніших атрибутів храмового мистецтва є ікона. 
З прийняттям християнства Києвом у 988 році в Київській Русі розпочинається інтенсивний розвиток ікономалярства. Святі образи, іконостаси, мозаїки й фрески, що передають смисл сюжетів й ідею Святого Письма, вже прикрашають перші муровані храми — Десятинну церкву, Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий. Як зазначають дослідники, Русь-Україна, зберігаючи традицію візантійської іконографії, незабаром виробила свій власний стиль.

Уже від XI ст. у Києві починає витворюватися місцева школа ікони. Формуючи християнський світогляд через трансформацію язичницьких вірувань, місцеві майстри, серед яких у добу Київської Русі-України найвідомішим був чернець Києво-Печерської лаври Олімпій, котрий творив наприкінці XI. — початку XII ст., відмовляються від «темної» палітри, просвітлюють фарби, замінюють східні типи облич на слов’янські. Сучасники вірили, що Олімпію, який, за припущенням, викладав мозаїчні панно в Михайлівському Золотоверхому, писати образи допомагали ангели. Його Богоматір Свенська-Печерська з 1288 року стала головною святинею Успенського Свенського монастиря у Брянську, а після знищення собору в 1927 р. зберігається у Третьяковській галереї. Знайдена на початку XX ст. у Ярославському Спаському монастирі знаменита Ярославська Оранта (Велика Панагія) теж, ймовірно, написана уродженцем Києва і теж нині в Третьяковці.
Київська школа іконопису виховала багатьох відомих і невідомих нам іконографів, що створили сотні образів для столиці Русі й віддалених великих та малих міст. До XV ст. ця школа була найголовнішою в Україні, невеликі майстерні діяли при єпархіях у Володимирі-Волинському, Переяславі, Чернігові. В післямонгольський період традиції київських майстрів перебирають Галичина і Волинь, що створюють свій щирий і яскравий стиль. Східні окраїни Київської митрополії не мали ні малярських шкіл, ні іконописців, що підтверджує першість Києва в поширенні християнства й християнського мистецтва у Східній Європі.
Ікона в усі часи була надзвичайно цінним скарбом, за неї замовники платили сріблом і золотом, тож удільні князі з Володимира-на Клязьмі, Суздаля, Москви, Твері, Ростова організовували набіги на Київ, аби привезти звідти святі образи. Найвідоміший такий випадок — викрадення володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським у 1169 році Вишгородської ікони Божої Матері, неканонічно перейменованої у Володимирську, що є нині найбільшою святинею Російської православної церкви.
В українській іконографії у післямонгольський період з’являється народна ікона, козацька, що стає проявом ментальності українського етносу і вбирає в себе елементи місцевого ландшафту, одягу, експресію глибокої віри. В роки лихоліття — нападу ординців та інших чужинців, народ, шукаючи заступництва у Матері Божої, витворив власну ікону Богородиці, а також улюблених святих Миколи Чудотворця, Георгія Переможця, Архістратига Михаїла, що стало феноменальним явищем у світовому сакральному мистецтві.

Дзеркало боротьби Христової Церкви

Дзеркалом героїчної боротьби Христової Церкви проти неправдивих вчень і спотворення Богословії називає ікону доктор мистецтвознавства, доктор філософських і богословських наук, провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ Дмитро Степовик.
— Українська ікона понищена і вкрадена. Втім, ті зразки, що збереглися, свідчать, що в Середньовіччі, в часи Київської Руси-України, наша Церква була єдиним «кристалом», інакше вона не зуміла б передати Христової віри іншим народам на Півночі і Сході — молодшим за неї Церквам Білорусі й Росії, — каже він. — Адже тільки зріла і сформована Церква здатна виконувати свою місію у поганському світі. Такою зрілою Київська Церква вже була в XI—XIII століттях і сама, без особливої допомоги Константинополя, християнізувала простори Сходу і Півночі Європи з їх різноплемінною людністю.
Як зазначає науковець, образи князя Володимира, княгині Ольги, Бориса і Гліба, канонізованих у часи Київської Русі, в давньому мистецтві зустрічаються досить рідко. Їх немає ні в стінописах, ні в іконостасах в Софії Київський, в інших церквах. Тоді ікономалярством, зауважує Д. Степовик, керували греки, і вони не дозволяли малювати місцевих святих. Та й самих храмів часів Київської Русі залишилося мало: одні понищені ординцями, інші — радянською владою.
— На гравюрі 1619 року з Києво-Печерської лаври, що збереглася, є зображення Хрестителя Руси-України, — каже Дмитро Степовик. — Князь Володимир зображений у королівських шатах, з маленькою борідкою, що дуже важливо (великі бороди на Русі не носили, тільки в Московії), з елегантними вусами. А ось у патріаршому Володимирському соборі, збудованому у 80-90 роках позаминулого століття у Києві, хрестителя бачимо іншим.  У храмі його ікона праворуч, одразу за іконою Господа Ісуса Христа. А за Володимиром — ікона святої Ольги. Ікони на повен зріст, обоє святих з хрестами в руках, адже доклали великих зусиль, хоч в різні роки і за різних обставин, щоб Київська Русь-Україна стала християнською державою у X столітті. Щоправда, намальовані вони з відхиленням від канону православних ікон — князь Володимир зображений у профіль і дивиться не на молільників у храмі, а княгиня Ольга має надзвичайно суворе обличчя і гострий вираз очей. Їх автор, Васнєцов, у цих іконах виступає як майстер історичного портрета, а не як ікономаляр. Утім, навіть параметри історичного портрета художником не витримані. Пристрасть Васнєцова малювати «ватні» бороди в святих тут виявилася повною мірою. Володимир прожив 60 років (955—1015), а на іконі Васнєцова йому 80—90, і напевно ж він тримав хрест не в рік смерті, а коли був охрещений — у 33 роки. До чого ж тут біла борода і вигляд старця? Є думка, що в такий нелогічний спосіб (суворість, гнів, як у деяких інших святих, погляд поверх молільників) мистець і його дорадники вирішили ствердити «русскость» розписів собору. Але правда в тому, що ніякого «русскаго» стилю ні в архітектурі, ні в оздобленні храму створити його будівничим не вдалося. Чимало образів Васнєцов доручав домальовувати українським майстрам з Рисувальної школи Мурашка, які «українізували» святих.
— Разом з тим композиції «Хрещення князя Володимира» і «Хрещення киян» продумані, грамотні, професійні. У «Хрещенні киян» — люди на березі й у воді, постать Володимира з піднесеним до неба руками, біла хмара, де на небі возсідає Господь Ісус Христос — барвисте, сяюче, багатоколірне видовище, — каже науковець.
З радянською владою в Україну приходить войовничий атеїзм — храми закривають, ікони знищують. Іконотворчий досвід часів Київської Руси-України знаходить свій розвиток у зарубіжжі. Майстри українського походження, наголошує Дмитро Степовик, в українських храмах США, Канади, країн Західної Європи створюють ікони, іконостаси, фрески, мозаїки, вітражі. Серед них такі відомі майстри, як Петро Холодний, Святослав Гординський, Яків Гніздовський, Христина Дохват, Дмитро Блажейовський, Микола Бідняк та багато інших, — каже науковець. — Вони малювали всіх святих, починаючи з Кирила і Мефодія, що принесли ідею Христа в середині IX ст., Ольгу й Володимира, його синів Бориса і Гліба, усіх блаженних Києво-Печерської лаври, її засновників Антонія і Феодосія, іконописця Олімпія, законодавця істинно української іконографії.
— Святослав Гординський, мистець, письменник і вчений, мав на Заході репутацію авторитета в галузі українського іконопису, — наголошує Д. Степовик. — У 1950-х роках, після його приїзду до Америки, до нього звертаються церковні громади з пропозицією розмалювати храми. Він плідно працює і в Канаді. У 1961—1963 роках у Вінніпезі створює іконостас для Покровського собору, стіни храму розмалював образами святих Ольги і Володимира, поза іконостасом створив композицію Богородиці Покрови в оточенні святих.  Князь Володимир пензля Гординського без бороди, з тонким, вродливим обличчям, у нього виразні очі, козацькі вуса. Він у королівській імператорській короні, з тризубом. Царський одяг хрестителя витриманий у пурпурово-фіолетово-синіх тонах. Свята Ольга теж у царській короні й царському одязі, в неї, як у ктитора храмів, в руках зменшена копія св. Софії.
Після Гординського ціла плеяда українських художників малювала сцени хрещення Володимира й киян у річці Почайні — це і Ярослав Конаш-Конашевський, Христина Дохват, Віра Сеньчук, Михайло Дмитренко та інші.
— У них усі українські святі мають виразні етнічні риси українців, особливо Ольга і Володимир, вони з геральдичними знаками Української держави, в одязі, де поєднуються синій і жовтий кольори, кольори нашого прапора, — каже Дмитро Степовик, — що вкотре засвідчує преємство тисячолітніх традицій нашого народу і тяглість історичного розвитку.

Підготувала Світлана ЧОРНА.