Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.

Виявляється, в Російській імперії існувало... українсько-польське іго

До путінського «русского мира» долучився і московський професор Олександр Пижиков, автор опусу «Славянский разлом. Украинско-польское иго в России». Історик часто виступає в російських ЗМІ. Показово те, що його концепція російської історії не просто лягає в русло нинішньої путінської українофобії, а й засвідчує її політиканську деградацію. Його україноненависництво передає таке нав’язуване прислів’я: «Когда хохол родился, еврей заплакал». Як бачимо, Пижиков не приховує своєї ненависті не тільки до українців. Історик подібно до Путіна глорифікує СРСР, навіть бачить в «імперії зла і брехні» велику силу «російських народів».

На противагу іншим ідеологам тамтешнього імперіалізму Пижиков піддає безпрецедентній критиці офіційну Російську православну церкву, протиставляє їй старообрядництво, намагається пов’язати його з... більшовизмом, який начебто послідовно втілював лише Сталін. Після ленінського непу «вождь народів» здійснив «крутий перелом», повернув на шлях, розпочатий більшовицьким переворотом 1917 року. Цікаво, що цей поворот, у трактуванні історика, був не чим іншим, як боротьбою його народу проти трьохсотлітнього «українсько-польського іга» в царській Росії, яке утвердила династія Романових, спираючись на «українсько-польську церковно-монархічну доктрину з певними німецькими корективами».

Свою концепцію Пижиков «підтверджує» архівними даними. Виявляється, в імперському керівництві принаймні дві третини урядників становили особи з українськими й польськими прізвищами. Звісно, він «забуває», що прізвища нічого не говорять, бо такі українці насправді були малоросами, діяли за правилом: «Россия — мое отечество, а Малороссия — моя родина». Вони працювали для імперії. Хіба рідній Україні служив князь Олександр Безбородько за часів царювання Катерини ІІ, коли царський уряд скасував нашу автономну державу Гетьманщину, ліквідував християнсько-лицарський орден Запорізьку Січ, запровадив на українських землях жорстоке кріпосне право, що майже не відрізнялося від рабства? Хто скаже, що на користь рідній Україні була політична діяльність за Петра І українських вчених Теофана Прокоповича чи Степана Яворського, які особливо прислужилися становленню Російської імперії? Чи можемо уявити російську літературу без українця Миколи Гоголя та поляка Олександра Грибоєдова (Гржибовського), а російську музику — без Петра Чайковського?

Раніше українці з поляками начебто намагалися у воєнний спосіб поневолити Московію, але зазнали невдачі. Отож вдалися до іншого способу, що тепер називається «гібридним». Навіть перший цар з династії Романових (Кімбил, Кобил, Кошкіних) був наставлений під тиском поляків. Якщо ця династія служила українцям, а для москвинів була «ігом», то виникає ціла низка питань. Приміром, вона знищила залишки української державності, сотні разів забороняла українську мову, упродовж десяти років знесилювала солдатською муштрою найбільшого українського поета Тараса Шевченка, аж півстоліття не допускала до друку українськомовний переклад Святого Письма, виконаний Пилипом Морачевським. Як відомо, царський уряд загрожував війною Австро-Угорській імперії, якщо у Львові запрацює український університет.

Після російської окупації Галичини на початку Першої світової війни загарбники, які представляли начебто «українсько-польське іго», знищували українські установи, особливо читальні Товариства «Просвіта», про що з болем пише Василь Стефаник у новелі «Марія». Постраждало Наукове товариство імені Т. Шевченка, членами якого були видатні вчені з інших країн. Українського митрополита Андрея Шептицького вивезли вглиб етнічної Росії. До речі, діяльності польських культурних установ царські посіпаки не забороняли, хоч поляки воювали проти Росії на боці Австро-Угорщини й Німеччини. Чи не цікаве «українсько-польське іго»?

Нічого істотно не змінилося в російській державній політиці щодо України після ліквідації царизму. Тимчасовий уряд не давав змоги Українській Центральній Раді розгорнути державотворчу діяльність на всіх етнічних землях, хоч Генеральний Секретаріат домагався лише статусу автономії України у складі федеративної демократичної Росії, а не реалізації права нашої нації на повне самовизначення.

У нинішньому традиційному дусі путінської влади Пижиков прославляє діяльність «вождя народу». Чи не тому, що за його правління був нав’язаний нашому народові Голодомор 1932—1933 років? А ще було ухвалено цілком таємний наказ народних комісарів внутрішніх справ і оборони СРСР за № 0078/42 від 22 червня 1944 року, який передбачав виселення всіх українців, які з вини кремлівського керівництва опинилися під німецькою окупацією, таврував нашу людність «напівфашистським українським населенням». Не вдалося реалізувати антиукраїнські плани через відсутність належного транспорту.

Протилежне ставлення Пижикова до діяльності сталінських наступників Хрущова і Брежнєва. Російський історик пише, що після смерті (вбивства?) Сталіна, який «визволив» Росію від «українсько-польського іга», Хрущов нав’язав уже начебто «українське іго»: він спирався на українську компартійну організацію. Щоб задобрити українців, «подарував» їм Крим. (Щоправда, пояснити, як до України відійшов «русский Донбасс», Пижиков не намагається.) Звідси — апологія путінської агресії щодо нашої держави. Трактуючи хрущовську «відлигу» як боротьбу української партноменклатури за владу в СРСР, історик суперечить сам собі, адже саме слово «відлига» («оттепель») пішло від назви повісті Іллі Еренбурга. Окрім того, хрущовську «відлигу» оспівували у своїх творах тогочасні російські письменники, а не тільки українці! Згадаймо повість Солженіцина «Один день Ивана Денисовича», надруковану в «Новом мире», чи поему Твардовського «Теркин на том свете».

Наступник Хрущова Брежнєв, переконує Пижиков, утвердив «дніпропетровський застій» з розпусним («оголтелым») споживацтвом. Сидячи в Кремлі, керівники з України начебто «розтягали все», що було створено до них. Апогеєм такої політики стала вже горбачовська «перебудова». Як переконує історик, Хрущов, Брежнєв, Горбачов — «все оттуда», себто з України. Чому ж тоді ідеологом «перебудови» був етнічний росіянин О. Яковлєв? А ще згадаймо керівників найвищого рангу постсталінського часу — Булганіна, Косигіна, Мікояна, Жукова, Язова, Гришина, Романова, Лігачова, Лук’янова, Янаєва, Пуго, Шеварднадзе... Виходить, що закид «все оттуда» не відповідає реальному стану речей. Зрештою, Хрущов походить з Курської губернії, а Горбачов — із Північно-Кавказького краю. Чи не означає це, що ці території мають належати Україні? Такий логічний висновок з тверджень Пижикова!

Дивне виправдання Пижикова, що він не ототожнює «українського панства» з українським народом, бо той також страждав від «своїх» гнобителів. Історик «забуває», що шахтар Хрущов, землемір Брежнєв, механізатор Горбачов не походили з «українського панства».

На основі аналізованої концепції історик намагається пояснити нинішню боротьбу за владу в Російській Федерації. Він заявляє, що два претенденти на посаду президента (Навальний і Собчак) також вийшли «с этой территории», себто з України. Проте, як відомо, О. Навальний народився в Московській області, а К. Собчак — у Санкт-Петербурзі. Невже історик вважає, що Московська область і Санкт-Петербург мають належати до нашої держави? Чи не державна це зрада за чинним законодавством Російської Федерації!

Ще треба зазначити, що Пижиков заперечує історичну роль Києва як «колиски», з якої вийшла держава його предків. Таку «колиску» для свого народу він шукає на території нинішньої Російської Федерації. Це вже суперечить путінсько-гундяєвським претензіям на наші землі!

Як бачимо, концепція Пижикова шита білими нитками! Нічого дивного в цьому нема, адже її вихідні позиції хибні, бо Московія (Росія) — з одного боку, а Україна й Польща — з другого, належать до різних цивілізацій. У Московії утвердилася орієнтальна (ординська, азіатсько-російська, православно-московська) цивілізація, ґрунтована на колективізмі й державному патерналізмі, а в Україні — західна (окцидентальна, європейська, євроатлантична) цивілізація, що має в основі індивідуалізм і персональну активність.

Окрім того, вигаданим «українсько-польським ігом» у Росії Пижиков намагається заперечити існування в сусідній державі «татаро-монгольського іга», що спричинило виникнення Московського улусу Золотої Орди. Тамтешні історики викинули останнє «іго» з підручників, бо під татаро-монгольською навалою розуміють боротьбу свого князя Олександра Невського, слуги хана, за «собирание Руси», протиставляють йому нашого короля Данила, його державу, зорієнтовану на Європу. Як єдиний законний спадкоємець Київської великокняжої держави Галицько-Волинське князівство (королівство) на противагу азіатській Золотій Орді шукало союзу з Ватиканом, тогочасними державами Центральної та Західної Європи. Де вже тут говорити про якийсь путінсько-гундяєвський «русский мир» чи пижиковське «українсько-польське іго» в Росії!

Олег ГРИНІВ, професор.

Львів.