Фото: andy-travel.com.ua

1 квітня — 210 років з дня народження Миколи Гоголя

Національний геній, романтик і лірик, релігійний мислитель, який узяв на себе непосильну місію — «всіх навернути на євангельську путь» і «поставити на дорогу правди і закону», гуморист і містик, письменник, що відкрив світові Україну й воскресив у людській пам’яті лицарство Запорозької Січі — такий постає із своїх творів Микола Васильович Гоголь.

Автор безсмертних «Вечорів на хуторі біля Диканьки», «Тараса Бульби», «Ревізора», «Вія» і «Мертвих душ» народився 1 квітня 1809 року у Великих Сорочинцях поблизу Миргорода на Полтавщині. Хрестили його у цьому ж сотенному містечку у Свято-Преображенському храмі (на знімку), збудованому на високому березі тихоплинного Псла миргородським полковником, а з 1727 року гетьманом Лівобережної України Данилом Апостолом. Він, народившись у Сорочинцях, облаштував тут свою резиденцію, яка стала неофіційною козацькою столицею. Майбутній класик, названий Миколою за обітницею матері Марії Гоголь-Яновської, даною нею перед чудотворним образом Миколи Диканського, зростав серед розкішної полтавської природи, в краю, де оповиті козацькою славою й поетикою народного буття родова Василівка, Миргород і приміські Яреськи й Кибинці, Шарлаї, Шишаки, звідки багато родичів і знайомих. У дохристиянських піснях, традиціях і звичаях, на які багата історична Полтавщина, знайшов письменник ключ до розуміння таємниць людської душі і законів Всесвіту. Від перших проб пера, зроблених у Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька, де була в моді «рукописна журналістика» і гімназійні «Метеор литературы», «Литературное эхо» та інші журнали і де Гоголь пробував себе в різних жанрах — сатирі, баладі, елегії, поезії, поемі, до творів, що увійшли до скарбниці світової класики, рукою митця водив національний інстинкт. Усією своєю творчістю він заявляв, генетично й ментально: я — українець, який, як писав Євген Сверстюк, «любив тільки Україну».

Змалював Тараса Бульбу зі свого предка Остапа Гоголя

У три роки Микола Гоголь читав і писав, у п’ять — складав вірші, які перший оцінив відомий письменник Василь Капніст. Гоголь був нерозлучний із книжками, цікавився історією, яку вивчав не тільки в Полтавському повітовому училищі й ліцеї, а й за спогадами й переказами родичів і земляків. Особливий пієтет мав до козацтва. Про блискуче знання Гоголем і всесвітньої, і української історії свідчать його науково-популярні праці, що увійшли до збірки «Арабески», і художні твори.

«У його власній, гоголівській, ієрархії козацтво постає більш високою категорією, ніж дворянство, — зазначає краєзнавець з Миргорода Людмила Розсоха. — Згадаймо, як він пише про смерть пана Данила у «Страшній помсті»: «Вилетіла козацька душа з дворянського тіла». Дворянство для Гоголя — то тільки статус, ознака ствердження соціального становища, козацтво — високодуховне поняття».

Він пишався українським лицарством і відчував свій нерозривний зв’язок з ним. Інакше не витворив би таку могутню постать, як Тарас Бульба, а Січ не називав би гніздом, «з якого вилітають горді й міцні, як леви». У день народження Миколи Гоголя сановний родич Гоголів-Яновських Дмитро Прокопович Трощинський, правнук Степана Трощинського, племінника гетьмана Івана Мазепи, пообіцяв щорічно сплачувати на його науку 1200 карбованців. Після закінчення Київської академії Дмитро Трощинський, рід якого з XVIII століття мав володіння в Яреськах біля Миргорода, служив гадяцьким полковим писарем, військовим канцеляристом, секретарем князя Рєпніна, з 1784-го — управителем дипломатичної канцелярії князя Олександра Безбородька. Того самого, що походив із козаків, був особистим секретарем Катерини II і одним із фундаторів Ніжинської гімназії для дітей української шляхти. З 1793 року Трощинський — статс-секретар імператриці, за Павла I — головний директор пошт, міністр уділів, міністр юстиції. Мазепинське минуле предків Трощинського зблизило його з автономістсько налаштованою елітою Лівобережної України — сановник разом із приятелем Василем Капністом, автором «Оди на рабство», котрий родом із Великої Обухівки неподалік Миргорода, у 1812 році підтримав складений сенатором Миклашевським проект реставрації козацьких полків на Лівобережжі. У маєтку Трощинського в Кибинцях, де він поселився після виходу у відставку, була величезна бібліотека, якою міг користуватися і малий Микола. Його батько Василь Панасович допомагав родичу в управлінні кибинським і яреськівським маєтками, і родина подовгу жила поруч із сановником. Гоголь чув, як садибні співаки Трощинського часто виконували для нього пісню про чаєчку-небогу, «що вивела чаєняток при битій дорозі», яка вважалася народною, хоча насправді її слова написав гетьман Мазепа. Трощинський, слухаючи пісню, завжди гірко плакав.

Як зазначає Людмила Розсоха, на кибинські учти відставного міністра 26 жовтня «приїздило пів-України» — тут постійними гостями були родичі й нащадки гетьмана Данила Апостола — Муравйови-Апостоли з Хомутця, Шамшеви з Шарківщини, Ломиківські з Шахворостівки, письменник Василь Капніст із братом Петром, князь Микола Рєпнін, з 1816 року малоросійський військовий губернатор, освічений ліберал, друг Котляревського, Полетики, Квітки-Основ’яненка. «Саме із середовища Трощинських, Рєпніних, Капністів та близьких до них кіл на Полтавщині кінця XVIII — початку XIX століття поширилося масове захоплення українською старовиною, збирання історичних раритетів, записування зразків української народної творчості тощо», — наголошує Людмила Розсоха.

Ще малим Микола Гоголь уперше почув про свого славного предка — гетьмана Остапа (Євстафія) Гоголя. Народився пращур письменника, ймовірно, у невеличкому українському селі на Поділлі, що називалося Гоголі. На думку доктора історичних наук Тараса Чухліба, з початком національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Гоголь влився до козацького війська й очолював один із військових загонів, що вів боротьбу за подільські землі. Десь на початку 1654 року Остап Гоголь очолив Подільський (Могилівський, Подністровський) полк. До козацької старшини Війська Запорозького полковник входив за часів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Петра Дорошенка, а на посаді наказного гетьмана Правобережної України він перебував у 1675—1678 роках.

Найімовірніше, Остап Гоголь разом з іншими представниками старшини і козаків Війська Запорозького брав участь у Переяславській раді. Розчарувавшись в угоді з московським царем, він визнав Гадяцьку угоду 1658 року, за якою передбачалося входження Гетьманщини — Великого князівства Руського — до складу оновленої Речі Посполитої на правах федеративної її частини. 1 липня 1659 року Євстафій Гоголь разом з іншими старшинами — Петром Дорошенком, Тимішем Цецюрою, Федором Лободою, Михайлом Ханенком, Іваном Богуном — пишуть звернення до самопроголошеного «гетьмана» Івана Безпалого, засуджуючи його промосковську політику. «Оскільки це звернення писалося в таборі під Конотопом, можна стверджувати, що Гоголь брав участь у знаменитій Конотопській битві наприкінці червня 1659 року, в якій українці перемогли багатотисячну московську армію», — наголошує Тарас Чухліб.

З приходом до влади у 1665 році Петра Дорошенка Остап Гоголь переходить під його булаву і виконує важливі доручення. Разом із полком Степана Щербини й загоном Івана Сірка він воює під Очаковом, де було взято в полон багато татар, під Лохвицею. У вересні 1671 року польський гетьман Ян Собеський зі значними силами вирушив на Правобережну Україну і після багатоденної облоги захопив Могилів — резиденцію Остапа Гоголя. Під час оборони фортеці загинув син полковника. Згодом козацький ватажок успішно воював на українському Придністров’ї. У 1675 році не раз розбивав загони турків під Кам’янцем-Подільським. Після кривавих битв Остап Гоголь, як багато старих чи поранених січовиків, пішов до козацького Спасо-Преображенського Межигірського монастиря поблизу Києва. У дар обителі гетьман передав образ Богородиці в окладі з перлами, два Євангелія, одне видання 1644 року у срібно-золотому обрамленні, срібний келих, хрест, кадильницю, а ще коштовні церковні ризи, єпитрахиль. У Межигір’ї тривалий час зберігалися гетьманські клейноди Остапа Гоголя — срібна булава, корогва, бунчук, його шабля і військовий одяг. У монастирській Святодухівській церкві портрет Євстафія Гоголя довго перебував поруч із портером Богдана Хмельницького. Остап Гоголь помер на початку 1679 року в Межигір’ї, козацьке кладовище в якому було сплюндроване під будівництво палацу для Януковича. У 1784-му рідний дід Миколи Гоголя, Опанас Дем’янович Гоголь-Яновський, колишній писар миргородського полку, на дворянському зібранні Миргородського повіту проголосив, що його прадід Прокіп був сином подільського полковника та наказного гетьмана Євстрафія Гоголя. Він і став прообразом Тараса Бульби в однойменному творі геніального нащадка. Одного із синів літературного героя Микола Гоголь назвав на честь свого пращура Остапом.

Прадід Миколи Гоголя по материнській лінії — Семен Семенович Лизогуб. Його батько Семен Юхимович, котрий був соратником гетьмана Данила Апостола, навчався в Києво-Могилянській академії, був високоосвіченою людиною і меценатом. Семен Семенович Лизогуб — рідний онук гетьмана Івана Скоропадського. Микола Гоголь є нащадком і українського володаря булави Петра Дорошенка, дід якого Михайло Дорошенко теж гетьманував. У 1686 році Семен Юхимович Лизогуб разом зі своїми батьками, братами і сестрами їздив до Московії провідати свого рідного діда Петра Дорошенка, який доживав віку в почесному засланні. До речі, його правнучка Наталя Гончарова була дружиною Олександра Пушкіна, з яким товаришував Микола Гоголь.

Класик «відплатив Москві за поневолення України»

Вихований у родині українських шляхтичів, Микола Гоголь знав і любив рідну мову. Його батько Василь писав українські п’єси, а мати, за словами літературознавця Володимира Звиняцьковського, «так ніколи і не опанувала чужої московської мови». Перебравшись у 1828 році до столиці Російської імперії, письменник зустрів там, як писав у листі до матері, до двадцяти п’яти людей, з якими навчався в гімназії. Друзі по навчанню пригадували, що в їхньому колі Гоголь розмовляв українською. Утім, щоб мати успіх у літературі, полтавчанин мусив писати російською — твори, написані малоросійською, в імперії не сприймалися як висока література. Проте українська культура там була досить популярна, бо вважалося, що лише малороси зберегли архаїчну чистоту, яка давно була втрачена великоросами.

Перший твір, опублікований Гоголем у Петербурзі, — поема «Ганц Кюхельгартен». Наступного 1830 року в журналі «Отечественные записки» з’являється повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала» — перша із циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». У наступних книжках — «Арабески» і «Миргород» (1835), в інших автор постає перед читачем як лірик і філософ, його гумор переплітається з високою патетикою, а картини дійсності — з фантастикою. Етапною у творчості письменника і в історії російської драматургії стала соціальна комедія «Ревізор» (1836), в якій автор піддав нищівній критиці неуцтво і сваволю імперії. Усе тогочасне суспільство сколихнув вихід поеми-роману «Мертві душі», де з нещадною правдивістю Микола Гоголь показує справжню суть Росії — її темноту, лицемірство, духовну пустоту, звичний для неї глум над людиною. Вражало те, що його герої не були вигадані, в них впізнавалися національні типи. «Гоголя мучило те, що Росія одержима духами зла і лжі, що в ній повно пик і рил і важко в ній знайти людину. Неправильно бачити в Гоголеві сатирика, — писав про письменника Микола Бердяєв у книжці «Витоки й сенс російського комунізму» (1938). — Він бачив метафізичну глибину зла, а не тільки соціальний його вияв». За його словами, Гоголь вірив у людину, шукав красу в людині і не знаходив тієї людини в Росії...

Своє прочитання Миколи Гоголя в Олеся Гончара. У 1990-му письменник написав: «А ноздрьовими та собакевичами то ж він відплатив Москві за поневолення України, за пригнічення свого народу. Я певен, що почуття відплати за всі кривди імперські, великодержавні, десь там глибоко в душі Гоголя жило!».

«Мертві душі» відкрили всі негативні сторони російського народу, усе, що було в ньому нелюдського. Очевидно, в другому томі поеми-роману Микола Гоголь робив спроби відшукати надію, на що так чекав подивований і знічений викриттям письменника Петербург. Тут вимагали плати за фінансову підтримку, за пенсію від цариці на навчання сестер Гоголя. А він у ніч з 11 на 12 лютого 1852 року, можливо, відчувши нотку фальші, спалює продовження «Мертвих душ». Не можна відкидати і версію про те, що рукопис у камін кинув хтось інший. Той, хто ціпенів від прозорливого слова письменника.