Олександр Жук зі своїми вихованцями.

Проект започатковано три роки тому ГО «Освіторія», він  покликаний відзначати вчителів-інноваторів та піднімати престиж професії педагога. У складі журі, яке визначатиме лідерів серед десяти претендентів, — відомі експерти та переможці минулих сезонів. Серед них — учитель із Запоріжжя Олександр Жук, котрий викладає інформатику в спеціалізованій загальноосвітній школі-інтернаті «Джерело». На прохання «Голосу України» він розповів, як опанував мову жестів, чому починає урок з пісень Олега Винника та яку роль у педагогічному процесі відіграє батьківський чинник.

— Завдяки перемозі в Global Teacher Prize Ukraine ви отримали можливість відвідати всесвітній форум у Дубаї Global Education and Skills. Які враження?

— Дуже позитивні. Наголос цього року було зроблено на таких поняттях як толерантність і міжкультурний діалог. Йшлося про те, як ці ідеї розвивають освітяни у своїх країнах. Цікаво також було дізнатися, як розвивається IT-сфера і бізнес. Між іншим, цей форум відвідує чимало політиків. Здається, було 40 прем’єр-міністрів різних країн — колишніх і чинних. Особисто мені було цікаво те, як презентувала себе десятка фіналістів світової премії Global Teacher Prize, який досвід вони мають.

— Хто запам’ятався найбільше?

— Американка, яка викладає музику: надзвичайно емоційні уроки, активне спілкування. Попереднього року теж була цікава вчителька зі США. Викладала музику із застосуванням IT-технологій. Завдяки українській версії цього конкурсу я познайомився з Людмилою Боднарюк із Закарпаття. Її уроки дають змогу показати себе навіть тим, хто жодного разу не тримав у руках музичні інструменти. У неї були незвичайні інструменти — японські дзвіночки. Мене це зацікавило, тому що я викладаю дітям з вадами слуху. Вони не чують, проте відчувають вібрації, звукові коливання. У нас в «Джерелі» є багато музичних інструментів. У дитячому садку і в молодшій школі ми робимо наголос на музиці, що допомагає у подальшому ставити їм звуки, правильну вимову, щоб вони розуміли оточуючих і могли орієнтуватися у різних ситуаціях. Скажімо, відчувати за вібраціями наближення потяга.

— Ваші учні не мають батьків?

— В усіх наших вихованців є батьки. Щоправда, ставляться до своїх обов’язків вони по-різному — інколи займаються дітьми, інколи не дуже. Якщо батьки зацікавлені, вони приведуть дитину вже в півтора року показати нам, а ще за півроку — віддадуть навчатися до «Джерела». Що раніше звернуться до фахівців, то кращий буде результат. Мами й тата наших вихованців шукають поряд з «Джерелом» житло або роботу, а інколи навіть влаштовуються сюди працювати. Щоб щохвилини бути поруч зі своєю дитиною. Адже з раннього віку їй потрібно ставити звуки, батьків вчити правильно спілкуватися зі своїм малюком — усе проговорювати, показувати, закріплювати назви. У нас у школі навіть меблі підписані: це — стіл, це — шафа. Наліпки на кожному предметі. Коли йдемо в їдальню — усе проговорюємо: «Що сьогодні на вечерю? Це каша. Яка саме? Гречана».

— Тобто ті слова й поняття, які звичайні діти засвоюють автоматично в дуже ранньому віці, ваші — у цілком свідомому?

— Так. Наші їх засвоюють у дитячому садку, який працює при «Джерелі». У 6 років вони йдуть до школи, але зараз змінилася структура освіти. Раніше в нас був нульовий підготовчий клас і ще один підготовчий рік у садку. Тепер це прибрали (з 2018 року. — Авт.). І з’явилися певні складнощі, тому що наші діти відстають приблизно на 4 роки від чуючих однолітків.

— У якому віці ваші вихованці закінчують школу?

— У 20—23 роки. У нас 12-річне навчання. Плюс дошкільна підготовка. Раніше було 13-річне. 

— Ви написали наукову роботу про навчання нечуючих дітей. Про що в ній ідеться?

— Я наголошував на командній роботі. Без роботи команди всередині навчального закладу із залученням усіх зацікавлених за його межами неможливо досягти результату. Найважливіші люди — це батьки. Бо коли дитина не чує, а мама й тато мають слух і не готові вивчати жестову мову, виникають проблеми. А тим паче, якщо немає розуміння, що це необхідно. Інколи просто часу чи здібностей у батьків не вистачає, щоб вивчити таку кількість жестів. Усі завантажені роботою. Тому викладачі мають брати на себе більшу відповідальність. У нас кожна дитина — під пильним супроводом фахівців, включно із сурдопедагогом, соціальним педагогом, психологом. До речі, я сам за освітою ще й психолог. У середньому віці в дітей виникає багато проблем — дорослішання, стосунки між однолітками. Щоб допомогти дитині зрозуміти свою фізіологію, долучаємо медичну частину. Бо інколи батьки не знають жестів і не можуть самі все їй пояснити.

— Кажуть, ви навіть пісню можете проспівати мовою жестів. Як її опанували? Підручники відповідні є?

— Є. Але якщо дітям цікаво з тобою спілкуватися, вони самі всього тебе навчать. Зі мною так і сталося.

— Ви розповідали, що під час уроків намагаєтеся використовувати мінімум жестів, щоб діти більше зчитували з губ...

— На жаль, не всі це можуть робити. Діти, які мають чуючих батьків, зазвичай уміють зчитувати з губ. Ця здатність залежить ще й від того, в якому віці було втрачено слух. Якщо дитина вже чула і сприймала звуки, вона навчиться зчитувати з губ. Якщо від самого народження дитина має глухоту і нечуючих батьків — шансів немає.

— Тотальна глухота — це вирок? Чи зможе така дитина здобути якісну середню освіту і вступити до вишу?

— Якщо батьки чуючі і зацікавлені, щоб дитина отримала таку перспективу, вони про це подбають. Існує кохлеарна імплантація — високотехнологічне протезування, коли у внутрішнє вухо вживлюють спеціальний пристрій, чип, який повертає слухові відчуття. Вона дає дитині змогу навчитися говорити, спілкуватися і зрештою реалізуватися в житті. Але без відповідного медичного й педагогічного супроводу це нереально. До того ж вона має зростати в чуючому оточенні. Бо якщо перебуватиме серед дітей та дорослих, які мають вади слуху і спілкуються жестами, то говорити так і не навчиться.

Я викладаю інформатику і паралельно з тим працюю асистентом вчителя математики у 7-му класі. Там є дитина з тотальною глухотою, якій у дитячому садку зробили таку операцію, вживили цей чип. Хлопчик почав чути, але не розмовляв. Садок дуже важко давався. Передусім психологічно. Потім настав етап звикання до себе нового, до оточення. Поступово він почав довіряти дорослим, причому тільки деяким. А ось у класі 6—7-му хлопчик уже вільно говорить, можливо, не так чітко, як інші, проте його можна зрозуміти, й інтелектуально дитина підтягується до своїх чуючих однолітків.

Є інші випадки: наш садочок для слабочуючих відвідує дитина, яка зростала «в цілковитій тиші». Батьки в неї не чують, брат теж, і дитина не розмовляє. Попри те, що має стовідсотковий слух!

— Чи мають необхідну матеріально-технічну базу спеціалізовані навчальні заклади?

— У «Джерелі» гарне забезпечення — і за рахунок державного фінансування, і за рахунок інших джерел. Останнім часом ми брали участь у багатьох проектах, конкурсах. Плюс наш департамент освіти виділяв кошти на ремонти, технічне забезпечення.

Ну і завдяки такій премії як Global Teacher Prize Ukraine ми отримали певну рекламу. Що краще тебе знають — то більше допомагають. Серед іншого від керівництва області нашому закладу вручили дуже класні конструктори Lego Mindstorms, які дають змогу збирати і програмувати роботів. Такі речі сприяють вивченню алгоритмів на заняттях з інформатики. Нечуючим дітям потрібна наочність, їм усе треба помацати своїми руками.

Порівняно з тим, що я побачив, коли 10 років тому прийшов сюди працювати, все дуже змінилося. Навіть парти й стільці. Десь 5 років тому в країні нарешті звернули увагу на інклюзивну освіту. До речі, наш інтернат, можна сказати, інклюзивний, бо в ньому здобувають освіту й діти з вадами опорно-рухової системи та хворобами шлунково-кишкового тракту. Тобто чуючі. Загалом у нас навчаються 360 дітей.

— Відправляти тотально глуху дитину до звичайного класу звичайної школи — помилка?

— Якщо в ній немає сурдопедагога і батьки не готові працювати в цьому напрямі — сенсу немає. Якщо дитина просто сидітиме на уроках і з нею ніхто не спілкуватиметься, вона не буде інтегрована в колектив, нічого доброго з того не вийде.

— Чи відчуваєте ви брак професійних кадрів?

— Навпаки, охочі влаштуватися на роботу до «Джерела» вишиковуються в чергу, бо ми показуємо високий рівень. А взагалі в країні бракує фахівців, які можуть працювати з такими дітьми, — сурдопедагогів, дефектологів.

До речі, історія нашого закладу дуже цікава. Сто років тому тут був Олександрівський хутір для глухонімих. Точніше, школа-хутір. Її заснував 1903 року міський голова міста Олександрівська Фелікс Мовчановський. З усієї Російської імперії сюди відправляли нечуючих, які мешкали тут з вересня по травень. Уже за наших часів тут діяв центр реабілітації, який потім перетворили на школу-інтернат для дітей з вадами слуху.

— Слово «інтернат» у суспільстві сприймається як рудимент радянської виховної системи...

— Нам треба переглянути ставлення до цього поняття. Бо що таке інтернат? Це заклад, де діти перебувають цілодобово. Уночі тут залишається десь 60 вихованців із 360. Решта або на вихідні, або щодня увечері вирушають додому. Діти з віддалених районів, наприклад, з Бердянського, залишаються в нас протягом двох тижнів. Бо в батьків немає коштів щоразу забирати їх хоча б на вихідні, якщо вони мешкають у сільській місцевості і виживають на пенсію, яку отримують на цю дитину.

— Наскільки сучасне суспільство дружнє до таких людей?

— Ще 10 років тому було досить жорстоке ставлення. Нині все змінюється, бо про це багато говорять по телевізору, пишуть у газетах. Діти, позбавлені слуху, так само навчаються в школі, ходять на гуртки — танцюють, малюють, показують вистави, одне слово, живуть тим самим життям, що й чуючі. До речі, у нас у «Джерелі» навчаються також діти із синдромом Дауна, і вони теж вивчають інформатику, як і всі решта.

— За тими самими програмами?

— Ні. Але проблема тут є. Чуючі діти з порушенням функції шлунково-кишкового тракту навчаються в нас за стандартними програмами для звичайної загальноосвітньої школи. Слабочуючі вихованці — за програмами для дітей з порушенням слуху. Але якщо ти порівнюєш ці програми, то з’ясовуєш, що вони майже однакові. Можливо, якісь теми місцями переставили. От і все. Хоча до дітей з порушенням слуху потрібен інший підхід. Їм складно зрозуміти теми, присвячені програмуванню.

— Розповідають, що ваші учні перемагають у численних конкурсах різного спрямування. Зокрема, цікавляться робототехнікою...

— Я теж цим цікавлюся — керую гуртком робототехніки. Разом з учнями відвідую робофестивалі в Дніпрі та Харкові. Між іншим, я дуже рідко даю їм домашні завдання. Взагалі, коли прийшов сюди на роботу, почувався білою вороною і думав: ну що зі мною не так? А потім, коли запроваджували концепцію «Нової української школи», я зрозумів: ось де моя ідеологія! Діти не повинні 6 уроків поспіль сидіти і писати. Наука має бути цікавою! Проектна діяльність — це те, що я застосовую.

Торік ми стали переможцями проекту «Кліматичні краплі», завдяки якому троє учнів мали змогу відвідати міжнародну екологічну конференцію в Польщі. Так само брали участь у всеукраїнському проекті «Весела наука», який проводять в Одесі за підтримки посольства Туреччини. Перемогли в німецькому проекті «Школа енергії», завдяки чому 15 наших вихованців з’їздили в літній табір до Славського. Я навмисно шукаю заходи, підтримані іноземними організаціями, тому що вони зазвичай фінансують поїздки учасників чи фіналістів. Наші ж проекти не мають подальшого життя: ти перемагаєш у якомусь конкурсі, посідаєш перше місце, вкладаєш у це певний час і ресурси, а у фіналі маєш лише роздруковану на принтері грамоту. Дітям це не цікаво.

— Де потім навчаються чи працюють ваші вихованці?

— Більшість випускників, у яких я був класним керівником, виявили бажання піти в IT-галузь. Дехто «погрожує» отримати педагогічну освіту і повернутися до школи вже у статусі мого колеги. У Запоріжжі є педагогічний коледж, який  приймає наших учнів.

До речі, в нас є вчителі з порушеннями слуху, які навчалися в «Джерелі» і, здобувши диплом, повернулися сюди викладати. Вищу педагогічну освіту вони здобувають у Києві — у Національному педагогічному університеті імені М. Драгоманова. Дехто в Запоріжжі отримує виробничі спеціальності і йде працювати на місцеві підприємства — Запоріжсталь, «Мотор-Січ».

— Як зазвичай починається ваш урок?

— Відповідно до ситуації та аудиторії. Дітям із синдромом Дауна інколи важко сконцентруватися на роботі. Тут потрібен нестандартний підхід. Тому на початку занять ми вмикаємо пісню Олега Винника «Нино» і хором її виконуємо.

— Чому саме її?

— Репертуар обирають діти. Зауважте, це 5—6-й клас. Після музичної паузи вже ніхто не бігає між партами, усі готові працювати.

— Чому не всі вчителі використовують інтерактивні засоби навчання? Серед іншого пояснюють це відсутністю необхідної техніки, хоча кожен завжди має під рукою смартфон...

— У мене смартфони та різні мобільні додатки використовуються часто. Наприклад, програма Plickers дозволяє швидко, за 

3 хвилини, опитати учнів на уроці. На усні запитання й відповіді довелося б згаяти хвилин 15. Дітям інтерактивне опитування подобається, адже вони бачать свій результат і загальний рейтинг учнів, який вибудовує програма. До речі, в цьому рейтингу є тільки лідери й відсутні ті, хто посів останні місця, — це дуже правильно.

— Ви єдиний учитель у своїй школі, який усе це застосовує?

— Нас таких багато — відсотків 70. Я ділюся з колегами своїми ідеями. Якщо якась нова програма сподобалася дітям, пішла «на ура», можна її запускати і шукати щось нове.

— Що може зробити суспільство, щоб полегшити життя людям з вадами слуху?

— Перестати їх жаліти. Просто бути уважними! Люди з глухотою не хочуть акцентувати увагу на своїй проблемі. Ба більше: вони соромляться розмовляти, бо знають, що на них будуть «косо дивитися» або навіть глузуватимуть, якщо почують «неправильну» вимову. Тому інколи наші вихованці по закінченні школи просто припиняють розмовляти. Хоча ці навички їм треба тренувати: а раптом доведеться викликати лікаря і швидко пояснити, що сталося?

Є побажання й на адресу телебачення. Було б непогано, щоб телеканали демонстрували відомі мультики із субтитрами.

Фото надано Олександром Жуком.