На знімку: Максим Монастирський (Ланцелот), Олександра Івлюшкіна (Ельза) у виставі «Дракон».
Фото надано автором.
Це справді казка. Як і належить, вона дивує, лякає і дуже зрозуміло поділяє світ на драконів, ланцелотів та юрбу. Простір її — холодний, незатишний: цегляна стіна замість задника тоне у півтемряві, а невисокий подіум над сценою ніби умисно обмежує свободу переміщення, наче під ним прірва чи заміноване поле. У вирішенні образу Дракона та його «правонаступника»-Бургомістра є прямі відсилки до радянських і нацистських диктаторів ХХ століття, та загалом час дії у «Драконі» — це типові двотисячні, десь так між п’ятим і десятим (золоті ланцюги, корсетні сукні, стиль вечірок, камери спостережень тощо). Пригадуєте, як було тоді: «долар по вісім», стабільно, задушливо. До крику задушливо. Наче оця так звана стабільність — глухе болото, в яке тебе загнали і вже не випустять. І тут ще одна паралель: за своєю атмосферою «Дракон» — сьогоднішній.
Перше, що задає таку атмосферу, — образ дощу, схожого на безперервний потік авіабомб. І кожна фраза — про сьогодні. Наче не Шварца слова, а «свіжий», щойностворений текст. Бо коли Дракон (Олег Єрмоленко) розмовляє у манері пахана-дефіс-червоного-директора, мимоволі згадуєш усіх тих, які нікуди не поділися і лише вбрали тимчасово вишиванки. Коли він і решта почту звертаються до людей не в очі, а ставши спиною, зате ж на камеру, мимоволі уявляється сьогоднішній медіапростір, густо засіяний «відосіками» всіх можливих і неможливих кандидатів на політичні пости. Та зрештою, навіть бургомістрове «Якщо дівчина сказала «ні» — це означає «так» під радісний регіт гостей — це теж про сьогодні. Про всі ті «жертва сама спровокувала ґвалтівника». І перетворення Бургомістра (Дмитро Алексєєнко) з «божевільного», який смішить демонстративно-дурнуватою поведінкою, на жорстокого тирана — також дуже сьогоднішнє.
Але збираються докупи всі ці асоціації уже після вистави, коли згадуєш фінальну появу Ланцелота (Максим Монастирський). Його обличчя, вибілене світлом прожектора, його розгубленість і біль перед очима сотень «драконів» на сцені і... в залі. За моїм відчуттям, Ланцелот у фіналі — це воїн, який прийшов із АТО і вжахнувся тому, яка війна триває в тилу. І якщо вже продовжити асоціації, то на початку цей лицар (разом із другом-айтішником Котом — Дмитро Сорокалап) — студент-майданівець, котрий іронізує з вірнопідданських настроїв та вірить у перемогу світла над темрявою. Його інтонації природні, людські, контрастують зі штучною, майже наркотичною радістю містян. Його впевненість і теплота впливають на Ельзу (Олександра Івлюшкіна), додають її слабкому протесту рішучості, а її голосу — живих нот. Він не ненавидить Дракона, а лише прагне усунути зло з дороги добрих людей. Коли ж у фіналі ці добрі люди висувають на трон нового Дракона, Ланцелот не витримує. Здається, його біль і гнів ладні перетворити місто на попіл. (Між нами — так йому й треба, тому місту...) Та герой опановує себе. Він долає свого внутрішнього дракона, щоб дати шанс юрбі подолати своїх драконів і перестати бути юрбою.
«Цікаво, і як він збирається перевиховати натовп? — спитала одна глядачка після вистави і додала дещо обурено: — Зовсім не показано, як він це зробить». Справді, не показано. Бо вистава таки не рецепт лікаря. Утім, казка передбачає символічність, тож «натяки» в ній є. Наприклад про те, що Ланцелот — не супергерой американського кіно і не порятує (не перевиховає!) всіх та одразу. Що він скоріше посланець. Той, хто нагадує: іноді стабільність — це регулярна плата данини тілами і душами, а ціна ситого столу — гідність і свобода. Що звинувачувати тирана-дракона простіше, ніж опиратися йому, і чекати на героя-лицаря зручніше, ніж брати відповідальність на себе. Та якщо вже обираєш зручність юрби — будь готовим стати наступною стравою Дракона.
Запоріжжя — Кам’янське.
