Проблема комплексного використання торфово-земельного ресурсу є архіактуальною і невідкладною, зважаючи на природоохоронну, агрогосподарську і соціальну значимість, яка притаманна цьому унікальному, з різноманітними природними властивостями та функціями, нині інтенсивно деградуючому ресурсу. Його комплексне використання передбачає передусім раціональний вибір і обґрунтоване співвідношення площ торфових земель різних напрямів цільового призначення: сільськогосподарського, природоохоронного і торфовидобувного. Підхід до вибору найефективнішого використання має бути суворо диференційованим — залежно від природних властивостей торфових покладів, їх біосферних функцій, умов залягання та соціальних потреб.

Сучасний стан використання торфових земель вкрай незадовільний, фактично — глибоко кризовий. Замість того, щоб розглядати торфово-земельний ресурс як спільника в нашому намаганні істотно збільшити продукування органічної сировини для різних потреб промисловості та сільського господарства, зберегти здорове довкілля, гідробуферну (водоакумулятивну) здатність ландшафтів, примножити біорізноманітність, людина в другій половині минулого сторіччя оголосила небачений наступ на торфоболотні угіддя. За період 1964 — 1990 рр. було осушено і передано для сільськогосподарського використання понад 70% всіх наявних в Україні торфових боліт, загальна площа яких в межах сільськогосподарських угідь на початку освоєння (1964 рік) становила 1 млн 170 тис. га. Масштабна меліорація торфових боліт відбувалася без належного врахування їхніх природних властивостей, рівня родючості, екологічних і соціальних функцій, перспектив торфовидобутку та необхідності розширення природоохоронних територій. Хибність такої екстремальної поведінки людини і ті загрози, які вона створила своєю екологічно злочинною діяльністю в системі торфокористування, нині наглядно проявились. Переважна більшість осушених торфових земель катастрофічно деградує, мінералізується і горить видимим і невидимим полум’ям, перетворившись на потужне джерело забруднення навколишнього середовища, а головне цільове завдання їх меліорації — отримання корисної рослинницької продукції — зведено до мінімуму. Після осушення торфові болота, як джерело живлення численних річок і річечок, втрачають свою здатність акумулювати потужні маси води і регулювати гідрологічний режим території їх залягання. Переважну більшість осушених торфово-земельних масивів Полісся і заплавних долин Лісостепу закинуто. Вони стихійно заростають купинами, гідрофільною рослинністю низької кормової якості, непролазними чагарниковими заростями, легко піддаються згубним пожежам.

Тривалі стаціонарні спостереження Національного наукового центру «Інститут ґрунтознавства та агрохімії імені О. Н. Соколовського» за еволюцією осушених торфовищ в заплаві р. Цир (с. Ворокомле Камінь-Каширського району Волинської області) свідчать: щорічно втрачається від 8 до 14 і більше тонн сухої торфомаси з 1 га через мінералізацію органічної речовини. Особливо інтенсивно процес деградації осушених торфовищ відбувається під просапною культурою. Продукти деградації засмічують атмосферу парниковими газами, а водні джерела — мінеральними солями і водорозчинною органікою. В останні десятиріччя через зміну клімату в бік потепління процес спрацювання торфовищ істотно посилився, водночас почастішали випадки виникнення торфових пожеж. У підсумку — цінний торфовий ресурс непомітно деградує, зникає, марнується, втрачаючи свої віковічні, екологічно важливі функції.

Природна специфіка торфовищ така: у цілинному стані — це повністю насичені водою стратиграфічні пласти торф-органогенної породи, що зверху покриті очосом (дерном і купинами із сильно переплетених волокон і коріння болотних рослин). На відміну від мінеральних ґрунтів тут повністю відсутній родючий (гумусовий) шар. Тільки після осушення, первинного освоєння і подальших прийомів цілеспрямованого окультурювання у верхній аерованій частині осушеного торфовища (0—50 см) удається сформувати відносно родючий і екологічно більш стійкий торфово-перегнійний багатозольний ґрунт, що придатний для вирощування окремих сільськогосподарських культур, передусім кормової групи. Сформовані завдяки високій культурі землеробства торфово-перегнійні ґрунти продуктивно функціонують лише на фоні регульованого водного режиму, що потребує постійного технічного догляду за дренажно-зволожувальною мережею, її завчасного ремонту та реконструкції.

У раціональному виборі напряму використання торфоболотних земель важлива роль належить глибині торфового покладу та його зольності. Що глибше торфовище і нижча його зольність, то воно цінніше як корисне родовище для видобутку торфу.

Зазначимо водночас, що мало- і середньозольні торфовища (уміст золи менш як 25%) належать до екологічно надто вразливих природних об’єктів у режимі осушення та сільськогосподарського використання. Під впливом прийомів доволі коштовної структурної агромеліорації (лесування, глинування, мергелювання тощо) та сінокісно-пасовищного напряму використання на фоні регульованого водного режиму вдається певною мірою загальмувати процес спрацювання (мінералізації) торфовищ. Однак економічна ефективність і окупність заходів з осушення, водорегулювання і окультурення малозольних торфовищ надто низькі і, як уже зазначалось, екологічно ущербні. Володіючи неоцінимим природним скарбом — родючим чорноземним покровом, що займає до 63% території України, масштабний наступ на торфові болота Полісся і заплавних долин лісостепової зони, який відбувся і був нав’язаний Україні радянською плановою економікою у другій половині минулого сторіччя, та суцільне залучення їх до земель інтенсивного сільськогосподарського використання, абсолютно себе не виправдав і завдав непоправної шкоди як Суспільству, так і Природі. Нині кероване відведення глибоких малозольних торфовищ для видобутку торфової сировини з наступною обов’язковою рекультивацією чи ренатуралізацією вироблених торфових родовищ стає дедалі пріоритетнішим та інвестиційно привабливим напрямом використання торфово-земельних ресурсів. Потреби аграрного виробництва і місцевих комунальних служб у викопному торфі постійно зростають. Не варто забувати також, що вирощування овочевих, ягідних та інших культур у закритому ґрунті певною мірою гарантує продовольчу безпеку, особливо в умовах глобальної зміни клімату. Тому зростає попит на торф як традиційний природний матеріал для приготування ґрунтових субстратів. Торф використовують також для виробництва органічних і органо-мінеральних добрив, біологічно активних речовин, мікробіологічних і лікарських препаратів, адсорбентів тощо. Важливо наголосити: малозольний з високою теплотворною здатністю торф — це чудова сировина для виробництва паливних брикетів і палетів. Для місцевих громад, особливо для громад окремих депресивних регіонів Полісся, виробництво паливних брикетів з торфової та іншої енергетичної фітомаси має важливе соціальне значення — воно забезпечує місцеве населення робочими місцями, а комунальні підприємства — торфовим паливом, що в 2—2,5 разу дешевше від дефіцитного вугілля і газу. Об’єми викидів вуглекислого газу в атмосферу у зв’язку з торфовидобутком, що займає невеликі площі, тьмяніють перед масштабними викидами з усієї наявної площі (майже 830 тис. га) осушених торфових боліт, що перебувають у сільськогосподарському використанні.

Необґрунтовані бюрократичні перепони, свавілля державних чиновників, заборони на відведення нових площ цілинних і закинутих аграріями осушених малозольних глибоких торфовищ, що інтенсивно деградують, для промислового видобутку торфової сировини з обов’язковою наступною ренатуралізацією і/або рекультивацією є неприйнятними і їх треба розглядати як соціальне зло. Одначе для оправдання своїх безпідставних заборон часто-густо використовують статтю 150, п.1 Земельного кодексу України (ЗКУ), в якій зазначено: «...б) торфовища з глибиною залягання торфу більше одного метра і осушені незалежно від глибини» відносяться «до особливо цінних земель». Звернімо увагу, що тут не йде мова про особливо цінні землі саме як про землі сільськогосподарського призначення. Проте ця правова норма суперечить іншій — статті 23 Кодексу України «Про надра», яка дозволяє здійснювати видобуток торфу, але чомусь тільки до глибини двох метрів. Наразі ця стаття, а також затверджений Державним комітетом України по земельних ресурсах наказ № 245 від 6.10.2003 р. і зареєстрований 28.10.2003 р. Міністерством юстиції України за № 979/8300 конкретний перелік особливо цінних груп ґрунтів, ігнорується, як буцімто цих нормативно-правових документів не існує. Неодноразові звернення до Верховної Ради з обґрунтованими пропозиціями про необхідність термінового внесення змін у зазначені вище статті законодавства та усунення розбіжності між ними залишаються без відповідей.

Окремо зазначимо, що поняття «особливо цінні землі сільськогосподарського призначення» залишається не визначеним. Введення цього поняття за відсутності його змістовної дефініції та об’єктивних оцінних критеріїв вносить тільки плутанину, ускладнення і корумпованість у систему земельного обігу та землекористування. Наразі більш простою і всім зрозумілою залишається існуюча раніше норма, згідно з якою цінними і особливо цінними є всі орні землі тривалого інтенсивного використання, ґрунтовому покриву яких притаманна стійка високопродуктивна та протидеградаційна здатність.

Через зволікання з відведенням нових торфових родовищ під торфовидобуток загрозлива ситуація нині склалась, наприклад, для успішно господарюючого і рентабельного Державного підприємства «Волиньторф», що розташоване в західнополіському регіоні (Маневицький район Волинської області). Саме в цьому регіоні зосереджено значні масиви малозольних торфових родовищ промислово-видобувного значення. Намагання рейдерством захопити це підприємство позбавляє його всіляких перспектив розвитку, а сотням працівників завдає значних моральних травм через реальну загрозу втрати робочих місць і вимушеного виїзду із нажитих рідних осель для працевлаштування за кордоном.

Надто гостро стоїть проблема модернізації виробництва палива з торфової та іншої фітоенергетичної сировини. Її можна успішно вирішити, незалежно від форм власності, якщо б зусилля «борців» за дотримання законодавчих норм, а насправді борців за власні ненаситні споживацькі інтереси, були спрямовані не на знищення торфовидобувної галузі, а на впровадження сучасних інноваційних технологій з комплексного використання торфово-земельних ресурсів. Дуже важливо, щоб торфові землі передавалися підприємствам з видобутку торфу в безстрокову власність з перспективою вирощування спеціальних, адаптованих до середовища видів енергетичних культур і отримання альтернативних видобутому торфу, відновлювальних фітобіологічних джерел енергії на значній частині поствироблених і рекультивованих торфово-земельних ділянок. Фітоенергетичний напрям варто вважати вельми важливим для успішного і необмеженого в часі функціонування діючих нині в Україні торфових підприємств.

Глибокі й надто глибокі торфовища (завглибшки понад два метри) заслуговують особливої уваги в системі управління і комплексного використання торфово-земельних ресурсів. Вони містять на відносно невеликих площах потужні запаси торфу, під якими нерідко залягає цінний озерний органічний мул (сапропель). Ці цінні органічні озерні поклади (торф і сапропель) варто використати сповна, очистивши озера і відродивши водно-болотні комплекси з їх різноманітною і рідкісною фауною і флорою. Водночас ренатуралізація деградованих і вироблених торфовищ створює сприятливі умови для риборозведення, мисливства, відновлення процесів сапропеле- і торфоутворення. Водно-болотні угіддя володіють дивовижною здатністю очищати атмосферу від надлишку парникових газів, урівноважувати вуглецевий баланс і гідрологічний режим ландшафту, створювати сприятливий мікроклімат, не допускаючи опустелення Полісся. Розробляючи і реалізуючи проекти ренатуралізації вироблених і деградованих торфовищ, Україна тим самим покаже свою прихильність Рамковій конвенції зі зміни клімату (РКЗК ООН), Рамсарській конвенції з відновлення водно-болотних угідь та Північній ініціативі країн Європи і Балтії з проблем ефективного управління торфово-земельними ресурсами (їх моніторинг, охорона і відновлення).

Отже, якщо раніше ключовою ознакою дбайливого використання торфових боліт вважалось осушення і введення їх в землеробську культуру, то нині наукова парадигма кардинально протилежна. Дренаж, освоєння і залучення торфових боліт у культуру землеробства втрачає свою пріоритетність. Наразі сільськогосподарський напрям є доцільним і залишається перспективним, якщо його розвитку сприяють природні властивості, умови залягання і екологічна стійкість торфових ґрунтів, розвиток тваринницької галузі, соціальні потреби та агробізнес.

Для успішного вирішення проблем з комплексного використання і управління торфово-земельними ресурсами необхідно:
— провести інвентаризацію і оновити інформаційну базу по торфових землях України: їх площі, глибину торфовищ і запаси торфу, параметри основних його показників (запасів органічного вуглецю, золи, азоту, карбонатів, фосфору і калію, рівень кислотності);

— дати всебічний аналіз сучасному стану, фактичним та найбільш перспективним шляхам використання торфово-земельних ресурсів, включаючи всі торфові масиви і торфоболотні комплекси, площа яких перевищує 50 га;
— розробити і реалізувати в натурі типово-показовий пілотний проект з ренатуралізації деградованих торфовищ.

Отже, враховуючи природну специфіку торфово-земельних ресурсів України, на часі зусиллями Національної академії аграрних наук України за участю вчених болотознавців Національної академії наук України і вищих навчальних закладів необхідно розроблення Державної цільової програми комплексного використання торфово-земельних природних ресурсів. Таку Програму в подальшому необхідно поступово реалізувати, залучивши до цього «зелені» інвестиції, малий і середній бізнес, що співзвучно з рішенням Координаційної Ради при Міністерстві екології та природних ресурсів України з питань боротьби з деградацією земель та опустеленням відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 р. № 20.

Святослав БАЛЮК, академік НААН, Роман ТРУСКАВЕЦЬКИЙ, член-кореспондент НААН.