«Ой догнав, догнав би літа молодії в калиновім мості...». 1959 рік. Молоді мушкетери Інституту літератури (зліва направо): Олекса Мишанич, Ярослав Дзира, Леонід Махновець, Василь Шубравський.

Фото з приватної колекції Я. О. Мишанича.


Леонід Махновець — аспірант Інституту літератури (1950). Вишиванку вишив сам.

Фото надано Центральним державним архівом-музеєм літератури і мистецтва України.

Сьогодні у київському Музеї книги та друкарства України відбудуться заходи, присвячені сторічному ювілею відомого літературознавця, історика, бібліографа й археолога Леоніда Махновця (1919—1993). Коротка доповідь про життя і науковий доробок ученого, яку виголосив заступник директора з наукової роботи Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України, доктор філологічних наук Микола Сулимa, та матеріали, які зібрала до ювілею науковий співробітник Музею книги, кандидат філологічних наук Галина Карпінчук, дали змогу уточнити «темні місця» у біографії ювіляра і зрозуміти таємні, приховані від стороннього ока сенси його творчого кредо.
А «білих плям» у житті вченого було багато.

Чим завинив «Сковорода»?

У червні 1973-го доктора філологічних наук Леоніда Махновця несподівано звільнили з Інституту літератури Академії наук, де він плідно працював півтора десятка років. Скрізь пишуть, що причиною стала його монографія «Григорій Сковорода», що вийшла холодного грудня 1972 року й з’явилася у книгарнях уже після новорічних свят.

Книга справді стала подією!

Зручного, кишенькового формату in oktavo, у м’якій палітурці кольору темної вохри — під тон пожовтілої від часу сторінки старого рукопису, цю книгу влітку 1973-го вилучили з усіх книгарень і бібліотек, так само, як незадовго до цього репресували культовий роман Івана Білика «Меч Арея» (1972), тогочасне «євангеліє» студентів-істориків — «Збройні сили України першої половини XVIII століття» (1969) Олени Апанович, а згодом — і легендарну книгу колишнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста «Україно наша радянська».

Поповнивши перелік Індексу заборонених книг, твір Махновця одразу ж став раритетом. У Києві «Сковороду» ви могли придбати лише на чорному книжковому ринку, який у вихідні діяв узбіч затягнутої в колектор річки Либідь, неподалік Повітрофлотського мосту. Та й то, як тоді казали, тільки «за великим блатом».

Ще важливіше — книга стала науковим проривом. У ній — цілий розсип відкриттів, уточнень, забутих імен. Уже одне те, що вчений виправив усі неточності канонічного життєпису молодих років Сковороди та фактично заново написав початок біографії поета-філософа, винесло книгу в перші рядки рейтингу наукових досліджень про мандрівного філософа (а творів про нього, на щастя, сотні).

Сьогодні «Сковороду» легко скачати з Інтернету. Але як би уважно ви не читали книжку, як би не шукали крамольних думок між рядкам, як би не крутили в руках, шукаючи таємних сенсів, сьогодні нічого антирадянського в ній не знайдете.

Це — одна з «білих плям» в біографії Леоніда Єфремовича. Щоправда, туман трохи розвіюють у відділі давньої літератури.

— Звільнили за оцінки, які Леонід Єфремович дав Катерині II, — розкриває секрет Полішинеля колишній заввідділу давньої літератури Микола Сулимa.

Розповідають, тодішній директор інституту Микола Шамота, «непримиренний до відхилень від лінії партії», просто рвав і метав — так обурювався тим, що дозволив собі його підлеглий про Катерину II. Інша версія -довго вправлявся у лихослів’ї новий секретар ЦК КПУ з ідеології Валентин Маланчук.

У монографії справді багато гострих філіппік на адресу як російського царизму, так і окремих «царствених осіб» часів Сковороди. Найбільше дісталося Катерині II. Найдошкульніше — на сторінці 99-й. І якщо вченого звільнили «за Катерину II», то за ось цей пасаж:

«9 лютого 1744 року до Москви на запрошення Єлизавети прибула із міста Штеттіна (Щеціна) голодранка, яка не мала навіть постільної білизни, ангальт-цербстська принцеса Софія Августа Фредеріка, або, як її називали, Фіке, зі своєю матір’ю, шпигункою прусського короля Фрідріха II. Ця Фіке, із зачучверілого роду, призначалася стати дружиною Петра Федоровича (...) Отже, Сковорода був свідком того, як робила перший крок до російського престолу лицемірна і жорстока німфоманка Фіке, вона ж — Катерина II. Він добре знав ту, що потім накине тугий зашморг кріпосництва його народові, яка знищить славну Запорозьку Січ, закатує Пугачова, зажене в Сибір Радищева за його «Подорож із Петербурга в Москву».

Але така причина звільнення дивує. Адже негативна оцінка Катерини II — це стара добра шевченківська традиція! Знаменита поема «Сон» («У всякого своя доля...») була у шкільній програмі:

...Тепер же я знаю:

Це той первий,

що розпинав

Нашу Україну,

А вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! Кати! Людоїди!

Ці рядки щороку читали мільйони українських школярів, і ріки не текли назад, і каміння з неба не падало. Отож Микола Захарович міг сто разів на день не погоджуватися з Тарасом Григоровичем, але слово Шевченка вагоміше за думки Шамоти. Маланчук міг заборонити який завгодно твір, але не поему «Сон», будь-яку книжку, але не «Кобзар».

Що ж трапилося насправді? Щоб зрозуміти це, треба розглянути «Сковороду», як то кажуть, в інтер’єрі того тривожного часу.

O tempora, o mores!

Коли Махновець тільки взявся за «Сковороду», Микита Хрущов уже кілька років був «пенсіонером союзного значення». Але в СРСР ще тривали демократичні зміни, які з легкої руки радянського письменника-антифашиста, корінного киянина Іллі Еренбурга назвали хрущовською «відлигою».

У нас, в Україні, «відлига» взагалі стала новим Рісорджименто — справжнім відродженням національної культури. Тоді рішуче повертали громадянські права українській мові, яка знову прийшла в діловодство й наукові студії. Під Києвом створювали найбільший у Європі скансен — Музей просто неба в Пирогові, а в Запоріжжі, на острові Хортиця, — Музей історії Запорозького козацтва...

Ці та багато інших змін ініціював особисто перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. Невідомо, як би все склалося далі, та наприкінці 60-х над Петром Юхимовичем зійшли нещасливі зірки. Все було проти нього. Брежнєву саме закортіло підсидіти земляка — голову Верховної Ради СРСР, авторитетного Миколу Підгорного. Але того активно підтримував Київ, отже, спочатку треба було з’їсти Шелеста. Тим паче у Кремлі багатьом не подобалася його «самостійність». Головне ж, Оксамитова революція в Чехословаччині (1968) не на жарт налякала Кремль, і там вирішили — час «закрутити гайки». Одне слово, у Москві ухвалили «за будь-яку ціну, але виштовхати Шелеста з України». Після трьох років активних інтриг навесні 1972-го це вдалося.

Для нашої теми тут важливі два моменти.

У 1970-му до Києва прислали нового голову КДБ УРСР — сумнозвісного генерала Федорчука. Уродженець Київщини, українець, цей наш землячок відзначався тим, що всіма фібрами своєї солдафонської душі ненавидів усе українське. Вже у січні 1972-го Федорчук ініціює масові арешти українських дисидентів.

Другий момент пов’язаний із радикальною зміною політики в культурній сфері. Тон і напрям цих змін задало засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося у березні 1972-го. Найдовше Шелеста били за мовне питання. Один із партійних сановників заявив:

«В Україні занадто багато вивісок і оголошень українською. А чим вона відрізняється від російської? Тільки тим, що спотворює російську! Так навіщо вона потрібна?». Косигін «риторично» запитував: «Незрозуміло, чому в Україні в школах мають вивчати українську мову?». Били й за те, що в республіці є туристичні екскурсії старовинними містами. Але найбільше всіх на тому Політбюро обурювало, що Шелест «і досі не посадив Івана Дзюбу» — за книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

У тому ж дусі битих сім годин Шелеста шпетили й у червні 1972-го на засіданні Політбюро ЦК КПУ. Доходило до смішного. Футбольні репортажі українською визнали «виявом націоналізму». А святкове виконання колядок, що їх співав хор «Гомін», назвали... «націоналістичними обрядами».

Почалися репресії. Івана Дзюбу кинули за ґрати. Звільнили з роботи багатьох учених. Тільки за наступні півтора року розсипали набір 600 художніх і наукових книжок. Відбувалися постійні «чистки» у творчих спілках. Згорнули будівництво скансену на Хортиці, закрили багато інших проектів. Взагалі тема Запорозької Січі стає мало не табу... O tempora, o mores! — О часи, о звичаї! Так би оцінив ту добу оратор Цицерон.

Леонід Махновець і до цього у своїх працях не забував підкинути шпильку-другу на адресу російського царизму. Гострота ж цих оцінок у «Сковороді» стає зовсім публіцистичною і звучить, як гучний ляпас кріпосницькому режиму. Антитеза йому — «славна Запорозька Січ», де панував демократичний лад.

Розповідаючи ж про харківський період життя Сковороди, вчений згадує білгородського єпископа Крайського — «землячка із Києва». Махновець так його характеризує: «землячок завзято трудився на жандармському поприщі»; був «членом следственной комиссии тайных разыскных дел»; «вів люті кампанії цькування і деяких вчителів, і студентів», і загалом людей волелюбних і морально чистих.

Трохи далі вчений розповідає ще про одного землячка з Києва — нового митрополита Миславського. Щойно почавши командувати Харківським колегіумом, той одразу ж взявся за «гоніння проти української мови». Зокрема в навчальних роботах студенти мали «предельно удаляться от грубага наречия» (тобто, української). 

На кого натякав учений? Крайський дуже нагадує сучасника—землячка Махновця — генерала Федорчука. Землячок Миславський схожий і на Шамоту, і на Маланчука...

Це була Езопова мова. Та нова влада чудово її зрозуміла.

Микола Сулима відкриває стареньку папочку особової справи Леоніда Махновця, що зберігається в архіві Інституту літератури, і, підглядаючи в неї, розповідає:

— 29 травня 1973 року відбулося засідання вченої ради інституту. Леоніда Єфремовича звинуватили в тому, що він «систематично ухилявся від участі у громадському житті», у своєму розділі вже зданої в «Наукову думку» праці «Художність давньої української літератури» (1971), виступі на VII З’їзді славістів і в монографії «Сковорода» «припустився грубих методологічних помилок»... Зазвичай вчені ради проходили формально. Та ця скидалася на заздалегідь сплановану розправу. Під час голосування двоє членів ради проголосували за те, щоб Махновець і далі залишався старшим науковим співробітником ІЛ, один — утримався, 16 — визнали колегу негідним обіймати свою посаду... Через місяць, 20 червня, Леонід Єфремович був звільнений і залишив стіни інституту.

...І тут перед нами — нова «біла пляма»: як він, благополучний доктор наук, відважився кинути виклик політичному режиму?

Хлопець з Козацького кута

Дитинство Леоніда Махновця пройшло в селі Озера Гостомельського повіту, що за 30 кілометрів від Києва. Колись село зусібіч оточувала низка невеликих озер, звідси — й назва. Ще наприкінці XIX століття водойми зміліли, заболотилися, багато з них пропало, і Леонід бував на берегах лише трьох, це — Болице, Куманське й Шкільне.

— Від Куманського йде довга дорога до центру села. Це вулиця Шевченка. Нею Леонід ходив у початкову школу, тільки тоді вона носила ім’я Великого Шевченка, — розповідає завідувачка місцевої бібліотеки, краєзнавець Ольга Фурсенко, до речі, далека родичка вченого. — Але той клин села, де жили Махновці, називали Козацький кут. Озера — село давнє, пам’ятає ще часи Богдана Хмельницького...

Батько хлопця, Охрім Олексійович, працював на землі, пізніше — обліковцем і бухгалтером. Мати, Марія Данилівна (Зубрицька), — вчителькою початкової школи. Вони мали двох дітей, і молода родина здавалася найщасливішою на всьому Козацькому куті. Однак...

— З початком колективізації, в 1930 році, в селі й навколишніх хуторах розкуркулили 28 родин, загалом — 152 селян, кожного десятого мешканця Озерщини, — продовжує Ольга Фурсенко. — У самих Озерах у куркулі записали 14 родин. Під жорна репресій потрапили й Махновці. Їх вислали на північ, у Вологодську область. Охріма ж згодом відправили на Біломорканал — найпершу в Союзі «стройку коммунизма» і першу, де режим задіяв «дешеву робочу силу» — в’язнів-злочинців і засланців.

Мати вирішила тікати. На щастя, вона зберегла одну цінну на той час річ — будильник. Продала його, купила квиток на поїзд... Тікало тоді багато людей, але більшість затримували й відправляли назад. Та Марія Данилівна, розумна й енергійна 36-літня жінка, перехитрила охоронців. Разом із дітьми поїхала не на південь, а в Ленінград, куди шлях не перекривали. Й уже звідти — в Україну. Спочатку працювала в Гуляйполі та інших селах Запоріжжя. Потім — на Миколаївщині, затим — у Бучі під Києвом.

Учений дуже любив рідне село, навіть взяв літературний псевдонім — Леонід Озерний. Певно, ті ж почуття мали й усі його рідні. Та в Озера сім’я Махновців уже ніколи не повернеться...

— Бачила Леоніда Охрімовича лише раз, — пригадує Ольга Фурсенко. — Якось забігла на хвильку до бабусі — Тетяни Перехрестенко. А там стоїть на подвір’ї незнайомий літній чоловік. Чемно представився. Зрозуміла — родич, бо ж у дівоцтві баба Таня носила прізвище Махновeць. Я потім розпитувала, чому нічого не чула про Леоніда Єфремовича. «Бо його батьків у нас і згадувати боялися. Їх же оголосили «ворогами народу», — пояснила бабуся. А ще старі п’яниці брехали, буцімто Грицько, молодший брат Охріма, був у петлюрівців, а потім — у гостомельського отамана Орлика. То ж і ти — цить! Ні пари з уст! Нікому не говори, що бачила тут Охрімовича.

Ольга Григорівна довго збирала усні перекази й документальні дані про рідні краї. Написала нарис про село. Намагалася побільше розпитати у старих людей про Махновця, але в селі не знали навіть, що відомий вчений — їхній земляк. Хтось підказав одне: на околиці села Охрім мав саджанку й біля невеличкого ставка, з якого брали воду, щоб поливати грядки, висадив кілька рядів сосен — одні буквою «О», на честь доньки Ольги, інші — буквою «Л». Та потім, коли вся земля перейшла в колгосп

«Нове село», ті сосни вирубали в пень.

— Довго збиралася написати Леоніду Охрімовичу, — згадує Ольга Фурсенко. — Та якось отримую свіжі газети, першою гортаю «Літературну Україну» і — наче галка в шибку, б’є в очі чорна рамка некролога. У пам’яті закарбувалося: зовсім самотній, він стоїть посеред подвір’я і з тугою в очах дивиться у бік Козацького кутка, туди, де стояла хата його батьків і так зненацька закінчилося дитинство...

«Нам більша втіха збирати мед...»

— Здібності він мав надзвичайні! — скаже про Махновця його дружина, київська художниця Галина Соколовська.

За що б він не брався, все у нього виходило. Був чудовим теслею та вправним слюсарем. Умів навіть вишивати й сам собі якось нашив красиві планки на святкову сорочку, вийшла зовсім непогана вишиванка. Усього цього навчився, коли влітку, щоб допомогти матері, працював у колгоспах. Обожнював музику, уже у зрілому віці брав у консерваторії уроки й навчився добре грати на піаніно й скрипці. Вважався неперевершеним більярдистом. Але найбільше його вабили філологічні дисципліни.

Загалом знав і спілкувався 16 мовами!

Отож на відмінно закінчивши школу, в 1937-му вступив на філологічний факультет Київського держуніверситету. Вчився легко й невимушено. Здавалося, все погане залишилося в минулому. Та скоро в житті Леоніда станеться подія, яка довго отруюватиме йому життя.

Одружився він рано. Його перша дружина Тетяна була родом із вінницького містечка Глухівці. Якраз у них народився син Євген, молода мама сиділа з дитиною в батьків, а Леонід склав іспити раніше й помчав до коханої ще на початку червня 1941-го. Так він опинився на окупованій території. Як і багатьох інших молодих дівчат і хлопців, добрі люди ховали його від німців — щоб не відправили на примусові роботи в Німеччину. Потім працював слюсарем на залізничній станції Глухівці.

Після визволення Вінничини, в 1943-му, Леонід іде в діючу армію. Вже в лютому 1944-го йому вручать медаль «За відвагу». Фронтовики найбільше поважали саме цю медаль, бо її давали за особисту мужність. Потім — ще одне поранення і друга медаль «За відвагу». Повернувшись із госпіталю, став полковим писарем, вів «Щоденник бойових дій».

Після війни Леонід повертається в університет і в 1947-му отримує диплом. Трохи викладає у Ржищівському педучилищі (це на Київщині, в Кагарлицькому районі), а потім стає аспірантом Інституту літератури. У березні 1951 року захищає кандидатську дисертацію. Працює науковим співробітником Державного музею імені Тараса Шевченка. Пише праці «Шевченко і Жуковський», «Шевченко у критиці», «Шевченко-художник» і під такою ж назвою, разом із Катериною Дорошенко, — кіносценарій. Трохи пізніше — сценарій «Безсмертя Кобзаря».

Але ні цих, ні інших праць могло й не бути... В «органах» йому таки згадали перебування на окупованій території. Молодше покоління читачів цієї фрази не зрозуміє, а старше знає, що в СРСР це вважали серйозним «гріхом». У всіх анкетах тоді стояла графа «Чи перебували ви (ваші батьки) на окупованій території?».

Пізніше Леонід Єфремович згадував, як у таку ситуацію потрапив його добрий знайомий — відомий київський професор Микола Шарлемань:

— Як і десятки мільйонів інших людей, він мав нещастя опинитися під час війни на окупованій території. В Україні його не друкували...

У випадку з Махновцем ситуація здавалася дивною. З одного боку, на ювілеї перемоги у війні його нагороджували орденами, які вручали всім ветеранам Другої світової. З другого — не допомогла й довідка з Глухівецької сільради (вона є в особовій справі вченого) про те, що він мирно працював ремонтником. «Органи» вимагали звільнити його з роботи в «ідеологічних установах».

На щастя, на дворі стояла хрущовська «відлига». До того ж йому щастило на сміливих і принципових людей. Навідріз відмовилася звільняти Махновця директор музею Катерина Дорошенко. А потім на нього звернув увагу директор Інституту літератури академік Олександр Білецький. Він якраз формував команду молодих науковців, які б дали новий імпульс вивченню історії літератури, й, попри настирливі прохання «органів» не брати Махновця на роботу, в листопаді 1955 року підписав наказ про зарахування Леоніда молодшим науковим співробітником інституту. Не зважали ні на що й наукові керівники Махновця — відомі вчені Микола Каленикович Гудзій і Сергій Іванович Маслов.

Учений й надалі перебував «під ковпаком». Працювати доведеться під пильним контролем, а часто — й тяжким психологічним тиском. Але він був талановитою людиною. 

Є багато визначень, що таке талант. Але всі вони — або дотепності, або рецепти досягнення успіху. Насправді ж талант — це жага до життя, інтерес до людей і любов до своєї справи. А ця любов і є той «сродний труд» Григорія Сковороди. Як, скажімо, в байці, де Бджола пояснює Шершню: «Нам незрівнянно більша втіха збирати мед, ніж їсти». Науковий пошук, оте солодке «збирання меду» поглинуло вченого з головою. Здається, він працював і день, і ніч.

Одна за одною виходять його праці «Київська Русь у творчості Шевченка» (1958), «Давній український гумор і сатира» (1959), напрочуд цінна «Українські інтермедії XVII—XVIII століття» (1960), «Сатира і гумор української прози XVI —XVIII століття» (1964), що стане його докторською дисертацією, яку він захистить у 1965-му. Багато редагує, пише десятки наукових і публіцистичних статей у газети й журнали.

Наприкінці 1950-х Білецький задумує біо-бібліографічний словник «Українські письменники», що вийде у п’яти томах. Перший том Олександр Іванович довіряє Махновцю, і в 1960-му виходить унікальна річ — «Українські письменники. Давня українська література (XI—XVIII століття)».

— Це настільна книга всіх наших медієвістів! — каже Микола Сулимa. — Кожен аспірант має починати вивчення предмета саме з цього довідника. Ця праця Леоніда Єфремовича — справжній науковий подвиг!

Тоді ж інститут розпочинає інший масштабний проект — видання «Історії української літератури» у 8 томах. Махновeць очолює авторський колектив (В. Колосова, О. Мишанич, В. Крекотень), який пише перші два томи, де йдеться про українську літературу доби Київської Русі, епохи літературних пам’яток XVIII століття і становлення нової української літератури в першу третину XIX століття.

Обидва томи вийдуть у 1967 році й викличуть непідробний захват. Ще б пак! Адже наукові нариси нашої літератури, написані до 1917-го або за кордоном, тоді все ще вперто замовчували. А від виданого в дусі вульгарного матеріалізму двотомника (1956) порядних людей нудило.

Отож коли харківська дослідниця Анастасія Ніженець отримала надісланий їй бандероллю перший том «Історії...», то настільки розчулилася, що навіть заплакала: «Це ж наша давнина!».

Зараз в ІЛ розпочали нове академічне видання «Історії...» у 12 томах, яке розповість про нашу літературу зовсім без цензурних купюр. Уже вийшличотири книги, з них  два розчудові томи — «Давня література», які написали Юрій Пелешенко, Віра й Микола Сулими. Але той давній восьмитомник і досі читається, ніби гарний історичний роман, і не в останню чергу завдяки томам, у яких Леонід Махновець перетворив нашу давню літературу з бідної родички на прекрасну й вічно юну княгиню.

А потім вийде «Сковорода»...

De libertate

Втратити роботу — це завжди страшно, а Махновця «пішли» фактично з «вовчим білетом», що зачиняло перед ним усі двері. На роботу ніде не брали. Його друга дружина, Галина Соколовська, в молодості пробувала себе як художниця, та потім займалася хатніми справами й допомагала чоловіку в роботі, власне, стала його референтом. Тепер хотіла піти працювати, та їй також скрізь відмовляли.

Скоро зрозуміли чому. Махновця стали запрошувати на бесіди в «компетентні органи». Спочатку довго вмовляли піти «на співпрацю». Потім, згадувала Соколовська, грубо погрожували:

— Якщо не дасте згоду, ніхто вас ніде не прийме. Каміння доведеться тягати!

— Уже тягав при німцях. Повантажу й тепер, — відмовився навідріз.

Але найбільше гнітило, що від них відсахнулося багато знайомих. Махновця всіляко уникали, «не помічали» на вулиці, коли бачили здалеку — переходили на інший бік дороги. Такі були часи — всіх лякало КДБ і люди боялися.

— Життя було нестерпне! — скаржилася Галина Соколовська. — А ще якось спалили нашу поштову скриньку з газетами. Іншого разу — пошкодили квартирні двері...

Є кілька версій подальших подій, але завдяки дослідженням Галини Карпінчук цю «білу пляму» в житті вченого можна відтворити так.

Махновець усі примхи долі сприймав стоїчно. Він і дружині заборонив будь-куди звертатися з проханнями чи скаргами, та вона так сильно переживала за чоловіка, відверта несправедливість і гіркі образи викликали в неї стільки гніву, що потайки від чоловіка вона стала писати. Спочатку в київські інстанції. Потім — у Москву. Один із листів хтось переправив за кордон, і там він прозвучав, здається, в програмі «Голосу Америки». На Заході Махновця добре знали за його виступами на міжнародних конференціях і в галузі давньої літератури вважали справжньою «зіркою». І те, що з ученим зі світовим ім’ям повелися так брутально, і те, що йому не давали працювати за фахом, — усе це викликало шквал обурення.

— Зрештою в ситуацію втрутився відомий у всьому світі вчений-правник і громадський діяч (зокрема різко засуджував апартеїд), блискучий президент знаменитого Гарвардського університету Дерек Кьортіс Бок, — розкриває маловідомі факти Галина Карпінчук. — Тільки після цього влада дала задній хід. У серпні 1975 року Леоніда Єфремовича взяли на роботу — в Інститут археології Академії наук.

А що сам Леонід Єфремович?.. Писати про нього важко. У Вікіпедії про вченого — 13 рядків. У довідці Інституту історії НАНУ — 17. Спогади — дуже скупі. Люди, які його добре знали особисто, вже не з нами... Портрет виходить невиразний... На щастя, є інформація, що додає штрихів до малюнка. Це наукові книги Махновця. На їх сторінках — цілі розсипи автобіографічних деталей. А ще автор не цурався оціночних суджень, які також дають «інформацію до роздумів». Усе це хоч трохи, та допомагає «білі плями» біографії вченого наповнити кольоровими фарбами.

У згадках про Шарлеманя, скажімо, Махновець кидає репліку: «Маючи звання професора, старий Шарлемань не мав майже жодних засобів до існування». Думаю, тут проскочив асоціативний зв’язок. Адже й Махновець на момент звільнення був уже не з молодих — 54 роки. І теж опинився майже без засобів...

Леонід Єфремович міг підробляти і слюсарем, і репетитором, і «лабати в кабаках» на електрооргані. Але в умовах, у яких він опинився, нелегально в ті роки міг підробити хіба що на станції Київ-Товарний. Тут зранку збиралися алкоголіки, студенти й ті «білі комірці», яким сутужно жилося на 120 карбованців посадового окладу. Гуртом розвантажували вагони, тягаючи ящики з напоями й важкі лантухи з борошном, крупами та цукром.

Ще більше автобіографічного можна знайти у «Сковороді». Так, розповідаючи про «Пісню 18-ту» поета, Махновець цитує заключну строфу вірша: «На що ж мені замишляти, що в селі родила мати? Нехай у тих мозок рветься, хто високо вгору дметься».

«Пісня ця — програма демократа Сковороди, вихідця з народу, який вирішує назавжди залишитися з ним, а не видряпуватися на суспільні верхи, і в цьому знайти щастя», — пише вчений, пояснюючи, що в умовах кріпосницького режиму поет свідомо відмовлявся робити кар’єру: «Разве вы хотите, чтобы и я умножил число фарисеев?».

І Махновця «в селі родила мати», і він не переймався службовою кар’єрою. Ні в школі, ні в університеті так і не вступив у комсомол. Пізніше, хоч і натякали, не напише заяву на вступ у «перші лави будівників комунізму», хоча партійний квиток відчинив би двері до кар’єрного зростання, звань, нагород і високих посад. Щоправда, Махновець і до жодної дисидентської організації не приєднався. Але тут зрозуміло чому. Революція — це вибір молодих, а коли з’явилися перші дисиденти, вчений, кажучи словами Данте, «земне життя пройшов до половини». Зате він ще в роки сталінізму вибрав інший шлях протесту — шлях служіння українській науці, шлях шукання наукової істини. Так він у досить раціональний спосіб «відокремив себе від держави».

Але Махновець абсентеїстом не був. Галина Соколовська згадувала:

— Як почалася «перебудова», не міг працювати, преса й радіо поглинали всю увагу. Не проминув жодного мітингу. Під час Революції на граніті чотири дні голодував разом зі студентами, виголосив у мегафон промову, яку закінчив Шевченковим «Борітеся — поборете, вам Бог помагає!». А утвердження незалежності України повністю заволоділо ним — розхвилювався до сліз...

Важливе для розуміння громадської позиції вченого й те місце у «Сковороді», де, розповідаючи про кавраївський період творчості поета, Махновець пише: в ті часи поміщики часто «закріпачували вчителів, будівничих, художників, музик, співаків...». Така загроза зависла й над Григорієм Савичем. Тоді він і написав знаменитий вірш De libertate.

Що особистого тут? Інститут літератури з 1961-го очолював Микола Шамота, який вимагав неухильно дотримуватися «лінії партії». Конфліктів у колективі у зв’язку з цим вистачало. Зокрема, в 1963-му Шамота провів реорганізацію, ліквідувавши відділ давньої літератури, який очолював Махновець. Думаю, і тут вчений зашифрував біографічну репліку — незалежна людина, він не хотів ставати «кріпаком» системи.

Отож і зараз, хоч і безробітний, Махновець не тільки «тягає каміння» на станції Київ-Товарний. Він продовжує масштабний проект, який розпочав багато років тому.

Ініціатором цього проекту став Максим Рильський, який тоді очолював Інститут етнографії Академії наук. І коли робота буксувала, якось навіть надихнув емоційним спічем:

— Леоніде Єфремовичу, ви — єдина людина в Україні, яка зможе перекласти «Літопис Руський». Тисячу років не зробили це до вас і дві тисячі не зроблять після вас.

ДАЛІ БУДЕ.