Пилип ОРЛИК: «Нехай Московщина назавше виведе із нашої землі своє військо»
Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в планетарне майбуття.
Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.
Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.
Ми публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.
ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 101 (6606), 107 (6612), 112 (6617), 121 (6626), 126 (6631), 131 (6636), 136 (6641), 146 (6651), 189 (6694), 192 (6697), 197 (6702), 207 (6712), 223 (6728), 230 (6735), 235 (6740) ЗА 7, 14, 21 ЧЕРВНЯ, 5, 12, 19, 26 ЛИПНЯ, 9 СЕРПНЯ, 11, 18, 25 ЖОВТНЯ, 8, 29 ЛИСТОПАДА ТА 8, 15 ГРУДНЯ, 55 (6810) ЗА 23 БЕРЕЗНЯ, 74 (6829) ЗА 20 КВІТНЯ, 140-141 (6895-6896) ЗА 1 СЕРПНЯ.
Турецька армія, всупереч московським прогнозам, у 1711 році виявилася підготовленою до бойових дій. І її головнокомандувач Балтаджі-паша запевнив гетьмана Пилипа Орлика, що опікуватиметься козаками. Щоправда, підготовлений Карлом ХІІ план розгрому московського війська, яким передбачалося, щоб одна частина турецької армії оточила Київ, а друга взяла в облогу Азов чи Таганрог, не був прийнятий османами. Тому, пише Б. Крупницький, «замість рішучої зустрічі між турками і москалями десь біля Києва, при активній співучасті всіх членів коаліції, армії Петра І й турецького великого візира Мегмета Балтаджі-паші зійшлися над Прутом».
Значною мірою це сталося через самовпевненість царя, який зайшов зі своїм військом дуже далеко вглиб турецьких володінь, сподіваючись, очевидно, на відомості молдавського господаря, що «турки і татари у великому страхові» перед ним. У той самий час турки, які випередили московське військо на кілька днів, оточили з усіх боків на Пруті Петра І, і обирати останньому доводилося між здачею в полон або підписанням ганебного для Московщини миру.
Цар зважився на переговори, щоб спробувати врятуватися за будь-яку ціну, надаючи своєму посланцю П. Шафірову, який при цьому був підвищений до генеральського звання, повноваження йти на всілякі поступки під час переговорів: 11 липня 1711 року Петро І навіть погоджувався прийняти всі вимоги турків, крім рабства. І турки передчасно згодились на мир, якого попрохав у них уже переможений московський цар. Усе вирішили гроші й коштовності, котрими підкупили великого візира.
Незважаючи на це, Орликові все ж вдалось наполягти на тому, щоб в московсько-турецькому договорі згадувалася й українська справа. Користуючись важким стратегічним становищем Петра І, турки примусили підписати його такий договір, на підставі якого Москва зовсім відмовлялась від України й зобов’язувалась надалі не втручатись в її справи.
Таким чином, згідно з цим договором Україна ставала вільною, ні від кого не залежною державою. Зокрема, документом Москві чітко вказувалося не тільки «відняти руку від козаків і запорожців», а й не мати свого посольства в Стамбулі, обміняти полонених тощо. Однак стараннями Шафірова з мовчазної згоди великого візира 12 липня 1711 року в договорі з’явився запис, який не давав остаточної ясності й міг трактуватися по-своєму царськими дипломатами. Негайно затвердивши ці зміни, вранці
12 липня 1711 року Петро І вийшов «зі свого табору з усіма знаками пошани, забезпечений своїми новими друзями всім, чого йому не вистачало для прохарчування розладнаної армії».
Дізнавшись про остаточний текст Прутського договору, до великого візира негайно прибув з Бендер шведський король. Карл ХІІ запропонував візиру, щоб останній дав йому «двадцять чи тридцять тисяч зі своїх кращих військ, з якими він був би в силах привести царя назад полоняником, аби заключити з ним більш вигідний договір для Порти і для нас і затримати його аж до виконання умов». Але візир «протипоставив цій пропозиції такі убогі міркування, що його величність з незадоволенням покинув його, щоб повернутися в Бендери...»
Суперечки, що виникли між Москвою й Високою Портою щодо тлумачення окремих статей договору, перешкодили його ратифікації обома сторонами. Петро І, зокрема, не поспішав руйнувати Таганрозьку фортецю й повертати туркам Азов, вимагаючи, щоб ті спочатку вислали з Бендер шведського короля. Водночас Порта висловлювала невдоволення тим, що московський цар не відмовляється від України. За цих умов Орлик уживав усіх заходів, щоб не допустити миру царя з Туреччиною на умовах, котрі залишали б будь-яку можливість коли-небудь пред’являти права на український народ.
Зрештою, зусиллями шведського короля султан зважився на рішучі заходи щодо внесення ясності в ситуацію з підписанням Прутського миру. Як повідомляли московські посланці, падишах «помянутого визиря Мегмет-пашу низверг с того чину, и посажен он до указу в тюрму со многими своими конфиденты, и едва ль не будет и живота лишен за постановления миру».
Вердикт султана справді був суворим: великого візира за вчинення Прутського трактату, «поклавши на шию його ланцюг, пішого й босого, в супроводі кінного турка водили вулицями Стамбула, а потім задушили».
Як пише Б. Крупницький, тільки тепер «турки звернули особливу увагу на українську проблему». Намагаючись за будь-яких обставин схилити їх до війни з Москвою, Орлик у грудні 1711 року відправив до султана своє посольство, до складу якого входили прилуцький полковник Дмитро Горленко, генеральний писар Іван Максимович, генеральний осавул Григорій Герцик і Кость Гордієнко як представник Запорозької Січі й Низового козацького війська. Вони мали виступати перед турецькою владою від імені українського народу з вимогою підтримати його державотворчі змагання.
Згідно з інструкцію від 3 грудня 1711 року, яка складалась з 10 пунктів, українське посольство мало насамперед від імені Війська Запорозького і всієї України висловити щиру подяку Блискучій Порті за добродійство, яке вона зробила українському народові, визволивши його Прутським договором від московської влади, і визнати Україну обох боків Дніпра краєм, назавше вільним і ніколи силою зброї не бувшим приєднаним до Московщини.
Крім того, посольство мало прохати Блискучу Порту вжити всіх заходів для остаточного здійснення цього мирного договору і примусити Москву, відмовившись назавжди від України обох боків Дніпра, передати її новообраному гетьманові і його наступникам, яких Військо Запорозьке після смерті гетьмана обиратиме вільними голосами. «Нехай Московщина, — писав в інструкції Орлик, — примушена відмовитись від України назавше, виведе із нашої землі своє військо і випустить на волю заарештовану під час минулої війни і заслану на Сибір або куди-небудь в інше далеке місце нашу військову старшину, урядових осіб і всіх взагалі українців, в тім числі й посланців від Запорозької Січі, що були затримані в Лебедині, й тих запорожських товаришів, котрих запрохали на роботи за гроші в Петербург і опісля затримали, — одних в Сівську, інших в Вільні, — а потім заслали на каторжні роботи. Нехай також москаль випустить на волю жінок і дітей генеральних старшин, полковників, сотників і інших урядових людей, котрих минулої зими москаль, прочувши про намір Блискучої Порти оповістити війну, наказав позвозити до Глухова, щоб залякати українців і сим зміцнити свою владу на Вкраїні».
Далі в інструкції наголошувалося: «виходячи з України, московське військо повинно передати всі кріпості до влади гетьмана, а само, одступаючи, не повинно робити українським жителям нічого злого, ні явно, ні тайно, не брати з собою нікого в полон і нікому не робити ніякої шкоди. Окрім того, москалі повинні повернути всі гармати, котрі вони позабирали з Січі і поодвозили в Білу Церкву; коли ж їм се буде дуже важко зробити, вони повинні замінити сі гармати іншими гарматами із інших українських фортець, котрі там повинні зостатись після виходу з них московських залог. Взагалі ж, треба домагатись, щоб були повернуті всі збитки і страти, котрі потерпіли українські жителі від московських військ в минулу війну».
Крім того, Орликова інструкція ставила перед послами завдання розвивати перед дипломатами Високої Порти концепцію, що Україна не тільки від Московської, а й від будь-якої іншої держави залежною бути не хоче. Також з Кримом і Туреччиною вона хоче жити в добросусідських відносинах, про що наголошувалося в попередніх угодах, а перебувати під протекцією шведського короля.
Треба сказати, що султан Ахмед ІІІ схилявся до підтримки козацтва, і в проекті нового турецького мирного договору спеціальною статтею зазначалося, що українські й запорозькі козаки «з усіма їхніми землями мають бути в області і під протекцією Блискучої Порти, і щоб з боку його царської величності вони жодним чином не були потурбовані і до них не вступатися». На переговорах турецькі представники взагалі заявляли, що без України «султан однак не мислить і хоче за договором мати її всю під своєю протекцією».
У грамоті султана Ахмеда ІІІ гетьману Пилипу Орлику від 28 грудня 1711 року, зокрема, зазначалося: «Козаки України та Запорожжя підлягають моєму вічному правлінню. Вибори та скинення гетьмана залишаються в їхніх (козаків) руках. Поладнання їхніх справ довіряється їм самим. Вони матимуть статус підданих, їх не обтяжуватимуть ніякими податками, ані не вимагатимуть від них гараджу. Назване населення повинне чітко дотримуватися своїх договірних зобов’язань».
Через два дні султан Ахмед ІІІ продиктував московським представникам чотири додаткові умови: 1) передати всю Наддніпрянську Україну з Києвом під протекторат Турецької імперії разом з «українським урядом» згідно з відповідною статтею Прутського договору; 2) остаточно і безповоротно вивести війська з Польщі; 3) не чинити перешкод переїзду шведського короля, коли він за рішенням султана залишить територію Туреччини; 4) негайно залишити Азов.
Проте більшість високих чиновників, зокрема великий муфтій, а особливо колишній і тодішній великі візири, виступали проти війни з Москвою. Останній, одержавши 100 000 червінців від царського посланця, зумів переконати уряд, що необхідно ухвалювати угоду з Петром І.
Тим часом Пилип Орлик, перебуваючи в Демотиці, поблизу Адріанополя, де була тоді резиденція султана, 4 квітня 1712 року звернувся зі спеціальним меморандумом до європейських держав, у якому він вирішив, за словами Олександра Оглоблина, заманіфестувати історичні права України на державну незалежність, спираючись також на щойно укладений договір з Туреччиною й поясняючи, що українсько-турецький союз не загрожує інтересам інших, передусім християнських країн.
Але в цій ситуації московський цар знову вдався до випробуваного методу впливу на османських чиновників. Ще в листі до П. Шафірова від 3 квітня 1712 року Петро І наказував: «велимо вам всілякими заходами трудитися, аби Порту від початку війни відводити, представляючи їм виконання всього з нашого боку, що в договорі зображено, за що обіцяйте тим особам, про яких ви писали, й іншим, кому потрібно, достатню нагороду й річне жалування, і можете тим дати з тих грошей, що у вас є».
І це, очевидно, дало свої результати: хоч Балтаджі-паша, звинувачений у зраді над Прутом, був усунутий з посади, новий візир Юсуф-паша розпочав переговори з посланцями Петра І, що, зрештою, призвело до нівелювання домагань української сторони й порозуміння між Москвою і Високою Портою: підписаний 5 квітня 1712 року турецько-московський договір передбачав володіння за Москвою Лівобережною Україною й Києвом.
Повідомляючи про цей успіх, 8 квітня 1712 року П. Шафіров і М. Шереметьєв доносили Петру І про допомогу в його досягненні з боку прихильних до Москви британських і голландських дипломатів: «Англійський посол як дуже вмілий і розумний чоловік так у цій справі день і ніч трудився, і листами, й словом до миру схиляв турків, і в конференціях їм про те і з прикрістю їх великою умовляв, що інколи на нього і сердилися і, вважай, сварили, як би і самому вашої царської величності рабу більше неможливо було робити. І бачив освідомлювач цього сам при заключенні цього трактату, як він своєю рукою чорновик трактата італійською мовою писав і вимишляв таким чином, якби той скласти в такій силі, щоб він був не противний вашої царської величності інтересу і від турків міг бути прийнятий. І так він чинив по всякому пункту по нашому бажанню, та й голландський посол, оскільки в нього є розуміння, в тому ж трудився і їздив неодноразово інкогніто до візира, вмовляв його наодинці й схиляв на нашу користь, бо може говорити сам по-турецьки. Також і перекладачі їх, і секретарі в розвідуванні всяких відомостей і в постанові того трактату, скільки їм можна було, трудилися».
І хоч цим послам російські представники вручили грошові нагороди, вони просили Петра І, аби «прислав їм кавалерії з нарочитими алмазами... також звольте прислати їм по доброму хутру соболиному».
Що стосується підкупів султанського оточення, то московські посли писали, що «із соболиних хутр обіцяли ми рейс-ефенді хутро, візиру дати змушені будем понад обіцяних 3 000 рублів червоних, хутра три чи чотири, оскільки і йому обіцяли; ще перекладачеві Маврокардату обіцяли хутро й іншим, особливо султанському зятеві Алі-селіхтер-паші, як його великому фавориту треба буде дати...»
Французький посол у Константинополі П. Дезальєр писав тоді: «Достеменно є, що Порта обманута, вона пішла на заключення миру з царем московським під такими кондиціями, які невигідні. Оскільки цар володіє Києвом, в якому має свої склади амуніції й провізії, то «ніколи козаки не будуть мати такої волі, яка їм обіцяна. І цар більше клопочеться за Україну, ніж за всю свою державу, яка, як пустка, а Україна в такому становищі є, що може на поле виставити 100 000 військ».
На Орлика і його товариство цей договір справив прикре враження. Гетьман був дуже стурбований розділом України і листом прохав великого візира виправити помилку, відібрати від царя і Лівобережну Україну з Києвом. Він доводив великому візиру, що Київ не може існувати без України, а Україна без Києва, що Київ для всього українського народу має священне значення як місто, в якому вперше була прийнята і ствердилась віра християнська грецького обряду, де заснувався центр просвіти для українського народу, — що Київ необхідно залишити при гетьманові Війська Запорозького з усією Україною. Бо якщо віддавати українцям Правобережну Україну, визволяючи її від московського панування, то, мовляв, немає рації залишати в руках царя Лівобережну Україну. «Од Правобережної України москаль давно уже одмовився, обрікши її зоставатись пустелею, — писав Орлик в своєму листі, — і якщо нам тепер оддають тільки сю пустелю, а Лівобережну, заселену, зоставляють під московським пануванням, то що ж се тоді за визволення?..»
Орлик умовляв, благав візира допомогти йому визволити всю Україну з-під московського ярма по обох боках Дніпра і не залишати Лівобережної України в царській неволі. Це подіяло: оскільки Петро І, незважаючи на домовленість, не збирався виводити свої війська з Польщі й Правобережної України, Висока Порта почала хитатися, турки знову заговорили про Україну. Відтак московське посольство 20 жовтня 1712 року було заарештовано і посаджено в Семибаштовий замок, і турки одержали привід у черговий раз оголосити війну Москві. Зрозуміло, що особливо заохочували Порту до цього козаки з Орликом.
Погодився зрештою на це і султан. 16 вересня 1712 року в розмові зі своєю матір’ю він сказав: «Московський цар не виконує договору і не виводить свого війська: видно, хоче він війни з нами знову. Я сподіваюсь, що тепер цар московський нас не обдурить. Я з ним не замирюсь, доки не одніму у нього всієї України».
І коли Москва не виконала своїх зобов’язань щодо виведення військ з Правобережжя України, розгніваний султан оголосив царю війну. Дійсно, 29 листопада 1712 року султан видав відповідний указ, тому в Орлика знову блиснула надія на швидке здійснення його заповітних мрій. Однак, коли в Москві дізналися, що головна причина погіршення московсько-турецьких відносин — українські емігранти на чолі з Орликом, що пішли за Мазепою в Туреччину, що саме вони найбільше підбивають Порту до виступу проти Москви, то вирішили вжити відповідних заходів. Аби змусити Орлика і його товариство припинити цю діяльність, Петро І розпорядився заарештувати і вивезти з України в Московщину рідню тих «мазепинців», які, мовляв, живучи в Туреччині, нацьковують турецький уряд проти нього.
Щоб ще більше вплинути на діяльність українських емігрантів в Туреччині, всіх заарештованих примусили написати листи до своїх родичів, які були в Туреччині, з проханням припинити свою шкідливу для Московщини діяльність, бо якщо вони не перестануть під’юджувати турків проти царя, то їхніх родичів, що сидять під арештом, буде скарано смертною карою.
Однак ці листи не допомогли. Орлик, як інші українські емігранти, що були з ним у Туреччині, не припинили своєї шкідливої для Московщини діяльності і ще з більшою енергією стали заохочувати султана до війни за визволення України. Наприкінці листопада 1712 року останній виїхав в Адріанополь для організації наступу. Його обнадіювали на швидкий успіх посол французький, поляки і шведи, а також емігранти з України, котрі тільки й «жили надіями на визволення з московського ярма».
Під час переговорів з московськими дипломатами кримський хан і турецькі представники заявили, що в умовах Прутського договору йшлося про всю Україну, оскільки «Мазепа ж зі старшиною під протекцію Порти від усього народу прийшов». У відповідь на це московські посли пояснювали, що, мовляв, Мазепа — зрадник, народ уже вибрав іншого гетьмана.
Готувалися до виступу не тільки татари й турки. Активну діяльність у цьому плані розвинули запорожці. Тож російський вельможа Борис Шереметьєв 24 грудня 1712 року повідомляв графа Апраксіна, що «господин Киевский губернатор пишет мне, что в Умань Запорожцев из Сечи конницы, а из Бендер пехоты пришло с 1 000 человек, и над ними полковник от кошевого учинен, а другой в Корсуни и особливо в Городищу поставлены и имеют от кошевого письма и набирают до себя гультяев, которых уже с 200 человек собрано; и прислано будто из Бендер от Короля Шведскаго и от Орлика письма до Умани, чтоб помянутые Запорожцы никуда не насходились и были б до указу в том месте».
У непевній ситуації була лівобережна старшина, якій доносили про плани царських сановників відправити її до Сибіру. За таких обставин, пише Б. Крупницький, не дрімав і царський уряд, котрому зовсім не хотілось воювати з турками; він знову взявся за свої старі, випробувані вже засоби для припинення війни з Туреччиною і через голландського драгомана Тейльса, що служив у московському посольстві в Константинополі, запропонував близьким до султана людям доброго хабара, щоб вони вплинули на падишаха, аби той згодився на відновлення мирних переговорів і припинення війни.
Спроба царського уряду в цьому плані завершилась успіхом: Туреччина згодилась помиритись з царем, але за умови, що Петро І згодиться на два нові пункти мирного договору. Суть першого полягала в тому, щоб була поновлена щорічна данина кримському ханові, другого — щоб кордон був проведений між річками Самарою й Ореллю, і на турецькому боці поселилися запорожці, що не визнавали посланців Москви.
Але 4 червня новий великий візир Алі-паша скликав до себе вельмож і офіцерів на нараду і запитав їх — чи починати знов війну з Московщиною через два пункти, котрих московські посли не хочуть приймати, чи ні. Муфтій, котрому Шафіров пообіцяв 10 000 левків і хутро соболів, одповів, що війна буде незаконною через те, що цар виконав умови договору; решта присутніх згодилась з думкою муфтія, і ця постанова була надіслана султанові, який відповів, що й він згоджується на мир.
Після цього між Туреччиною й Московщиною 13 червня 1713 року був підписаний мир, за яким цар зрікався не всієї України, а тільки половини, — Правобережжя. Київ залишався також за ним: «Козаки з їхніми землями й містами, які перебувають на тому боці Дніпра, тобто у володінні царської величності, хай перебувають під його володінням, як і раніше. І фортеця Київ, яка знаходиться по цей бік тієї ріки, разом з містечками й приналежними старими рубежами фортеці Київ, таким чином, як ці вчинені рубежі в час померлого Магмет-султана, мають бути у володінні раніше нареченого його царської величності московського. А від усього іншого по цьому боці Дніпра повинен царська величність відняти руку. Також і від півострова Січі, який є на цьому боці вищеназваної ріки, його царська величність віднімає також».
Укладення 25-річного миру між Туреччиною й Московщиною позначилось також і на подальшому перебуванні Карла XII в Туреччині, який, будучи весь час у Бендерах, допомагав Туреччині у війні з Московщиною або підбивав до неї. Тепер же йому нічого було залишатись в Туреччині, і він мусів залишити її межі, де свого часу знайшов собі притулок з Мазепою після нещасливої битви під Полтавою, і виїхати у Швецію, аби продовжувати там війну з Москвою.
Зрештою, Туреччина звернула свою увагу на важливіші для неї тоді проблеми, відтак 22 квітня 1714 року вона погодилася віддати Правобережну Україну полякам. А в листопаді того самого року великий візир наказав кримському ханові заборонити козакам під карою смерті сперечатися з поляками за цей український регіон. Українському гетьманові не залишалося нічого іншого, як покинути Туреччину, переконавшись у черговий раз, що сподівання на чиюсь збройну силу задля власного визволення — марна справа.
З 1722 року Орлик був інтернований у Салоніках і до кінця свого життя (1742) мешкав у володіннях Оттоманської імперії, марно сподіваючись допомогти Туреччині своїм політичним планом щодо України. Це позначилося й на його антитурецькій (властиво антимусульманській) ідеології, побудованій на старих українських традиціях ХVІ—ХVІІ ст. і підсиленій власним досвідом. Але це були його останні намагання самостійної української політики щодо Туреччини.
Коли після смерті Карла ХІІ постав так званий Віденський союз, який мав на меті ослабити Росію, то Пилип Орлик намагався створити спеціальну східноєвропейську коаліцію з Польщі, Швеції, Туреччини, Криму, буджацьких татар, до яких приєдналися б і запорожці та лівобережні і донські козаки, як і підлеглі Петру І мусульмани — казанські й астраханські татари. Англія не пішла на розрив з Москвою, після чого Австрія й Польща стали шукати замирення з Петром І.
Саме гетьман Пилип Орлик і його син Григорій виступали з настирливою вимогою створення антимосковської коаліції. Вони радили Туреччині замиритися з Австрією і вдарити всіма силами на царя, радили Польщі підтримати турків, а Швеції — використати нагоду й повернути від Москви свої старі провінції й історичні кордони. Однак, на думку Б. Крупницького, «Туреччина не розуміла своїх власних інтересів так само, як і Швеція. Обидві трималися тактики боротьби в етапах та думали про ослаблення ворога, замість його рішучого поборення. Це не було заповітом Карла ХІІ, і тому й Росії все давалася змога розбивати кожного політичного противника зокрема».
Уже тоді син гетьмана Григорій Орлик застерігав Захід від легковаження московською експансією, наголошуючи, що вона «може зруйнувати цілу європейську систему». Проте Європа й далі легковажила, а Москва й далі здійснювала свої плани властивими їй методами, про що її дипломат А. Бестужев у 1723 році повідомляв з Данії: «Лучше пока возобновить требование императорскаго титула, но чтоб получить здесь успех, необходимо дать канцлеру Гольсту 10 000 червонных, тайному советнику... 6 000, тайному советнику Ленту 6 000 да управляющему иностранными делами фон Гагену 3 000, ибо точно таким же способом ганноверский двор отвлек Данию от русскаго союза Гольста, Лента и Гагина...»
Ця традиція системно поширюватиметься в європейському політичному просторі й постійно даватиме свої плоди.
Володимир СЕРГІЙЧУК, доктор історичних наук, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
