Український центр культурних досліджень Міністерства культури України презентував збірник «Елементи нематеріальної культурної спадщини України», де розміщено детальну інформацію про елементи, що увійшли до Міжнародних списків ЮНЕСКО й Національного переліку України, у тому числі й про два нові — бубнівську кераміку і бортництво. Як зазначає директор центру, автор проекту «Малі міста — великі враження» Ірина Френкель, сьогодні Національний перелік включає 11 елементів, кожен з яких має величезну культурну й духовну цінність.
Народний майстер-кераміст Валентина Живко.
Мотиви бубнівської кераміки.
Фото надано Українським центром культурних досліджень.
— Вони мають стратегічний потенціал і сприяють економічному розвитку регіонів, зокрема малих територій, — зазначає Ірина Френкель. — Один з них — «Петриківський розпис — українське декоративно-орнаментальне малярство XIX—XXI ст.» — внесено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства. Елемент «Козацькі пісні Дніпропетровщини» увійшов до Списку нематеріальної культурної спадщини, що потребує негайної охорони ЮНЕСКО.
— Носії цього елементу не становлять якоїсь однієї громади, як, скажімо, майстри косівської чи опішнянської кераміки, які включені до Національного переліку, — зазначає один із авторів збірника, кандидат філологічних наук, завідувачка науково-дослідного відділу інноваційних технологій та популяризації культури УЦКД Валентина Телеуця. — В одних місцях вони об’єднані у фольклорні аматорські колективи, наприклад, у Жовтих Водах, у селі Богуслав Павлоградського району Дніпропетровської області, в інших — носіями елементу є окремі люди чи неформальні гурти, які збираються час від часу, у вихідні чи свята, поспівати. Один з таких гуртів є в знаменитому селі Капулівка поблизу Нікополя (тут знайшов вічний спочинок легендарний отаман Запорозької Січі Іван Сірко. — Авт.) у складі Надії Федоренко, Марії Іванчури, Ольги Біляєвої. Співачкам по 80 і більше років, тож пісні, почуті ними в дитинстві від своїх бабусь і матерів, ми можемо втратити, якщо не досліджуватимемо, не популяризуватимемо, щоб молодь їх теж співала. Є виконавці козацьких пісень у Межовій, у місті Підгорне, селі Красний Під.
Географічний ареал поширення козацьких пісень, з якими запорожці йшли в походи або ж в яких оспівуються гетьмани й отамани, лицарі-січовики (є козацька лірична пісня, козацький романс), охоплює майже всю Дніпропетровську область, за винятком сіл, в яких компактно проживають представники інших національностей — росіяни чи білоруси. Певно, козацька тема їм чужа, бо це не їхня історія.
— До Національного переліку включено традиції Косівської мальованої кераміки, Кролевецьке переборне ткацтво, Опішнянську кераміку, — зазначає кандидат філологічних наук, член Експертної ради з нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури Лілія Снігирьова, — а також пісенну традицію села Луки Києво-Святошинського району, технологію виконання вишивки «білим по білому» Решетилівського району Полтавської області, традицію рослинного килимарства села Решетилівка.
У 2018 році список поповнив орьнек — кримськотатарський орнамент та знання про нього, а в червні — ще два нові елементи: традиція орнаментального розпису бубнівської кераміки, історичним осередком якої є село Бубнівка Гайсинського району на Вінниччині, і бортництво.
— Кожен з елементів є великим надбанням держави й народу, адже не має аналогів у світі, — підкреслює Валентина Телеуця. — Про їхню самобутність, символіку, культурну цінність можна довго розповідати.
Якщо про косівську чи опішнянську кераміку фахівці вже багато знають, то бубнівська є, по суті, відкриттям, хоч вироби бубнівських майстрів колись продавалися на сільських ярмарках навколо Гайсина, Ладижина, Немирова, Брацлава, Тростянця і в цих та інших містечках Поділля. Їхня особливість — в орнаментальному розписі, що має неповторну і розмаїту декоративну красу, у вишуканості і багатстві форм, технології виготовлення.
Попри технологізацію сучасного життя, на Рівненщині і в деяких інших районах історично-географічного Полісся збереглася така старовинна форма лісового бджільництва, як бортництво. Виник цей традиційний промисел ще в середньовіччі. Праця бортника (кількість вуликів у нього й зараз коливається від 30 до 200) полягала у виготовленні вуликів у стовбурах дерев або ж використанні природних дупел на висоті від 4 до 15 метрів. Бортництво почало занепадати ще в 40—50-ті роки XIX століття через вирубки лісів та винайдення рамкового вулика, а ось у селах Князівка, Купель, Мушні на Рівненщині, у селах Селезівка, Копище, Хочине та деяких інших Житомирської області промисел зберігся.
— Слід зазначити, що всі елементи, які увійшли до списку ЮНЕСКО і Національного переліку, так би мовити, живі, вони не просто збережені, а розвиваються, — зазначає Валентина Телеуця. — Завдання збірника, над яким працювали директор УЦКД Ірина Френкель, голова Експертної ради з НКС при Мінкульті Ілля Фетисов, кандидат історичних наук Катерина Гончарова, провідний науковий співробітник УЦКД Лілія Снігирьова, — популяризація автентичної культури й сприяння розвитку традицій, які ми отримали від своїх пращурів.
