ПОЧАТОК У №№ 110, 115, 118, 124, 129, 133,140, 144, 149, 154, 161, 166 ЗА 2017 РІК ТА В №№ 168, 173, 178, 180 ЗА 2018 РІК.

Крім своїх знань, наші краяни везли на північ ще й книжки

Про величезний український вплив на Московську церкву і державу писав не лише митрополит Іларіон (Огієнко), а й самі росіяни. Професор, філолог-славіст і фольклорист Петро Бессонов (1828—1898) зазначав: «Пришельцы (малороссы) заняли здесь (в Великороссии) самые видные и влиятельные места, от иерархов до управлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, префектов и учителей ими же проектированных школ, до кабинетных и типо-
графических ученых, делопроизводителей, дьяков и секретарей. Все почти подвергалось их реформам, по крайности неотразимому влиянию: богословское учение, исправление священного и богослужебного текста, печатание, дела раскола, церковная администрация, проповедь, храмовое, общественное и домашнее пение, ноты, внешность архиерейских домов, образ их жизни, экипажи и упряжь, одежда служителей, на-
пример, певчих, вид и состав школ, предметы и способы учения, содержание библиотек, правописание, выговор речи устной и в чтении (церковное мягкое г вместо твердого), общественные игры и зрелища и т. д.» (Белорусские песни. 1871 г.). Окрім своїх знань, наші краяни везли на північ українські книжки, що «хутко розійшлися по всім московськім царстві, вкрили всю велику державу». «Псалтирь рифмованная» Семена Полоцького була настільки поширена, що за наказом царя її поклали на ноти. Книжку Барановича «Меч духовний», «Требник» Петра Могили, «Учительное Евангелие» Кирила Транквіліона по праву в Московії називали «світильниками». Збірник оповідей про дива чудотворного образу Богоматері в Чернігівському Троїцько-Іллінському монастирі «Руно Орошенное» святителя Димитрія, митрополита Ростовського і Ярославського (в миру Данило Туптало, родом із Макарова на Київщині) в Росії мало вісім перевидань. Широко розійшлася по імперії його 20-річна праця «Четьї Мінеї», над якою почав працювати ще в Києво-Печерській лаврі.
«Сила українських книжок була в бібліотеках царів, патріархів, єпископів, бояр, як була їх сила й у простих грамотних людей. До нашого часу дійшли описи старих бібліотек XVII віку, і з цих описів ми бачимо, як у Москві охоче читали українську книжку», — писав Іван Огієнко. Зокрема, твори Галятовського, Гизеля, Беринди, Радивиловського, Зизанія, Смотрицького, Барановича, Транквіліона.
Оскільки власних книжок у Московії було вкрай мало, то лаврські діячі-архієреї часто заповідали монастирям, де вони служили, чи навчальним закладам, якими опікувалися, свої бібліотеки. «Книжкова колекція архієпископа Московського і Севського (з українців. — Авт.) у 1760 році відійшла в московський Чудівський монастир; архієреї Герман Концевич і Сильвестр Кулябка заповіли свої бібліотеки Холмогорській і Невській семінаріям», — зазначає історик Світлана Кагамлик.
В українських братських школах учителі видавали своїм вихованцям «записки», які з часом перетворилися на шкільні підручники. «В Україні шкільні книжки були з усіх наук, і ці підручники вчителі-українці понесли із собою й у Москву, де по них навчалися увесь XVIII вік, а то й далі», — зазначає відомий історик церкви Іван Огієнко. До речі, наші краяни за-кладали школи не лише в Росії, а й у Сербії та Болгарії. У 1829 році Юрко Гуць із Карпат написав першу історію болгар: «О древних и новых болгарах». Українці занесли в Москву і «новую єресь» — почали казати по церквах проповіді. Співаки з Києва — пісенну культуру й «співацьку одіж» (у літописі Самовидця йдеться про те, що цар Федір Олексійович «одежу малороссийскую великроссиянам повелевал-казал носить»), іконописці — свій стиль, друкарі — красиві шрифти. «Українці багато зробили й коло нової московської літератури. На чолі цієї літератури стояв українець Ф. Прокопович, що разом із Кантемиром і розпочав цю літературу, — писав Іван Огієнко. Феофан Прокопович, викладач Могилянки, викликаний до Петербурга у 1715 році, стає іде-
ологом самодержавної імперської влади, бере активну участь у петровських реформах церкви. На нововведення імператора, скасування патріаршества та створення Синоду, він відгукується книжкою «Правда волі монаршої», головна теза якої — немає влади не від Бога. Монарх вільний у діях своїх і відповідатиме за них лише перед Всевишнім.
Список тих, хто долучився до розбудови московської церкви й держави, величезний. У ньому Лазар Баранович, І. Биковський (ректор Ярославської семінарії, котрий продав свою бібліотеку збирачу старовини Мусіну-Пушкіну, де й було «Слово о полку Ігоревім»), портретист і іконописець із Миргорода Володимир Боровиковський, проповідник Гаврило Бужинський, перу якого належав перший у Росії посібник з етики «Юности честное зерцало», Варнава Волостківський, Холмогорський архієпископ, Григорій Гошкович, викладач Московської академії, Гаврило Домецький, архімандрит Симонова монастиря в Москві, Лаврентій Горка, що був архімандритом В’ятським, Рязанським, Астраханським, Устюзьким. Усе життя збирав бібліотеку, частина якої — 355 книжок — перейшла до Московської академії, інша частина залишилась у в’ятській семінарії. У цьому списку й ім’я Івана Зарудного, відомого українського архітектора, скульптора, іконописця. У 1701—1707 роках він будує в Москві церкву Архістратига Гавриїла, у 1719-му — церкву Петра та Павла на Новобасманній вулиці, Синодальні брами Казанського собору, Спаський собор Заіконо-
спаського монастиря, церкву Тихвінської ікони Божої Матері Донського монастиря, церкви Івана Воїна, Дванадцяти апостолів. За проектом Зарудного у 1722 році зведено будівлю Синоду.
Москва завжди любила присвоювати собі чуже: історію, назву, герб, пісні. Присвоїла собі й усіх цих діячів, геть «забувши», що світло науки й просвіти принесено з України.
Крім того, що наші краяни посідали високі посади в РПЦ, працювали викладачами в різних навчальних закладах Росії та інших європейських країнах, а ще несли духовну службу в армії та на флоті. Серед флотських обер-ієромонахів історик Світлана Кагамлик називає Пафнутія Биковського, Сильвестра Юницького, Митрофана Косача, Йоакинфа Даревського. «1768 року головним військовим священиком в армію генерала Рум’янцева було направлено лаврського ієромонаха Іларіона Рогалевського», — зазначає Світлана Кагамлик.
З відомих нам імен українських ієрархів «укрепляли в мужестве и добродетелях воинство» чужої армії Лаврентій Горка, Маркел Родишевський, Варлаам Вонатович, Варлаам Леницький, Гавриїл Бужинський, Інокентій Кульчицький, Рафаїл Заборовський, Арсеній Мацієвич та інші.

Навчив камчадалів молитися й садити городи

Доблесть російської армії творилася й талантом ще одного українця, уродженця села Прохорівка на Полтавщині адмірала, військового губернатора Камчатки Василя Завойка, що народився в липні 1812 року і походив із козацького і священицького роду. Навчався в семінарії, згодом у Миколаївському штурманському училищі. У 1834—1836 роках на транспорті «Америка» — уже в чині лейтенанта — здійснив першу кругосвітню подорож із заїздом на Камчатку. Ще через рік побував на Камчатці й Алясці вдруге. Завойко полюбив край засніжених гір і чистих озер, тож, коли запропонували стати губернатором краю, погодився.
«Адмірал одразу взявся за облаштування Петропавловського порту. За його сприяння збудували велику пристань, а набережну закували в камінь. Звели численні склади, гостиний двір для гостей, купців, рибалок, китобоїв... У тамтешній млин завезли жорна, на яких мололи борошно. Випікали хліб, у портовій пекарні заготовляли сухарі. Запрацював ливарний заводик, і згодом там виливали дзвони для острівних церков. За два роки спорудили шхуну, боти, дванадцятивесельний катер», — зазначає журналістка Віра Кульова, дослідниця життя нашого знаменитого краянина. У населених пунктах півострова облаштували лікарні, а поблизу гарячих джерел — водолікарні. Завойко навчив аборигенів будувати рублені хати, опалювати їх печами, замощувати бруківкою заболочені вулиці, садити городи, торгувати. Крім аптеки, магазинів, Завойко збудував і православну церкву. А найбільше він прославився як організатор оборони Петропавловська під час Східної (Кримської війни) 1853—1856 років, за що отримав ордени Св. Станіслава, Св. Георгія, Св. Володимира і в безплатну оренду (на 37 років) шість тисяч десятин землі...
Один із найавторитетніших дослідників православ’я й української культури доктор бого-
слов’я, доктор мистецтвознавства і доктор філософії, провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ Дмитро Степовик зазначає, що Петро I, випомповуючи з України її інтелектуальну власність — здібних учених та високоосвічених священиків, — натомість надсилав до нас російських.
— Від такого «обміну» цар мав подвійну вигоду: працюючи для «європизації» Росії, українці поволі русифікувалися, а наслані в Україну «батюшки», своєю чергою, русифікували Україну, — каже Дмитро Степовик. — Петро I робив усе, щоб унеможливити відмову українців переїжджати в Росію чи повертатися додому: це кваліфікувалося як вияв непатріотичності і навіть як зрада.
Що робили царі з тими, кого підозрювали у зраді чи «инакомыслии», добре знаємо. Іван Грозний, відомий тим, що вбив свого сина Івана, московського митрополита Пилипа ІІ, який публічно засуджував введення опричнини, презирливо називав Фількою, бив, позбавив сану та відправив на заслання у монастир, де той і був задушений Малютою Скуратовим. Символічно, що коли на початку 2000-х в РПЦ хотіли канонізувати Івана Грозного, то проти виступив московський Патріарх Алексій ІІ. Таємна канцелярія, що діяла методами середньовічної інквізиції, переслідувала багатьох церковних діячів. Навіть проти одного із засновників Російської академії наук, вченого, письменника, ієрарха Московської церкви, радника і соратника Петра I, ерудита, поліглота, оратора Феофана Прокоповича таємна поліція відкрила справу й за анонімним доносом звинувачувала в єретизмі й протестантизмі, невизнанні догматів, у презирстві до давньоруського православного благочестя і в тому, що, «вельми сміючись, ганьбив святі мощі Києво-Печерської лаври». Під царською підозрою перебував і Стефан Яворський, місцеблюститель патріаршого престолу; президент Синоду Православної російської церкви — Петро I усупереч усім правилам заборонив йому виступати з проповідями.
— Зробивши Православну Церкву знаряддям русифікації неросійських народів, царат із Священним Синодом вже не довіряли етнічним українцям, у тому числі й київську митрополію. Навіть таким вірнопідданим, як митрополит XVIII століття Самуїл Миславський, — каже Дмитро Степовик. — І зводять роль найстарішої митрополичої катедри у Східній Європі (відкрита у 988 році) до ролі будь-якої іншої провінційної митрополії в Російській імперії.

ДОСЛІВНО

— На чолі Київської митрополії постають етнічні росіяни, що було спрямовано на те, щоб, по-перше, провадити в Україні імперську політику через церковні канали, а по-друге, вимести з храмів усі залишки української обрядовості та підготувати знесення греко-католицизму в Галичині. А чи багато було в єпископаті РПЦ неросійських слов’ян? На кінець XIX століття жодного, а ті, хто був українського чи білоруського походження, зрікалися свого роду.
Історик Української Православної Церкви професор Іван Власовський писав про кадрову політику РПЦ так: «Оскільки ж посеред єпископату РПЦ, в складі якого були ж, хоч би і в малій кількості, українці з походження, завмерла національна свідомість приналежності до свого українського народу, свідчить той факт, що з відродженням до волі й незалежного життя України в революцію 1917 року не знайшлося навіть двох єпископів-українців (російський єпископат мав до 250 єпископів), які б могли довершити хіротонію єпископів для Української Православної Церкви (для висвячення або хіротонії нового єпископа обов’язковою, за апостольськими правилами, є участь щонайменше двох єпископів).
До того ж система духовної освіти була спрямована на увічнення безроздільного права на православ’я представників тільки однієї національності, всупереч апостольській правді: «Бо немає різниці між юдеєм та гелленом, бо той же Господь є Господом усім, багатий для всіх, хто кличе Його (послання св. апостола Павла до римлян. 10:12).

Дмитро СТЕПОВИК, завідувач відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, професор Київської православної богословської академії.

 

Феофан Прокопович, викладач Могилянки, викликаний до Петербурга у 1715 році.

 

Василь Завойко, уродженець села Прохорівка на Полтавщині, адмірал, військовий губернатор Камчатки.

Фото з відкритих джерел.


ДАЛІ БУДЕ.

Науковий консультант — доктор церковно-історичних наук, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії протоієрей Віталій Клос.