У столиці на Андріївському узвозі врочисто відкрили пам’ятник естрадному співакові, кіноакторові і композитору початку XX століття, киянину Олександру Вертинському, якому 21 березня минає 130 років.

Олександр Вертинський, зірка естради першої половини XX століття, народився у Києві, на Володимирській, в будинку навпроти Золотих воріт. У столиці України він навчався. Тут пройшло його не безхмарне дитинство. Олександр дуже рано залишився без матері. Згодом помирає й батько, який так і не зміг пережити смерть коханої жінки: одного разу його знайшли непритомним на могилі дружини. Тоді малого Олександра забирає на виховання тітка. Його розвиток, як творчої особистості, його світогляд і творчий стиль почали складатися на київських пагорбах. Тут він набуває майстерності, а його ім’я стає відомим у творчих колах. Утім, прагнучи знайти себе і зробити кар’єру, юний Вертинський їде до Москви.

Після більшовицького перевороту він доходить висновку, що йому не вжитися з новою владою, і в 1920 році Вертинський емігрує. Подорожуючи і виступаючи в багатьох країнах, він здобуває світову славу і визнання. Йому аплодують, ним захоплюються, але дедалі частіше його охоплює почуття ностальгії: він мріє повернутися. І наприкінці 1943 року родина Вертинських таки поселяється у Москві.

Здавалося б, життя мало складатися щасливо і вдало. Проте із понад ста пісень з репертуару Вертинського до виконання в СРСР було допущено не більше тридцяти, а на кожному концерті був присутній цензор. Концерти в Москві і Ленінграді були рідкістю, на радіо Вертинського не запрошували, платівок майже не видавали, не було рецензій в газетах. Виступав він переважно в провінції, в маленьких віддалених містечках, де були важкі побутові умови, а Вертинський був уже немолодий, і це теж створювало йому проблеми.

І хоч його київський шлях був недовгим, та він з великою теплотою завжди згадував місто свого народження. За його власним зізнанням, усі 25 років еміграції йому часто снився один сон: він повертається до Києва й лягає спати на ту саму скриню, де так натхненно плакалося й мріялося в дитинстві.

Загалом Вертинський прожив складне життя. Були в ньому і пригоди, і захоплення. Були розчарування, аншлаги і ... самотність. А ще ностальгія.

Якось до одного з київських ресторанів зайшов немолодий респектабельний чоловік. Пообідавши, він попросив в офіціанта бланк рахунку й написав на ньому кілька строф — простих, проте дуже проникливих:

«Киев — Родина нежная,
Звучавшая мне во сне,
Юность моя мятежная,
Наконец ты вернулась ко мне!...»

Об’їздивши весь світ, жодному з міст Вертинський не присвячував таких щемливих рядків, як своєму Києву. Який, на відміну від Москви, Берліна, Парижа, Нью-Йорка чи Шанхая, що знали лише блискучого артиста із вродженим аристократизмом у кожному русі, пам’ятав зовсім іншого Вертинського...

До речі, Вертинський усе життя вважав себе українцем, часто співав своїм донькам колискові українською і народні пісні. Після повернення з еміграції він кілька разів відвідував Київ. Він дав кілька концертів і навіть знявся у двох кінофільмах студії Довженка — «Кривавий світанок» та «Полум’я гніву», де зіграв, до речі, українською мовою, чим дуже пишався. Наталія Ужвій його тоді спитала:

«Те, що ви вивчили мову, це ще зрозуміло — мову можна вивчити, але звідки у вас суто українські інтонації?» Ледь не плачучи від радості, артист відповів: «Так я ж тут народився! Це ж моя Батьківщина!».

У вересні 1954 року під час однієї з гастрольних поїздок до Києва, Олександр Миколайович писав своїй молодій дружині:

«...Как бы я хотел жить и умереть здесь. Только здесь! Как жалко, что человек даже не может выбрать себе угол на земле! Что мне Москва? Я не люблю ее! Я всей душой привязан к этим камням, по которым я шагал в юности, стирая подметки, к этим столетним каштанам, которые стоят и стояли тогда, и будут стоять после моей смерти... Жаль, что я пою по-русски и вообще весь русский. Мне бы надо было быть украинским певцом и петь по-украински! Украина — рідна мати... Иногда мне кажется, что я делаю преступление тем, что пою не для нее и не на ее языке...»

І ось Вертинський повернувся, хоч і в пам’ятнику. А душа його, мабуть, і так десь на київських пагорбах.

Фото зі сторінки Олени Орос у Фейсбуці.