Тараса Шевченка за життя не вшановували за письменницьку та мистецьку діяльність. І не лише через те, що не було формального приводу: ювілею, пам’ятної дати тощо. Адже його творчість до заслання вмістилася в неповних дев’ять років (1838—1847). Бо в час десятирічної каторги (1847—1857) наш геній добру половину (останні люті літа) взагалі не написав жодного поетичного рядка. Отже, ювілеїв не було, якби й хотіли, бо із сорока семи прожитих років Тарас мав змогу творити ледве дванадцять. І за такий короткий проміжок встиг стати рятівником-пророком свого народу, поетичним світочем світового масштабу!.. А якби творив у вільній Українській державі?!.
Утім, Шевченка не вшановували насамперед з причин бунтарської антицарської, антикріпосницької спрямованості його полум’яної творчості. А також за безмежну любов до Батьківщини-України, до поневоленого українського народу, якому поет бажав якнайшвидшого визволення з-під національного і соціального гніту. Саме через те він став ворогом номер один імперії і зазнав жорстоких переслідувань від часу арешту у квітні сорок сьомого року і аж до передчасної смерті, до якої його довели цар Микола і його наступник імператор Олександр. Та й уся тогочасна російська влада, що уособлювала жорстоку дійсність. Яка вбивала все чисте, світле, все розумне, добре і вічне аж до фізичного знищення. І це маємо й на прикладі Шевченка — його творчості та трагічної життєвої долі.
Як національний поет, котрий прославляв героїчні сторінки минулого, гетьманів і козацтво, волю давньої, але ще не забутої України, Шевченко знайшов увагу, підтримку та шану навіть українського панства Лівобережжя. Яке у 1843—1847 роках зустрічало його у своїх маєтках як видатну людину, талановитого поета і художника. Але так було лише доти, поки Тараса Шевченка російська влада не оголосила державним злочинцем.
Тож зрозуміло, що за таких умов про якесь публічне, громадське пошанування народного співця (наприклад, у 1858 році, коли виповнилося двадцять літ його поетичної діяльності) не могло бути й мови. Хоча яке «двадцятиліття»?.. Коли в ньому десять літ невимовно тяжкої неволі-солдатчини.
Воно розпочалося тільки після смерті українського Велета. Коли царизм, здавалося б, перестав боятися мертвого поета. Однак таке тривало два-три місяці... І вже з початку перепоховання нашого Титана на високій канівській кручі влада знову взялася переслідувати Шевченка, забороняючи його творчість і навіть згадку про нього.
Але через кілька тижнів після чорного ранку 26 лютого 1861 року (дата старого стилю) чи не першим вшануванням поета став літературний вечір 14 квітня у Петербурзькому університеті. Організований його професором і великим Шевченковим приятелем Миколою Костомаровим, якому Тарас присвятив до щему страшні рядки:
Дивлюсь: твоя, мій брате,
мати.
Чорніше чорної землі
Іде, з хреста неначе
знята...
(Написано після арешту учасників Кирило-Мефодіївського братства, в час перебування в казематах Петропавлівської фортеці).
Костомаров виступив перед студентством зі своїми спогадами про Великого Українця. Вони, як і висновки знаного історика, були дуже сміливими та пророчими. Під палкі оплески вдячних слухачів він заявив, що ім’я Шевченка — безсмертне. Як і його творчість. Бо він — нескорений Прометей, вірний син свого народу. Якому служив до останнього подиху і віддав за нього, за Україну, своє життя!..
Друге вшанування Великого Поета відбулося через два тижні, 27 квітня 1861 року, літературно-музичним ранком у залі дворянського зібрання в Петербурзі (нині приміщення філармонії). Його організувало Товариство для допомоги нужденним літераторам і вченим (більше відоме як Літературний фонд), що було засновано восени 1859 року, і серед його членів-засновників разом із відомими письменниками Іваном Тургенєвим та Миколою Некрасовим, а також редактором-журналістом Миколою Чернишевським та іншими видатними людьми значився й Тарас Шевченко.
Захід передбачав дві мети: вшанувати пам’ять нещодавно померлого Кобзаря та зібрати кошти для допомоги його родичам.
Тож спочатку на ньому прозвучало чимало теплих, проникливих слів про славетного українського поета. Його багато хто з присутніх добре знав і щиро поважав. Спогади, розповіді про зустрічі з Тарасом нікого не залишили байдужим. Як і наступний благодійний концерт. Про нього слід сказати окремо й ґрунтовніше, адже його організатором та активною дійовою особою став близький приятель покійного Тараса («брате-друже мій єдиний Семене!..» — так він його називав), видатний співак і композитор, артист імператорських театрів Семен Гулак-Артемовський, якого, до слова, петербурзька публіка, як і широкий загал, знали лише Артемовським.
Але ще раз нагадаємо про призначення концерту — збір коштів для родичів Шевченка. Саме концерт 27 квітня мав зібрати (і зібрав) чималу суму коштів, аби найближчі Тарасові родичі мали за що викупити у колишнього пана свої земельні наділи. Тобто виконати те, чого не дала зробити Шевченку передчасна смерть...
Слід сказати, що концерт мав величезний успіх!.. У ньому прозвучали українські пісні. І саме ті, які знав та любив Великий Кобзар...
Талановито співали Семенові друзі-колеги, відомі артисти російської оперної сцени Дар’я Леонова та Федір Нікольський. У першої було чудове контральто, а в другого (тенор) голос був надзвичайно красивого тембру...
Леонова тоді проспівала сповнені глибокого ліризму пісні «Ой вийду я за гайочок» та «Зелений барвінку»...
Чудово виконав пісні і співак-самородок, аматор музичного мистецтва В. Чумачевський. Це були й сьогодні відомі та популярні народні твори «Ой не шуми, луже», «Ой дівчина по гриби ходила» і «Ой крикнула лебідонька».
Цей співак разом з аматорським чоловічим хором, як соліст, виконав і дуже патріотичну пісню про Морозенка та сербську народну пісню зі змішаним хором.
Злагоджено прозвучала й веснянка в жіночому хоровому виконанні.
Справжньою окрасою концерту став і виступ Семена Артемовського. Він виконав український романс «Гуде вітер вельми в полі» на слова Тарасового незабутнього приятеля з Чернігівщини Віктора Забіли (музика Михайла Глинки) та українську народну пісню у власній обробці «Стоїть явір над водою», у свій час присвячену Великому Кобзареві.
Концерт пройняв його слухачів аж до глибин душі і серця. Як писала через кілька днів популярна газета «Северная пчела»: «Всі, кому була дорога пам’ять Шевченка, прийшли на цей концерт, і чимало очей були маслянистими і вологими...».
Звичайно, після цих слів нічого додати...
Ольга ОСИПЕНКО,
провідний науковий співробітник музею С. С. Гулака-Артемовського.
Фото з архіву музею.
Городище Черкаської області.
