Пересопницьке Євангеліє за красою і багатством оформлення не має рівних серед українських рукописів. Кандидат історичних наук Ольга Степченко — головна хранителька манускрипту. 

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.

 

Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.

З 1991 року президенти України присягають на вірність народові й державі на Пересопницькому Євангелії. Традицію публічної присяги очільниками держави на Святому Писанні намагався започаткувати ще гетьман Пилип Орлик, який вніс текст клятви до своєї Конституції 1710 року. І лише зі здобуттям незалежності Україною перший її Президент Леонід Кравчук, а за ним й інші обранці, поклавши руку на манускрипт, змогли проголосити: «Зобов’язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі».

Пересопницьке Євангеліє, що нині входить до церемонії інавгурації Президентів України, розпочали писати 15 серпня 1556-го у Дворецькому монастирі князів Заславських при церкві Святої Трійці на Волині. Цього року вдалося укласти Євангеліє від Матвія і першу половину Євангелія від Марка, після чого роботу припинили і відновили вже в іншій обителі — при церкві Різдва Богородиці у Пересопниці, що згадується в літописах з 1149 року як одне з найважливіших міст Київської Русі. Тут було дописано Євангеліє від Марка, Луки й Іоанна, Місяцеслов та Післямову. Від назви містечка й назва манускрипту — Пересопницьке Євангеліє, яке стало духовним оберегом нашої держави й найголовнішою книгою України.

За історичною вагою рукопис, який деякі науковці називають Двірецько-Пересопницьким, можна прирівняти до Реймського Євангелія — іншої визначної пам’ятки українського книгописання першої половини XI ст. Нині один з найдавніших вітчизняних манускриптів з бібліотеки Ярослава Мудрого належить Франції. Донька київського князя Анна Ярославівна, виходячи заміж за короля Генріха I, у своєму посагу привезла на береги Сени коштовне Євангеліє, написане старослов’янською мовою. На ньому вона присягала під час шлюбної церемонії в Реймському соборі. Починаючи з Генріха I, від 1027 року, Реймс стає постійним місцем коронації французьких монархів, які аж до Людовика XIV, вступаючи на престол, клялися на Біблії з Києва. 

Книга «створювалася для людини і Бога, для їхнього спілкування»

Робота над рукописом, який замовила і фінансувала княгиня Анастасія Юріївна (Жеславська) Заславська, була кропіткою. Можна тільки уявити як зранку, помолившись, чернець щодня старанно на пергаменті виписував пізнім уставом (писав чорним чорнилом і циноброю — червоною фарбою) літеру за літерою.

На думку дослідників, Євангеліє було перекладено з церковнослов’янської болгарської редакції на староукраїнську писемну «мову руську, читачу милу» архімандритом Пересопницького Пречистенського монастиря Григорієм, який диктував текст ченцю-каліграфісту Михайлу Василевичу, сину протопопа із Сянока на Галичині.

Переписування й оздоблення Святого Письма доручалося найкращим каліграфістам і художникам. За православною рукописною традицією зберігалася їх анонімність, авторство майстрів ніколи не вказувалося — відмова від індивідуальності свідчила про глибоку віру й жертовність укладачів. Утім, інформацію про те коли, де й завдяки кому було створено Пересопницьке Євангеліє, можна знайти на останній сторінці книги.

Переклад Євангелія, що налічує 482 пергаментні аркуші, або ж 964 сторінки, нині визнають ключовим у становленні української літературної мови. Найближче до народної мови перекладено Євангеліє від Іоана та від Луки. У тексті є польські та чеські запозичення, що свідчать про знання цих мов, як і латини, перекладачем.

— Від самого початку створення Євангелія ця книга мала стати основою для читання, освіти і виховання, — зазначає в. о. директора Інституту рукописів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, кандидат історичних наук Ольга Степченко.

— Власне так воно й сталося. Одразу після написання книги її почали використовувати в Заславському православному монастирі. Останній запис у монастирському інвентарі Пересопниці датується 1600 роком. Ймовірно, Євангеліє там зберігалося до 1630-го, коли обитель разом з усім майном та земельними угіддями перейшла у володіння єзуїтів.

Наступна згадка про фоліант пов’язана з іменем мецената, ктитора і будівничого багатьох храмів і монастирів гетьмана Мазепи.

— Завдяки запису на 2—7 аркушах рукопису ми дізнаємося, що Пересопницьке Євангеліє певний час було в Івана Мазепи й у 1701 році він його подарував Переяславському кафедральному собору, який сам збудував, — продовжує Ольга Степченко. —

Як рукопис потрапив до гетьмана — невідомо. Існує версія, що коли Мазепа перебував на Волині, йому манускрипт могли подарувати козаки.

Євангелієм постійно користувалися під час служби в Переяславському соборі.

— Коли ж українська церква остаточно підпала під п’яту російського Синоду і на переяславську кафедру почали призначатися єпископи-росіяни, Святе Письмо українського «друку», як непотрібне для богослужінь, було передано до бібліотеки

Переяславської семінарії, — каже Ольга Степченко. — У 1837 році на рукописну книгу звернув увагу історик, фольклорист, член-кореспондент Петербурзької академії наук (родом з Лохвицького повіту Полтавської губернії) Осип Бодянський і увів її в науковий обіг. У 1862-му Переяславську семінарію перевели до Полтави, сюди ж перевезли і Пересопницьке Євангеліє.

Про те, що книгою користувалися протягом століть, свідчать кілька фактів: у різних місцях рукопису є позначки кількома мовами, що належать до різних епох, а її палітурку довелося міняти двічі чи тричі. На перших сторінках фоліанту зберігся дарчий напис українською мовою про передачу Євангелія Переяславському єпископові гетьманом Мазепою, який зробив для манускрипту нову оправу, оздоблену дорогоцінним камінням.

— У 1873 році один з полтавських архієреїв показав фоліант тодішньому міністру народної освіти і обер-прокурору Священного Синоду графу Толстому, який забрав книгу і подарував її князю Петрові Георгієвичу, принцу Ольденбурзькому. Але в 1887-му її повернено в бібліотеку Полтавської духовної семінарії вдовою князя, — розповідає Ольга Степченко.

Згодом книгу передали до музею Полтавщини (пізніше — краєзнавчий музей), де вона зберігалася до Другої світової війни. У 1941 році частину музейних колекцій з Полтави евакуювали до Уфи та Тюмені — вивозили найцінніше і те, що можна було швидко спакувати. І хоч у списку спакованих речей Пересопницького Євангелія не було, хтось зі співробітників музею поклав його до ящика з порцеляною. Усе, що вдалося завантажити у вагони, тодішній завгосп музею вивіз до Уфи. Після війни рукопис повернувся не до Полтави, а в Київ, у фонди Києво-Печерського історико-культурного заповідника. 24 грудня 1948 року рукопис передали на постійне зберігання в Державну публічну бібліотеку АН УРСР — нині НБУВ.

Мініатюри малювалися по сусальному золоту

Пересопницьке Євангеліє й досі привертає увагу дослідників. Понад 30 років вивчала манускрипт Інна Чепіга, що уклала лексичний словник, в якому такі звичні для нас слова як когут, зілля, житниця, день, завтра тощо.

— Із відомих сьогодні манускриптів лише Пересопницьке Євангеліє залишило нам власне переклад старослов’янської мови на українську книжну, — наголошує генеральний директор Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, член-кореспондент НАНУ Любов Дубровіна. — Уже після нього з’являються інші рукописи, які нині фігурують як переклади Святого Письма. Найближчим за текстом та оформленням до Пересопницького Євангелія було Волинське Євангеліє 1571 року, що наприкінці XIX століття належало члену Розпорядчого комітету Волинського церковно-археологічного товариства протоієрею Миколі Трипольському, однак доля книги після Першої світової та революції невідома. Вважається, що ця книга була списком із Пересопницького Євангелія.

На думку мистецтвознавця, художника-іконописця Лева Скопа, не меншу культурну цінність має художнє оформлення пам’ятки. Зображення чотирьох євангелістів на початку кожної з чотирьох книг Євангелія та орнаменти зі стилізованих рослинних мотивів, якими прикрашено початкові сторінки текстів, є пречудовим прикладом ренесансного стилю в українському образотворчому мистецтві XVI ст. Упродовж багаторічних досліджень чи не найбільш інтригуючим було питання авторства художнього оформлення рукопису, яке, як зазначає Ольга Степченко, перегукується з українською вишивкою — і за кольорами, чорним і червоним, і за орнаментом.

— Манускрипт — це чотири Євангелія, кожному з яких передують покажчик глав та передмова, — каже історик. — Текст книги поділено на глави, кожна починається з короткого змісту викладу цієї глави, вписаного у рамку. Пам’ятку прикрашають чотири майстерно виконані мініатюри євангелістів. Кожна з мініатюр намальована на суцільному золотому тлі різнокольоровими фарбами. Усі ці малюнки прикрашені рамками з рослинним орнаментом.

Тривалий час ім’я майстра, автора мініатюр, залишалося невідомим. Встановив його художник із Дрогобича, нині відомий волонтер, який малює святі образи і передає їх на передову бійцям, Лев Скоп. Чималий досвід роботи реставратором ікон у музеї «Дрогобиччина» допоміг йому вивчити авторський почерк різних художників і точніше датувати ікони. З-поміж багатьох робіт реставратор вирізнив стиль одного із найкращих українських ренесансних художників того часу — Федуска із Самбора. З Федускових творів Лев Скоп реставрував ікони «Параскева П’ятниця» та «Страсті Господні» з дрогобицьких храмів.

Митець зазначає, що Самбірська школа іконопису діяла в другій половині XVI ст. і обслуговувала Перемишльську єпархію. Ще в 1390 році місту було надано Магдебурзьке право. Тут у 1558-му почали будувати муровану руську церкву, при якій з’явилися церковні ремісничі братства, а при резиденції Перемишльського єпископа діяв малярський осередок. З архівних джерел, крім Федуска, відомі ще четверо художників, творчість яких пов’язана із Самбірською малярською школою, — Герман, Якуб Лещинський, Іван з Нового Самбора та Ян із Самбора. Жоден з них не підписував своїх робіт, лише Федуско на храмовій іконі «Благовіщення» для однойменної церкви села Іваничів залишив єдиний відомий нам автограф, наголошує Лев Скоп. Окрім цієї ікони, йому належить і багато інших творів — іконостаси для церков Святого Духа в Потеличі, Успіння Богородиці в Наконечному, Різдва Христового в Жовкві, Собору Йоакима та Анни в Станилі, церкви Святої Трійці в Дрогобичі.

Час не зберіг дату народження та смерті, генеалогію митця. Відомо лише, що він був записаний у 1568 році в метричні документи як мешканець Самбора. Ймовірно, очолював малярську майстерню. Авторському почерку Федуска властива витончена і чітка контурна лінія, високопрофесійний рисунок, гармонійність композиційних та колористичних співвідношень. Його мініатюри виконані з високою професійною майстерністю на рівні тогочасного європейського мистецтва, але зі збереженням національного колориту. Як наголошує Лев Скоп, вони наслідують високий мистецький рівень давніших рукописних пам’яток XII—XIV ст., таких, як Київський псалтир 1397 року, Лавришівське Євангеліє середини XIV ст., що свідчить про глибоку обізнаність Федуска з мистецьким оздобленням давніх українських книг.

До манускрипту — з благоговінням

Нині манускрипт, який Іван Франко називав одним із перших взірцевих прикладів літературного перекладу на тогочасну українську побутову мову, а дослідник Олександр Грузинський — перлиною книжкового мистецтва, перебуває в одній з кімнат сховища Інституту рукописів з відповідним температурно-вологісним режимом у спеціально виготовленій ще в 1948 році скриньці та в спеціальному сейфі. Ймовірно, раніше оправа книги була прикрашена накладними металевими золотарськими виробами, інкрустованими коштовним камінням та слоновою кісткою, але вона не збереглася. Нині рукопис оправлено в дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом, вже досить потертим.

І хоч ця палітурка непоказна, коли Ольга Степченко дістала Євангеліє зі скриньки і розгорнула його, важко було повірити, що книзі більш як 450 років — малюнки на золотому тлі яскраві (навіть під мікроскопом не виявлено їх обсипання), не втратило кольору і чорнило.

— Ми щоквартально проводимо сухе механічне очищення елементів оправи та рукописного блоку від мікрочасток пилу, — каже Ольга Степченко. — Утім, інколи журналісти деяких ЗМІ, які ніколи не бачили Пересопницю, називають її «старушкой», що зовсім розсипалася. Інші пишуть — «рукопис пошкоджено грибками та пліснявою, обсипалася золота фарба з мініатюр» або ж тут повно «жучков-паучков, почивших на пергаменте за несколько столетий».

Чудово збережений рукопис не ховають за сімома замками — його оригінал можна побачити на виставках чи в самому Інституті рукописів. Для ознайомлення з книгою — політичним символом нації — проводять екскурсії для школярів та студентів. Ольга Степченко розповідає, що нещодавно в Інституті побувала делегація службовців з Хмельниччини. Люди не просто з благоговінням розглядали Євангеліє, а й щиро молилися перед ним.