У нашій столиці, на щастя, ще збереглося чимало історичних будівель, до створення яких доклав свої знання, ідеї, талант і смак наш земляк архітектор Павло Альошин. Будемо відверті: це ім’я знайоме далеко не всім, навіть киянам. Тим часом дехто з них мало не щодня проходить повз прекрасні творіння архітектора.

Неокласицизм, неороманський стиль, необароко, конструктивізм — Альошин працював у кожному з усіх можливих архітектурних стилів першої половини ХХ століття. Хто з перехожих не зупиняв свій захоплений погляд на будівлі так званого Палацу зітхань у неороманському стилі, що на розі вулиць Пилипа Орлика та Шовковичної? Однак історію його створення і походження назви знають лише допитливі. А так званий будинок лікаря на Великій Житомирській, 17/2 (на знімку вгорі)! Він навіть потрапив до Британської енциклопедії як зразок конструктивізму. Втім, найвідоміший киянам (і не тільки їм) проект Альошина — Київський міський будинок учителя на Володимирській, 57. До революції 1917 року це був Педагогічний музей. Будівля стала справді знаковою для Києва. І за роллю в архітектурному ландшафті, й тому, що тут свого часу працювала Українська Центральна Рада. Меценатом проекту був громадський діяч і підприємець Семен Могильовцев, з яким Альошин товаришував.

Отож, кілька рядків з біографії нашого земляка.

Павло Альошин походив з простої родини. Предки його батька Федота були селянами. (Можливо, саме походження Павла в майбутньому не раз рятувало талановитого архітектора від жорстоких репресій). Сам Федот Альошин став відомим київським підрядником, тож його син практично виріс на будівельних майданчиках. Значна частина життя Павла Альошина минула поблизу Софійської площі. Він з батьками жив у будинку на вулиці Софійській, 23, який, на жаль, донині не зберігся. Вчився у Київському реальному училищі на Великій Житомирській, 2. До речі, хлопчик захоплювався малюванням і відвідував Київську рисувальну школу Миколи Мурашка.

По закінченні училища Альошин вступив до Санкт-Петербурзького інституту цивільних інженерів, тоді ж часто бував за кордоном на навчальних практиках. Він мріяв про освіту архітектора — і отримав такий фах 1917 року в петербурзькій Академії мистецтв. Після закінчення поїхав до Мурманська, де розробляв проект планування міста.

1918 року молодий, але вже досвідчений спеціаліст повертається до Києва і перемагає у конкурсі на посаду головного архітектора міста, яку він обіймав до 1920 року. З 20-х років ХХ століття Альошин працював на території Національного заповідника «Софія Київська» у приміщенні нинішнього музею «Будинок митрополита». Спочатку — в Київському архітектурному інституті, потім — в Академії мистецтв, згодом — в Академії будівництва і архітектури, які розташовувались саме тут. Тож не дивно, що в «Софії Київській» зберігаються 62 проекти Павла Альошина дореволюційного і радянського часу.

Гуляючи центром міста чи поспішаючи у буденних справах, навіть переважна більшість киян не знає, що один із кварталів, між бульваром Шевченка і вулицями Хмельницького, Терещенківською і Володимирською, так, власне, і називався — «альошинський». Архітектор почав його забудову в 1900-ті роки, продовжив у 1920-ті та після Другої світової — проектував, неодноразово змінював свої споруди. Ключовий стиль «альошинського кварталу» — неокласицизм. Він підтримував сусідні класицистичні «червоний корпус» сучасного Київського національного університету імені Шевченка і будівлю Першої чоловічої гімназії, запроектовані Вікентієм Беретті, якого Альошин дуже шанував.

А ось іще одна цікавинка. Свого часу київський чиновник Микола Ковалевський, певно, багато зітхав, коли Альошин створював для нього маєток, відомий нині як Палац зітхань. Зітхав, припускають, з романтичних причин. Київські екскурсоводи люблять розповідати про велике кохання Ковалевського до своєї дружини Ганни, для якої, власне, він і задумав будинок. Однак зітхання ці могли бути і з суто прагматичних причин: кошторис з року в рік катастрофічно зростав. І це не дивно: споруда архітектурно була складною, та й внутрішнє начиння неабияке. Двоповерховий, із цокольним напівповерхом особняк мав Г-подібний план і ретельно опрацьовані фасади, розроблені в сміливо творчій інтерпретації форм романської архітектури. Вишуканість кожної деталі свідчить про так само вишуканий смак автора проекту Павла Альошина.

А ще цікаво, подейкують, що голова кота на стіні маєтку Ковалевського є прихованим портретом самого архітектора.

Звісно, ми зупинили свій погляд лише на деяких об’єктах будівничого. А по місту їх чимало. І кожен неодмінно звертає на себе увагу.

У повоєнний час Альошин займався відбудовою «червоного» корпусу університету, допомагав відновлювати Маріїнський палац. Він був дійсним членом Академії архітектури УРСР, а з 1958 року — почесним членом Академії будівництва та архітектури УРСР. Мав багато учнів, серед яких чимало відомих архітекторів. Стежкою батька пішли його діти — син Федот, дочка Ольга, а також онуки Вадим і Оксана. Тож славна архітектурно-будівельна лінія продовжилась.