Українська державність: витоки, етапи становлення та розвитку

Добившись від козацької старшини лояльності щодо заведення московських порядків на українській землі, правителі Російської імперії у першій половині ХІХ століття мали, як здавалось їм, спокій, оскільки помітних виявів боротьби українства за відродження власної державності не помітили. Зустрічі вихідців із Наддніпрянщини в Петербурзі за чаркою горілки з варениками відносили до етнографічних гутірок, які не завдавали особливих клопотів царському самодержавству. Ніякого нагромадження української революційної енергії на берегах холодної Неви в цьому не побачили. А на створення на підавстрійській Галичині в той же час «Руської трійці» увагу не звернули. Її більше приділили Миколі Гоголю, якого не допустили до викладання в Київському університеті, бо необхідно було втягнути його в активний «русский мир».

Схаменулися в російській столиці лише тоді, коли там 1840 року з’являється невеличка книжечка «Кобзар», автор якої викуплений із неволі молодий талановитий художник Тарас Шевченко не тільки розсіє свої помисли в лігві самодержавства, а й поширить їх по Вкраїні. Його виступи перед учасниками слов’янофільського Кирило-Мефодіївського братства в Києві, нові вірші, що зродяться в Україні, тепер будуть зовсім інакше інтерпретуватися царською охранкою:
«Щодо слов’янофілів — так це переважно московські вчені. Вони досі працюють на користь нашого уряду. Піклуючись про те, аби стверджувати власне російську мову і російський виклад думок, аби очистити з російської мови все чужоземне, вони можуть бути корисними діячами в державі, засобом підтримання її незалежності й могутності й уряд мусить їх підтримувати й заохочувати до цього.
У Києві ж і в Малоросії слов’янофільство перетворюється в українофільство. Там молоді люди з ідеєю з’єднання слов’ян поєднують думки про відновлення мови, літератури і побуту Малоросії, доходячи навіть до мрій про повернення колишньої вольниці й гетьманщини».
Ці висновки цілком збігаються з реальним нагромадженням української революційної енергії, на хвилі якої 1848 року у Львові постає Головна Руська Рада, що добиватиметься прав українства Галичини, Буковини і Закарпаття перед владою Австрійської монархії. Тоді ж на львівській ратуші замайорить синьо-жовтий прапор, який символізуватиме соборні кольори українського державництва з часів Русі.
Друга половина ХІХ століття стане епохою, коли два розірвані українські терени не тільки відчують внутрішню потребу до об’єднання, а й наповнюватимуть це прагнення реальними діями. Маючи за власний провід Українську греко-католицьку церкву, яка толеруватиметься Віднем через її приналежність до Римського першопрестолу, підавстрійські українці зможуть заявляти про себе і своїх братів-наддніпрянців, усіляко сприяючи останнім у їхньому духовному розвитку. Коли в Російській імперії видаватимуть ганебної пам’яті Валуєвський циркуляр і Емський указ, підавстрійські українці засновуватимуть «Просвіту» й Наукове товариство імені Тараса Шевченка, посилатимуть україномовні книги на схід від Збруча і прийматимуть у себе переслідуваних Росією за любов до свого народу і його традицій.
А коли в Галичині заснуються перші політичні партії, то і на Наддніпрянщині за цим прикладом розгорнеться рух гуртування в організації, що виступатимуть за права української нації. Першою такою стане «Братерство тарасівців», яке в 1891 році, за словами Юрія Колларда, створили харківські студенти Микола Байздренко, Михайло Базькевич, Іван Липа й Віталій Боровик. Останній, який невдовзі від’їхав до Києва, організував там схожий гурток, до якого долучилися Євген Тимченко, Мусій Кононенко, Олександр Черняхівський, Микола Міхновський і Володимир Самійленко.
«Тарасівці» вже не задовольнялися українофільством, а розробляли стратегію національного радикалізму, яку оголосили на «Тарасові роковини»: «Коли нарід розвивається вільно на національному грунті, то тим самим він додає до загальнолюдського поступу і свого духовного й розумового скарбу...
Значить ми, яко космофіли, що любимо всіх людей й бажаємо всій людськости однакового добра і широкої волі, повинні бути націоналами... Ми повині віддати всі сили на те, щоб визволити свою націю... Ми стоїмо за повну автономію всіх народів
Ми яко інтелігенти загальноросійські працюватимемо в тому напрямку, щоб він сприяв розбити російські кайдани й визволити усі російські народи з-під гнітучого їх деспотизму й децентралізації».
Зважаючи на російську реакцію, «тарасівці» планували на найближчий час: «Зробити з Галичини осередок ваги нашої культурно-політичної справи. Дбати, щоб українська мова запанувала скрізь по Україні. Дбати про добробут народній, знаючи й повсякчас пам’ятаючи, що тільки матеріяльно забезпечений нарід може дбати про національно-просвітні справи, а головно взятии до своїх рук виховання й освіту.
В справах відносин до інших націй ми будемо остільки толерантні, оскільки наші сусіди й колоністи на нашій землі будуть толерантні до нас».
Це й справді означало, як висловився Дмитро Антонович 1897 року в Харкові, вивести український рух із того стану, який обмежується етнографією, ковбасою та чаркою, варениками та вишиваною сорочкою, гопаком та «Ой не ходи, Грицю», бо вже виникла потреба «поважної поступової української думки, студіювання українських письменників, української історії, наукових праць з поля українознавства та ближчого знайомства з Галичиною, де вже існувала велика народна партія й запроваджується організація селянства й робітництва для боротьби проти ворожих нам національно елементів».
І це духовно-політичне єднання з підавстрійською Україною, виразно заманіфестоване 1898 року віршем Івана Франка «Великі роковини» про ювілей Хмельниччини, дасть можливість розвинути програму української державності Юліана Бачинського промовистим гаслом Миколи Міхновського на Шевченківському відзначенні в Полтаві 1900 року — Самостійна Україна! І це гасло стане програмою діяльності першої політичної партії на Наддніпрянщині — Революційної української партії.
З цього дня зливається в один потік революційна енергія обох українських державотворчих елементів, яка почне втягувати в свій вир і близькі та далекі колонізаційні розселення нашої нації. Не тільки відізветься на поклик Матері-України Кубань, не лише виходитимуть з етнографічного сну Українські Петербург та Москва, а й за далеким океаном запросять рідної української церкви переселенці до США і Канади. І Митрополит Андрей Шептицький зі Львівської Святоюрівської гори благословить утвердження українства в Північній Америці.
Та найголовніше, що українці відчують себе господарями в своїй хаті. Бо коли на урочистостях під час відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві в серпні 1903 року міський голова Трегубов зупинятиме привітання українською мовою, мотивуючи тим, що уряд заборонив це робити, тоді на сцену вийде із-за куліс Микола Міхновський і звернеться до того: «Тому, що на рідній землі ми не маємо права вітати роковини свого письменника й громадянина рідною мовою; тому що адреса, яку він мав читати від харківського громадянства також написана по-українському, він читати її не може»... й рівночасно виймає адресу й кладе її собі до кишені, а порожню течку передає Трегубову.
Під гучні оплески й «Слава!» Міхновський зійшов зі сцени, а Трегубов зомлів, і засідання на тому скінчилося. Тобто слово українське не зникає, його не вдається втопити у «великороссийском наречии». Воно навіть з’являється в російській столиці виданням газет «Наша Дума» і «Вільна Україна», продовжуючи починання лубенського «Хлібороба».
Харківська студентська громада чітко усвідомлює необхідність об’єднання всіх активних сил українства, а відтак уже 21 листопада 1904 року заявляє: «Не може й не повинно бути окремого академічного руху, але повинен бути єдиний революційний рух свідомого і з’єднаного пролетаріяту, тому громада облишає академічний грунт і приймає програму РУП, щоб разом з організованим у РУП пролетаріятом боротися за знищення самодержав’я та за міжнародний соціалізм».
Народжені на Наддніпрянщині українські політичні партії беруть на себе місію не тільки зберігати рідне слово — вони борються за створення в наших містах українського пролетаріату. Так, Українська народна партія Миколи Міхновського в 1907 році заявила: «1. Український пролетаріат має по містах два завдання: 1) організовано боротися проти капіталу і 2) забезпечити себе від конкуренції зайд, головним чином росіян, які гнані стихійною силою шукання ліпшого життя, потоками линуть на українські міста, і завдяки культурному гнобленню української нації, державній опінії російської державної народности й підмозі капіталістів, що самі переважно складаються з москалів (Лівобережна Україна) й тому охоче беруть до себе на роботу своїх земляків, — відбивають в українського робітника, випихаючи його з усіх професій, з фабрик заводів і робітень, в ряди безробітного пролетаріяту, в пащу моральної, а потім і голодової смерти.
...Є багато українських міст, де український елемент зістався в меншості і через те виданий на ласку зайд. Український робітник, засоби життя котрого випливають у нього з рук, перед привидом своєї конечної загибелі з розпучливим завзяттям бореться та й мусить узятися до організованої боротьби за право працювати й жити на рідній землі.
ІІ. Автономія України значно зменшить, а незалежність знищить цю силу й перемогу чужинців на нашій землі, бо знищить силу впливу їхньої метрополії на українські справи.
ІІІ. Зайди з пануючої нації, до якої б вони кляси не належали, як завжди запекло борються проти змагань до політичної незалежности місцевої людности, до автономічних її домагань і тому служать елементом реакційним.
...Пролетаріят нації пануючої й знедоленої — це дві кляси з неподібними інтересами».
Виокремлення українського пролетаріату, а особливо потужний розвиток духовного відродження після російської демократичної революції 1905 року покликав на всіх підросійських теренах заснування «Просвіт», а в Києві — Українського наукового товариства, що візьме на себе місію формування майбутньої власної академії наук.
Цього російський шовінізм стерпіти вже не міг, бо він ще з 1870-го заявляв чітко: «Целью образования всех инородцев, живущих в пределах нашего отечества, должно быть обрусение и их слияние с русским народом». А тепер, 1907 року, постановою Державної Думи стверджувалося: «Мы должны обязательно и неуклонно обучать инородцев русскому языку, дабы с каждым поколением этот язык ставал родным и наша русская культура стала их культурою».
Найбільш працювало в цьому напрямі російське дворянство, з середовища якого в 1911-му з’являється ось така ухвала: «Школа государственная должна быть русской, национально-патриотической. Правительственная школа не может иметь инородческий характер, в ней должен, без каких либо уступок, господствовать государственный язык, обучение должно вестись на русском языке. Ведь Россия — конгломерат разных народностей, так неужели же мы будем сознательно стремиться к созданию племенного сепаратизма, который проявляется в каждой народности. Нам, дворянам, надлежит сказать, что школа должна быть русской и Россия — для русских».
Відтак не був винятком і циркуляр прем’єр-міністра Столипіна від 20 січня 1910 року, яким він звертає увагу губернських влад «на несоответствие русским государственным задачам образования обществ, преследующих узкие национально-политические цели, так как объединение на почве таких национальных интересов ведет к усугублению начал национальной обособленности и розни и может вызвать последствия, угрожающие общественному спокойствию и безопасности».
Відтепер не дозволялось товариств «инородческих, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».
Схоже проголошуватиме Столипін і через рік: мовляв, «с точки зрения русской государственной власти, представляется крайне нежелательной и противоречит всем начинаниям, которые правительство проводит по отношению к бывшей Украине. Исходя из того положения, что три главных отрасли восточного славянства и по происхождению, и по языку не могут не составлять единого целого, наше правительство, начиная с 17-го столетия, постоянно боролось против движения, известнаго в наше время под наименованием украинского и олицетворяющего собою идеи возрождения прежней Украины и устройство Малорусскаго края на автономных национально-территориальных началах».
Тобто розраховувати на демократизацію Російської імперії українцям не доводилося, а необхідно було самим творити свою долю. Певні умови для успішного розвитку українського національно-визвольного руху створила Перша світова війна, бо тільки вона могла вплинути і на російське суспільство. Без цього було годі розраховувати на перемогу української національної революції.
І перші конкретні кроки в цьому напрямку було зроблено створенням у Львові 4 серпня 1914 року наддніпрянськими емігрантами Володимиром Дорошенком, Дмитром Донцовим, Андрієм Жуком і Олександром Назаріївим Союзу визволення України. Орієнтуючись на Австро-Угорщину, де «український народ знайшов для себе змогу національно-політичного й культурного розвитку», чого не спостерігалося в Російській імперії, ці та інші члени-фундатори СВУ, що перебували в ті дні поза Львовом, — Олександр Скоропис-Йолтуховський, Маріян Меленевський, Микола Залізняк — розпочали свою діяльність, спрямовану насамперед на освідомлення українського вояцтва царської армії, яке потрапило в полон. Добившись дозволу, аби із загальної маси російських полонених відділити українців в окремі табори на території Австро-Угорщини й Німеччини, члени СВУ організували таку національно-культурну роботу, яка давала можливість поступово повертати історичну пам’ять «сірій етнографічній масі «малоросів», «хахлів», християн, яку російське поневолення позбавило їхнього національного імени, й вони його забули».
Із цією метою члени СВУ впливали і на вождя російських більшовиків Володимира Ульянова-Леніна. «Укупі з цим, — свідчить в одному зі своїх листів Андрій Жук, — а також вкупі з воєнною (турків) і нашою акцією на Кавказі необхідно негайно зв’язатись безпосередньо з Леніним та инчим рос. рев. елементом у Швейцарії і в Стокгольмі. При спільности революційних інтересів можна при їх допомозі звербувати цілий ряд осіб з студентської легальної молоді і з рядів емігрантів, які при нашій грошовій допомозі подадуться відразу до Росії, виконавши і наші доручення на Україні... Вести переговори з Леніним і загалом рос. с.-д. в справі взаємних зносин треба дуже тонко і обережно».
Однак головною метою діяльності союзу було державне відродження України, відтак серед інших ставилося завдання, аби «українці прийняли ворогів Росії як своїх приятелів». І коли з листопада 1914 року Османська імперія оголосила війну Росії, то СВУ побачив у цьому можливість участі українських добровольців у турецькому експедиційному корпусі з метою ініціювати національно-визвольне повстання в Північному Причорномор’ї, включаючи й Кубань. Тож не випадково, що невдовзі в столиці Османської Порти опиняються делегати СВУ, які мають своїм завданням підштовхувати до подібної акції турецьку владу.
Представником СВУ в Туреччині був призначений Мар’ян Меленевський (Басок). Уже на третій день після прибуття до Стамбула його прийняв міністр внутрішніх справ Туреччини Талаат-бей, котрий заявив, що «Порта, так як і берлінський, і віденський кабінети, усвідомлює необхідність звільнення України від російського панування. Коли Росія буде переможена, то турецький уряд сприятиме українському народові в справі створення ним незалежної держави».
Про це говорив і фактичний диктатор країни Енвер-паша, зять султана: «Туреччина допоможе вам здійснити ваші державницькі змагання, бо самостійна Україна буде нашим найліпшим забезпеченням. Ми маємо спільного історичного ворога — Московщину, і тому ваші стремління є зрозумілі і симпатичні для кожного турка, і ми бажали би, щоби звернути часи, коли керманичі української козацької держави бачили безпеку України в союзі з Оттоманською державою».
Цікавим є і проектований членами СВУ договір з німецьким урядом, «яким гарантувалася б повна незалежність російської України в границях, які удасться вибороти від Росії. Союз признається загально-націон. представництвом українського народу на рос. Україні, Союзу гарантується право організувати з бажаних йому елементів перше укр. правительство — зараз же по окупації перших територій укр. від нім.-австр. кордону або окупації укр. тер(иторій) над Чорним морем турецькою армією, або спільними українсько-турецькими відділами. Українському народові і Союзу з обраним укр. правительством гарантується повна воля і незалежність в переведенні тих реформ (соціальних і політичних), які бажає сам український народ».
Цей своєрідний пролог до Берестейської угоди від 9 лютого 1918 року, можна вважати, готувався вже тоді, наприкінці 1914-го, в Стамбулі, де тамтешній німецький амбасадор переконував свого канцлера в необхідності дати гарантії Берліна українським самостійникам.
Водночас й інші аспекти діяльності членів СВУ в тодішній столиці Туреччини готували майбутнє державне відродження. Зокрема, коли йдеться про зносини з представниками інших народів («З персами зробимо договор для взаємин підтримування себе перед великою дипломатією») тощо.
До речі, грузинські представники зазначали, що делегація СВУ «в Константинополі працює дуже корисно, організує працю не лише серед своїх, а й серед турків, вірменів, грузинів, перзів та має в організацій сих народів велику повагу. Народи сі не мають ані стільки досвіду, ані стільки осьвіти, ані детермінації, аби самим сю роботу зробити».
Поряд із членами СВУ активну участь у плануванні майбутнього відродження взяв і Митрополит Андрей Шептицький. Він власноручно написав і передав 15 серпня 1914 року до Відня документ, у якому поставив основні умови побудови Української держави: «... Як тільки побідоносна австрійська армія вступить на територію російської України, потрібно буде розв’язати три проблеми: 1) під оглядом мілітарним, 2) під оглядом соціяльно-правним та 3) церковним».
Розв’язання цих проблем, наголошує Шептицький, «мусить наступити ще перед засіданням мирової Конференції, щоби терени України були в той час — на всякий випадок — вже відлучені від Росії і щоби до того часу надати тим просторам чисто національно-український характер. Для цеї цілі треба буде користуватися усіма традиціями України, що їх Росія досі придушила, щоби в народних масах розбудити національну свідомість, і тим запобігти можливим політичним комбінаціям, які б наші зусилля захотіли знівечити».
Що важливо, наголошував Шептицький, то це має прискорити не тільки діяльність української армії і передбачуване повстання українців та контроль над ним, а й також із метою відірвання цих територій якомога більше від Росії і надання їм національного характеру, незалежного від царської влади. Крім того, необхідно було, на його думку, «впоїти» національні традиції так сильно в свідомість нації, аби «жадна політична комбінація не могла знищити перемоги».
Щодо військової організації, то Митрополит вважав, що «ця організація повинна базуватися на традиціях запорозьких козаків. Та традиція живе ще в Україні і має свій питоменний український характер. На гетьмана треба покликати здібного полководця. Титул «гетьман» — це був титул найвищого коменданта козаків, який щойно в 1764 році скасувала цариця Катерина тому, що той титул різко пригадував давню незалежність України. Гетьманові прислуговувало б право формувати військові кадри із задержанням для них традиційного характеру назв — отаман, осавул, полковник, сотник із задержанням давньої форми обмундирування та форм командування. Гетьманові має прислуговуватися право видавання універсалів, приказів та відозв так до війська, як і до населення. Така мілітарна організація пошириться легко по просторах України і викликатиме національний рух в Україні».
Щодо розв’язання повсякденних проблем громадянства Митрополит писав: «...В часі воєнних дій треба мати на увазі також організування України під оглядом соціально-правним, щоб населенню виразно виказати, наскільки російське законодавство було кривдяче для українського народу. Попри проголошення основних законів Конституції про свободу, толерантність і т. п., належало б покликати правну комісію, зложену з правників, яка піднялася б приготуванням сумаричної кодифікації. У першій мірі мали б взяти до уваги законодавство у ділянці приватно-правного та громадського життя, в яких-то ділянках досі українці — як народ —почували себе як найбільш погноблені».
Релігійна проблема посіла особливе місце в документі Митрополита. Він, зокрема, зазначає з цього приводу: «Церкву можливо якнайскоріше відмежувати від російської церкви. Не нарушуючи науки на догматичному полі, конечним буде видати цілий ряд церковних декретів: про відмежування церкви від петербургського синоду... про заборону молитов за царя і т. п. Усі декрети мусять бути видані авторитетною церковною владою — без встрявання світських чи військових чинників, щоби відрізнити церкву в Україні від російської церкви, зависимо, як відомо, від світського чинника.
Митрополит Галицький і цілої України міг би видавати всі декрети, що було б згідне з принципами орієнтальних церков та згідне з традиціями метрополій та тим самим було б і законне. Якщо мої розпорядки знайдуть послух у населенні, то в цей спосіб улаштувати церковну владу в Україні, а церква раз і на завше відлучити від російської церкви».
До речі, наприкінці Митрополит додає ще й таку важливу деталь: «Ортодоксія церкви мусить бути затримана, лише має бути очищена від московських впливів. Ортодоксії в церкві не будемо порушувати...».
Фактично це був перший і єдиний план розбудови Української держави з початку Першої світової війни.
Українці-наддніпрянці, що перебували на Заході, готуючи загальнонаціональний здвиг, навіть хотіли залучити для революційної діяльності на території Росії Симона Петлюру, котрий тоді мешкав у Москві. Відчувши в його особі майбутнього провідника революційного українства, керівники СВУ через відомого галицького громадського діяча і літератора Осипа Назарука звернулися до нього з пропозицією організовувати всенародний здвиг у підросійській Україні.
Відповідь на той час могла бути негативна, бо на підросійській Україні не було ще національного проводу, навколо якого може об’єднатися народ. А та інтелігенція, яка формувалася під недремним самодержавним оком, у більшості своїй була зросійщена й залишалася далекою від національних прагнень рідного народу. Тож 18 грудня 1914 року Петлюра відписав: «Тяжкий, неповторний час і боліємо ми, як і Ви, за долю нашого народу, непідготовленого до великих подій. Отся непідготовленість і є, як згодитесь, тим моментом, якого не взято на увагу відповідальними політиками Галичини, не кажучи вже про невірне з історичного боку розуміння ідеалів народу».
Так, у 1914-му український народ іще не був готовий до збройного виступу за відродження власної держави. Але зусиллями в тому числі й СВУ через три роки він буде готовий до загальнонаціонального здвигу.

Володимир СЕРГІЙЧУК, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.