Завтра минає сто років від дня народження Петра Федуна-«Полтави» — провідного ідеолога та публіциста ОУН-УПА

Серед героїчних і знакових імен, які покликала під свої визвольні знамена ОУН, знаходимо й Петра Федуна — одного з провідних ідеологів та публіцистів українського підпілля, керівника Головного осередку пропаганди (далі — ГОСПу) Проводу ОУН, заступника голови Генерального Секретаріату Головної визвольної ради, начальника політвиховного відділу Головного військового штабу УПА. Він також був відомий у підпіллі під псевдонімами та криптонімами «Петро Полтава», «Волянський», «Вол.», «П. Савчук», «Север» та іншими.

Першими читачами рукопису стали емгебісти

Як публіцист Петро Полтава є автором понад тридцяти грунтовних аналітичних праць, більшість яких досі невідома українському читачеві. Хоча сам автор замолоду готувався стати лікарем. Навіть вчився у Львівському медичному інституті, звідки його у 1940-му демобілізували у Червону армію, де він на початку війни вже мав офіцерський чин. Та після втечі з німецького полону Петро повертається в рідні краї, в село Шнирів Бродівського району, що на Львівщині, де долучається до активної підпільної роботи в революційному крилі ОУН під проводом Степана Бандери. Стає членом Крайового проводу Юнацтва ОУН на західноукраїнських землях, де працює безпосередньо з лідером цієї молодіжної структури Ярославом Скасківим-«Моряком», а також редагує друкований орган проводу — журнал «Юнак».

Саме відтоді і починається публіцистична творчість П. Федуна. Так, у 1943 році на сторінках «Юнака» побачили світ дві його статті — «Про ще один героїзм» та «Чи традиція зобов’язує?», де зроблено акцент на моральному аспекті виховання української молоді як наступного покоління борців за волю України та продовження традицій визвольних змагань початку ХХ ст. Підписані вони криптонімом «Вол.»

Надалі з-під його пера з’являються такі праці, як «Концепція самостійної України та основна тенденція ідейно-політичного розвитку сучасного світу» (1946 р.), «Україна погибає! Хто винуватий у цьому?» (1948 р.), «Чому СРСР повинен бути перебудований на принципах незалежних національних держав» (1950 р.) та інші. То водночас і найважливіші ідеологічні настанови для повстанців, які прагнули волі та власної держави.

Та, мабуть, найвиразніше і найпереконливіше постає пафос підпільної боротьби з грунтовної праці Петра Федуна «Хто такі бандерівці та за що вони борються», яка побачила світ через повстанський самвидав у 1950 році. Це своєрідний катехізис з історії руху опору, його основних теоретичних уявлень, завдань боротьби тощо.

Автор наголошує, що більшовики не зупиняються навіть ні перед найогиднішим наклепом, перед брехнею, щоб тільки заплямувати, знеславити, ідейно скомпрометувати революційний рух і так зробити його неприйнятним для народів і працюючих мас Совєтського Союзу. «Та це на довшу мету большевицьким мрякобісам ніяк не вдасться, — продовжує публіцист. — Так, як не вдалося їм закрити перед народами Совєтського Союзу самого факту нашої протибольшевицької боротьби, хоч як вони до цього змагали й змагають, так не вдасться їм на довгий час закрити перед совєтськими людьми й правди про справжній характер нашого руху». «Сказати совєтським людям коротко правду про нас, бандерівців, про наш визвольно-революційний рух» — саме таке завдання поставив перед собою автор воюючої України, працюючи над брошурою.

Чому бандерівці називають себе націоналістами? «...Тому, що центральне місце в нашій ідеології займає вчення про націю», — стверджує автор. Він також нагадує, що «народ, нація є найвищий і найміцніший тип людської спільноти — вищий і міцніший, ніж суспільна кляса». А найкращі умови для всебічного розвитку народу забезпечує тільки національна держава.

Петро Полтава рішуче спростовує щонайменшу шовіністичну сутність національно-визвольного руху ОУН-УПА, що йому постійно закидала радянська пропаганда.

«До всіх народів світу ми плекаємо щирі симпатії. З усіма народами світу, в тому числі і з російським народом, який побудує свою національну державу на своїх етнографічних землях, ми хочемо жити в дружбі і співпраці. Ми не боремося проти сусідніх нам народів в цілому, а тільки проти тих імперіялістичних сил, які нас поневолюють», — наголошує автор.

Публіцист із бункерної України подає ту жахливу картину кривавого терору, який запровадили каральні органи у західноукраїнських областях, як вони нещадно калічать духовно і фізично нищать український народ, особливо тих його представників, які не сприймають московської окупаційної влади.

Із надзвичайним оптимізмом передбачав Петро Полтава відродження української державності, коли писав про соратників, «смерть яких сьогодні, хоч як це не парадоксально, означає, що наша повна перемога буде вже завтра».

Цікава передісторія публікації брошури «Хто такі бандерівці та за що вони борються», до речі, одного з найпоширеніших видань того часу. Про неї у спогадах «Тисяча доріг» згадує співробітниця ГОСПу (осінь 1947 р. — травень 1948 р.) Марія Савчин: «Полтава уже закінчив був писати брошуру «Хто такі бандерівці...», але в поспіху не захопив зі собою рукопису, і він попавсь гебістам ще до видання його в підпіллі. Захопив тільки нотес, в якому виготовляв плян брошури і писав замітки. На підставі цього нотеса він улітку 1948 року написав наново свою працю».

Отож першими читачами рукопису брошури стали емгебісти.

Упорядники з видавничої фірми «Відродження» (Дрогобич Львівської області), пропонуючи нашим співвітчизникам працю Петра Полтави «Хто такі бандерівці та за що вони борються» у виданні, що побачило світ у середині 90-х років минулого століття, в анотації до книжки зауважують:

«Можливо, не в одного читача виникне запитання: чому тих, хто боровся під синьо-жовтим стягом із Володимировим тризубом на ньому і вмирав зі словами національного Гімну на устах, ще й нині, у незалежній Українській державі, офіційно вважають ворогами рідного народу?»

Про офіційні негативні ярлики на державному рівні нині, очевидно, вже немає потреби говорити. А що стосується «неофіційного» засуджування борців за волю України, за її державність, то тут, як то кажуть у народі, роботи непочатий край. І недавня поведінка знахабнілої «беркутні», що з криком «Лягай, Бандеро!» била ногами лежачих на асфальті активістів, які вимагали покарати замовників вбивства Катерини Гандзюк, виразно це підтверджує. Та ще й наскрізь брехлива, мерзотна відверта антиукраїнська пропаганда, що ллється з російських медійних помийників, не дає нам права мовчати.

Тільки сувора конспірація рятувала підпільників

Навесні 1944 р. Петро Дужий організував крайовий осередок пропаганди (відомий під криптонімом «Зелений гай»), який знайшов притулок у трикутнику містечок Ходорів — Бібрка — Дев’ятники — на межі Миколаївського та Жидачівського районів Львівської області. Туди і спрямували керівний актив Юнацтва ОУН: Петра Федуна-«Волянського», Осипа Дяківа- «Горнового», Михайла Федоришина-«Стефаника».

Після арешту Петра Дужого (червень 1945 р.), загибелі Якова Бусла-«Галини» (вересень 1945 р.) та Дмитра Маївського-«Тараса» (грудень 1945 р.) керівництво всією пропагандистською роботою на українських землях, відповідно до рішення Проводу ОУН в Україні, перебрав на себе Петро Федун-«Север». На нього покладено обов’язки референта пропаганди та керівника Головного осередку пропаганди й інформації при Проводі ОУН в Україні. Одночасно він очолив політвиховний відділ ГВШ УПА та Бюро інформації УГВР.

Як керівник ГОСПу П. Федун гуртував авторів та дописувачів, які творили підпільну мережу пропагандистів. Дослідники порахували, що за роки боротьби викрито приблизно сто підпільних друкарень, а наклад видань лише одного Дрогобицького обласного проводу взимку 1949—1950 років становив 300 тисяч брошур і книжок.

Радянські спецслужби добре усвідомлювали вагу і значення Петра Полтави у національно-визвольному русі українців, тому докладали максимум зусиль, щоб натрапити на його слід. На початку 1949-го в МДБ запровадили окрему розшукову справу під кодовою назвою «Шакал», куди збирали всю наявну інформацію про Петра Федуна. А наступного року створили спеціальну міжобласну оперативну групу МДБ із 20 учасників, які займалися лише пошуком «Полтави». Про його місце перебування знали лише наближені до головного пропагандиста повстанці, зокрема охоронці та зв’язкові. Траплялося, що і вони потрапляли до рук емгебістів — а там, скажемо відверто, вміли розв’язувати язики. Та щоразу чекісти заставали вже безлюдні криївки. Невловимим для ворога «Полтава» став завдяки своїй обережності та схильності до суворої конспірації

Дуже ретельно Петро Федун ставився до спорудження криївок для ГОСПу. Особисто контролював їх підготовку до «заселення». Зазвичай криївки наказував будувати на схилах гори, покритої лісом. І водночас застерігав, щоби ліс не був старий, аби уникнути вирубки у зимовий період, яка могла викрити схованку повстанців. Просив будівельників завжди враховувати, що сінокоси, грибні чи ягідні місця, а також пасовиська завжди притягують до себе селян, тому варто триматися від таких місць подалі. Враховуючи всі ці вимоги керівника ГОСПу, повстанці будували для Федуна криївки на гірських схилах у густому мішаному лісі, сильно зарослому чагарником і не придатному для вирубки. До такого лісу рідко заходили селяни, що мінімізувало можливість викриття криївки.

І ще один нюанс, який протягом кількох років рятував головного пропагандиста ОУН та його команду від провалу. У Петра Федуна завжди була готова до прийому повстанців запасна криївка, куди вони і відходили в разі небезпеки.

Особливо натиск облавників «Полтава» відчув восени 1951 р. З огляду на це, він вирішив перейти зимувати в Жидачівський район тодішньої Дрогобицької області, де базувався крайовий провідник ОУН Роман Кравчук-«Петро».

У грудні 1951 р. співробітники МДБ отримали інформацію, що в районі сіл Вишнів і Новошини переховується хтось із членів Проводу ОУН.

На пропозицію скласти зброю відповіли вогнем

Військово-чекістська операція, розроблена управліннями МДБ у Дрогобицькій і Станіславській областях, розпочалася рано-вранці 21 грудня 1951 року. До її проведення залучили 4574 військових, зокрема — 75 співробітників УМДБ у Дрогобицькій області та 78 співробітників УМДБ у Станіславській області, 60 інструкторів із 110 службово-розшуковими собаками, 500 курсантів навчального полку МДБ, 230 автомашин. Щільно заблокувавши цю місцевість на межі тодішніх Букачівського району Станіславської області та Журавнівського району Дрогобицької області, війська МДБ почали прискіпливо, метр за метром, прочісувати місцевість. Особливо — лісові масиви.

23 грудня об одинадцятій годині тридцять хвилин у лісі біля с. Новошини курсанти навчального полку МДБ натрапили на добре замаскований підземний бункер. Видала партизанів пара, яка просочувалась на поверхню з вентиляційних отворів. Підпільникам, які перебували всередині, запропонували здатися. Та у відповідь «заговорили» автомати «лісових хлопців». Бій тривав недовго. Зрозумівши, що з оточення їм не вирватися, повстанці підпалили бункер і пострілялися. Солдати, які розкопали напівспалений схрон, витягнули з нього тіла чотирьох повстанців: члена Проводу ОУН Петра Федуна-«Полтави», референта пропаганди Журавнівського надрайонного проводу ОУН Богдана Зобніва-«Миронича», провідника Букачівського районного проводу ОУН Михайла Сенюка- «Скритого» та бойовика «Миронича» Григорія Ярему-«Зенка».

Того ж дня тіла загиблих повстанців вантажівкою привезли в Управління МДБ у Львівській області, де з допомогою заарештованих підпільників було остаточно підтверджено факт загибелі одного із керівників національно-визвольної боротьби в Україні, провідного її ідеолога Петра Федуна. Через кілька днів тіло «Полтави» разом з іншими загиблими партизанами чекісти закопали у триметровій ямі з негашеним вапном на території «об’єкта № 39» УМДБ у Львівській області.

***

Та ж Марія Савчин, згадуючи про бункер П. Федуна неподалік села Корчин Сколівського району Дрогобицької області, де вона разом із чоловіком Василем Галасою- «Орланом» знайшла притулок взимку 1947—1948 років, писала: «Зібрані в тому бункері керівники, що репрезентували УГВР, УПА і ОУН, знали свій народ, його силу і слабкість. Вони не були історичними дон-кіхотами, не планували великих боїв убого обладнаних відділів УПА проти добре озброєних, незліченних дивізій великої імперії. Планувалися інші бої — за душу народу, за повернення йому людської гідності, віри в себе. Найоригінальнішим у дискусіях був Полтава... Вони розуміли, що є тільки предтечами, що їм не дожити до того часу, коли в нашій вільній державі треба буде зводити державний устрій».

Водночас П. Федун залишався непересічним теоретиком визвольного руху. Справді, як свого часу наголосив відомий історик Ярослав Дашкевич, творчу спадщину «Полтави» заслужено можна зарахувати до золотого фонду української політичної літератури і публіцистики 40-х років минулого століття.

Володимир ВИТВИЦЬКИЙ.

ПРЯМА МОВА

«Ми, бандерівці, боремося і вмираємо з вірою, що за нами, тисячами, підуть мільйони нових борців з усієї України, з усього Совєтського Союзу, і що наша боротьба, — боротьба за волю народів і людини — вкінці закінчиться перемогою над большевицькою реакцією».

Петро ПОЛТАВА.

ДОСЛІВНО

«...Лише поділ Росії на окремі національні держави назавжди унеможливить відродження найреакційнішого російського імперіалізму, який впродовж багатьох сторіч був найбільшою загрозою і ганьбою для світу».

Петро ПОЛТАВА.