Наприкінці 1833 року російський імператор Микола І підписав указ про розгортання в Києві Університету святого Володимира.

Ключову роль у реалізації цього масштабного проекту мали відіграти вчені-історики та вчені-філологи, яких зосередили в стінах новоствореного Київського університету. Однак життя внесло корективи...

Коли 1833 року професор Михайло Максимович (ботанік, анатом, зоолог, фольклорист, мовознавець, історик, археолог) листувався з міністром народної освіти Сергієм Уваровим про свій майбутній переїзд до Києва, він спершу просив для себе кафедру ботаніки, зоології або фізики. І лише згодом, з’ясувавши, що всі природничі кафедри вже зайняті, запропонував міністру свої послуги як мовознавця та історика. Так волею долі історико-філологічне відділення, створене 1834 року в рамках філософського факультету Університету святого Володимира, випало очолити першому ректору, людині з безперечними симпатіями до «милої його серцю України» Михайлові Максимовичу. У своїх філологічних та історичних працях Михайло Олександрович блискуче довів, що з точки зору лінгвістичної та історичної землі Київщини, Волині, Поділля, Галичини є не польськими, а руськими. Проте тут-таки він дощенту зруйнував претензії Росії на те, що «руський» рівнозначний «російському», сформувавши натомість чіткий образ тяглості української історії від її руських часів через козацьку епоху до нового часу. У своїх знаменитих листах до російського історика М. Погодіна, який доводив «великоросійськість» населення середньовічного Придніпров’я, М. Максимович повністю деконструював його антинаукову теорію. Спираючись на лінгвістичні, археологічні та історичні джерела, продемонстрував, що населення Київщини істотно не змінювалося за своїм етнографічним складом протягом тисячоліття, ніколи масово не мігрувало в межиріччя Волги та Оки й не витіснялося мігрантами з будь-яких інших територій.

Перший ректор університету

Отже, перший ректор університету і перший декан його історико-філологічного відділення заклав надійні наукові основи для формування, окремих від польських і російських, концепцій української історії, а також науково довів існування самобутньої української мови і навіть розробив власний варіант її правопису. А саме становлення окремої літературної мови та власного «канону» національної історії є найважливішими першими кроками на шляху до народження модерної нації.

Мабуть, несподівано навіть для самого себе роботу з формування «окремої» української історії продовжив молодий професор Василь Домбровський. Не будучу симпатиком української окремішності, Василь Федорович натомість був великим прихильником вивчення письмових історичних джерел. Він започаткував в університеті систематичну роботу зі збору та опрацювання «давніх актів». У 1839-му, 1841-му та 1943 році Василь Домбровський здійснив три творчі подорожі містами Волині з метою вивчення, систематизації та перевезення до Києва місцевих архівів. Звісно, що ці заходи робилися насамперед з метод довести «російськість» волинських земель, натомість вони вчергове довели тільки їхню «руськість».

Ініціативний археограф та архівіст Василь Домбровський стояв біля витоків створення в Києві Археографічної комісії, яка базувалася в стінах головного навчального корпусу Київського університету і в роботі якої взяли участь практично всі найкращі українські історики ХІХ століття. А опубліковані комісією чотири томи «Пам’яток» і 35 томів «Архіву Південно-Західної Росії» стали потужним джерельним ресурсом для української історичної науки.

Одночасно з початком вивчення в університеті вітчизняної історії, закладаються підвалини для досліджень та викладання історії всесвітньої. Одним із піонерів цього напряму став другий декан історико-філологічного відділення професор Володимир Цих, який був визнаним фахівцем-античником, дослідником методики викладання історичних дисциплін.

Серед учених, які долучилися до викладання в Київському університеті, формування університетської історичної школи в перші десятиліття існування навчального закладу, не можна оминути яскраву постать видатного історика, організатора та ідейного натхненника кирило-мефодіївців Миколу Костомарова. Народжений у його історичних та літературних працях романтизований образ козака на довгі роки став певним національним архетипом, уособленням української «золотої ери», яка потребує свого відновлення. Саме Микола Іванович разом зі своїми однодумцями з Кирило-Мефодіївського братства зробив першу в ХІХ столітті спробу поставити «українське питання» в політичній площині, окреслюючи стратегічне завдання створення «осіб-ної української Річі Посполитої в союзі слов’янськім».

Тим часом у середині ХІХ століття історико-філологічне відділення стало окремим факультетом, деканом якого впродовж 1850—1862 років обирався визначний спеціаліст з давньогрецької мови професор Іван Нейкірх. Історичні дисципліни в ті роки в університеті блискуче читали професори Платон Павлов, Олексій Ставровський, Олександр Деллен та інші.

Університетська реформа 1863 року, розширення штатів, «приплив» до вищої школи дітей різночинців істотно змінили клімат у стінах навчального закладу, що, безперечно, вплинуло й на розвиток історичної школи. Мабуть, ключовою постаттю української історичної науки цього періоду поступово стає «батько» київської школи істориків-документалістів Володимир Антонович. Два десятиліття він виконував обов’язки головного редактора Київської археографічної комісії, підготувавши до виходу в світ «2220 актів» в дев’яти томах «Архіву Південно-Західної Росії», понад тридцять років професорував на кафедрі російської історії, у 1880—1883 роках був деканом історико-філологічного факультету. Серед його учнів ціла плеяда першорядних вітчизняних істориків: Іван Линниченко, Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Іван Каманін, Василь Ляскоронський, Петро Голубовський, Василь Данилевич, Митрофан Довнар-Запольський, Віктор Гошкевич та інші вчені. Фактично Володимир Антонович заклав основи, пізніше розвиненої Михайлом Грушевський, чіткої схеми вітчизняної історії, яка остаточно відокремлювала її від історії Росії та Польщі.

В останні десятиліття ХІХ і першу декаду ХХ століття серед викладачів історико-філологічного факультету необхідно виокремити постаті таких неординарних вчених-істориків, як дослідники західноєвропейської історії Іван Лучицький та Володимир Піскорський, історик мистецтв Григорій Павлуцький, етнолог і краєзнавець Андрій Лобода.

Від революційного 1905-го до революційного 1917 року

на історико-філологічному факультеті тривала фактично безперервна боротьба зі створення українознавчих кафедр, серед яких проектувалася кафедра історії України. У цей час, обходячи урядові заборони, в стінах університету викладались перші українознавчі курси, серед яких у 1910-му і 1916 році читали «історію Малоросії», яку після Лютневої революції і падіння Російської імперії перейменували на курс «історія України». У вересні 1917 року було ухвалено рішення про організацію кафедри історії України, яку у грудні 1918 року очолив Георгій Максимович.

Проте поразка Української революції і крах українських національно-державних устремлінь з подальшим встановленням радянської влади в Україні привели українські університети, а разом із ними й університетську історичну науку до зовсім інших історичних реалій. На початку 1922 року класичний Київський університет реорганізували в радянський новотвір — Інститут народної освіти, в якому історію викладали в межах так званого «історичного циклу». Попри те, що в Інституті працювала ціла плеяда талановитих істориків (Олександр Грушевський, Осип Гермайзе, Олександр Оглоблин, Василь Базилевич та інші), вони могли реалізовувати себе тільки в обмежених рамках жорсткого ідеологічного контролю. Ліквідація Інституту народної освіти і повернення в січні 1933 року до життя Київського університету у формі державного вищого навчального закладу не принесли полегшення. Більшість визначних українських істориків упродовж 1930-х років тією чи іншою мірою стали жертвами сталінського терору. Ситуація була така критична, що історичні спеціальності в університетах були серед найменш популярних в абітурієнтів, оскільки вважалося, що стати істориком автоматично означає піддати себе ризику тиску або знищення з боку комуністичної системи.

Друга світова війна цілковито дезорганізувала навчальний і науковий процеси в університеті. Тільки в 1944 році почалося поступове відновлення столичного університету та його історичного факультету. До 1972-го на факультеті вже було створено десять кафедр, які охоплювали основні напрями історичної освіти й науки та всі найбільші світові регіони в різні хронологічні епохи.

Хоча після смерті Й. Сталіна репресії проти викладачів і студентів факультету припинилися, ідеологічний тиск, визначення певних рамок дослідження, психологічний пресинг з боку партійних структур і органів держбезпеки нікуди не поділися. Десятки талановитих вчених через це так і не зуміли цілком розкрити свій потенціал, усе життя «лавіруючи» у вузькому лабіринті ідеологічних догм, інструкцій, постанов партійних з’їздів, анонімок, звинувачень у неблагонадійності тощо. Однак попри все хотілося б згадати імена таких викладачів факультету цього періоду, як історіограф Михайло Марченко, до-слідник історії Балкан і Британії Анатолій Мартиненко, археологи Лазар Славін, Микола Бондар, Іван Шовкопляс і Галина Мезенцева, дослідник історії Росії Андрій Буцик, джерелознавці Андрій Введенський та В’ячеслав Стрельський, історики міжнародних відносин та історії Європи брати Андрій та Карпо Джеджули, балканіст Віктор Жебокрицький, історики дипломатії та Північної Америки Василь Тарасенко й Гліб Цвєтков, історики України Микола Петровський, Федір Шевченко та Леонід Мельник.

Крах комуністичної системи і розвал Радянського Союзу відкрили цілком нові можливості для розвитку історичного факультету. Ідеологічні обмеження, табуйовані теми, заховані у «спецхранах» бібліотеки, «таємні» фонди архівів поступово відійшли в минуле. Українські історичні наука та вища освіта поступово почали інтегруватися в світовий простір, заповнювати дослідницькі лакуни, відновлювати цілі наукові школи та напрями.

Попри всі труднощі

З початку 1990-х років до сьогодні десятки факультетських учених працювали і працюють в найрізноманітніших дослідницьких напрямах вітчизняної та світової історії, археології, етнології, джерелознавства, музеєзнавства, історії церкви, історії мистецтв, військової історії, архівістики, усної історії тощо. Після революційних подій 2014 року, початку російської агресії, поступової інтеграції України в євроатлантичні структури перед історичним факультетом постали нові нагальні виклики — залучення до протистояння гібридній російській агресії на «історичному фронті», посилення роботи з вивчення історії близьких і далеких європейських сусідів, історії Америки та країн Сходу, історії українців у світі, інструменталізація історичних знань тощо. Відтак на сьогодні історичний факультет — це понад сто співробітників і майже тисяча студентів бакалаврату й магістратури, аспірантів та докторантів; це десять кафедр, дві спеціалізовані вчені ради, п’ять навчально-наукових лабораторій, два навчальні музеї, два дослідницькі центи, обчислювально-інформаційний сектор; це чотири спеціальності і десятки освітніх програм від археології та преісторії до американістики та європейських студій, від історії України та культурної антропології до практичної (публічної) історії, від архівознавства та документознавства до історії мистецтв, від східноєвропейських історичних студій до військової історії, від історичного сходознавства до історії світового українства. Нині історичний факультет — це щотижневі публічні заходи і щомісячні наукові конференції, це історичні фестивалі і лекції гостьових професорів, це можливість стажуватися в десятках університетів-партнерів: від Китаю та Кореї до Туреччини й Іспанії, від Фінляндії та Естонії до Хорватії та Греції.

Завдяки підтримці адміністрації університету, іноземним партнерам і вітчизняним жертводавцям факультетові вдається зміцнювати свою матеріально-технічну базу, відкривати нові мультимедійні аудиторії, фінансувати студентські практики, здійснювати видання наукової періодики, монографічних досліджень і навчальної літератури.

Попри всі труднощі та виклики глобалізованого суспільства, історичний факультет щоразу впевненіше дивиться в майбутнє й у важкій конкурентній боротьбі завойовує собі місце серед кращих історичних факультетів України та Європи.

Іван ПАТРИЛЯК,

доктор історичних наук,

професор кафедри історії світового українства,

декан історичного факультету Київського національного університету

імені Тараса Шевченка.