305 років тому перед Карлом ХІІ капітулював гарнізон Веприка
 
Наприкінці листопада 1708 р. шведське військо стало на квартири між Ромнами та Прилуками (це містечко шведи залишили у середині січня 1709 р.). Прибульці облаштовували квартири й під Конотопом. На південь Чернігівщини солдати Карла ХІІ «шли с правую сторону от Нежина». За розвідувальними даними росіян, каролінці стояли «в Бубнах, в Медвежье, во Лецевске (в Алексеевске) и в других деревнях и в местечке Красном Колядине присылают для провианту». Вони «берут провиант и скотину и высылают в Ромны». У Роменській окрузі шведи стояли «в селах Бобрику, в Белеводе и в Перекопце».
Смерть від морозу
Але Карл ХІІ був невдоволений розміщенням у Ромнах, йому здавалося, що поблизу Гадяча кращі квартири. Тому 16 грудня (тут і далі датування йде за старим стилем. — Авт.) шведські полки переміщалися на інші квартири. Спрямовані королем у Гадяч дві партії волохів не встигли туди добратися, бо там вже стояли царські полки, що готові були штурмувати фортецю, та, дізнавшись про підхід вояків з Карлом ХІІ, випалили передмістя та склад фуражу і відступили. 17 грудня основна армія каролінців підійшла на допомогу обложеним. Однак, як згадує Аксель Гіллєнкрок, 
«і третини військ не можна було розмістити під дахом, від чого, при сильному морозі, полки втратили багатьох солдатів». 
Про це ж інформує й Адлерфельд: «У місті були тільки одні ворота, через які проїжджали одні за одним, дуже повільно, багато візків. Місця було дуже мало для такої кількості людей і коней, велика кількість залишалася за воротами міста просто неба протягом кількох днів і ночей».
Частина шведських військ (шість піхотних полків генерала Шпара) розмістилася у січні в Лютеньці, Рашівці (1 драгунський полк), Ковалівці (2 драгунські полки), король «в Динкове (Зінькові)», «в Гадиче Мазепа... при нем... две тысячи человек, а по сю сторону в деревнях — Гадич, в Рамарев же и в Красной Луке стоят для сторожи». Крім того, за даними за лютий у Комишні стояли три полки полковника Торстенсона, у Зуєвцях — полки Гельма і Гільденштерна. У той час російські підрозділи практично блокували каролінців з усіх боків: царські полки стояли у Лебедині, Охтирці, Прилуках (полк Вестова), Лубнах (з лютого), Веприку, Сумах, Полтаві (з 3 грудня Інгерманландський драгунський полк бригадира Волконського), Куземині, Груні, Опішні (кінні загони), Сорочинцях (2 батальйони Головина), Миргороді (загін генерала Г. Волконського), Ніжині (2 піхотні полки бригади Анненкова), Чернігові, Києві (у лютому сюди прибув Задніпровський корпус — 6 піхотних та 7 кавалерійських полків).
У районі зимівлі було дуже багато поранених. Полонений лохвицький сотник Яків Яременко на допиті свідчив, що «болных в войске шведцком зело много и многие помирают». Багато втрат зазнали прибульці і від морозів. Ад’ютант Андрій Ушаков повідомляв царю, що селяни бачили, як з Глинського шляху привезли 80 трупів. За оцінками учасника походу С. Понятовського, «перед тим, як зайти в Гадяч, шведи втратили три тисячі солдатів, які замерзли, крім цього, всіх служок при возах та коней». Шведи зазнали значних втрат при переїзді з Ромен до Гадяцької фортеці, бо, як вважав учасник походу Д. Крман, в мороз заснули «від надмірної норми паленки», а також від «найльодовитішого вітру». У Гадячі не знайшлося місця для такої великої кількості солдатів, оселі у фортеці були переповнені. Скрізь лежали хворі, обморожені.
Небезпечне сусідство
Через активність царських військ Карл ХІІ близько 20 грудня наказав звузити розквартирування своїх полків між р. Сулою і р. Хоролом. Петро І і собі постарався укріпити Веприк як плацдарм проти каролінців, яким не сподобалося, що за 12 кілометрів від Гадяча є небезпечний осідок їхніх ворогів.
Близько 22 грудня шведи на чолі з Карлом ХІІ підійшли до Веприка, в околицях якого стояла кіннота Ренне, а у фортеці засіли 1500 солдатів (1100 — з Переяславського піхотного полку, один батальйон Івангородського піхотного полку, а ще волохи, слобідські козаки та калмики), за певнішими даними 1607 душ (Нордберг рахував тих, котрі здалися. Їх було 1432 + 175 загинуло при облозі). 
Пізніше радянські історики багато писали про «героїчну оборону» вепричан. Насправді населення стало заручником двох ворогуючих сторін.
Росіяни підпалили передмістя. Через відсутність штурмових драбин каролінці не змогли піти на штурм, хоч і мали такий намір. В оточенні веприцького гарнізону спочатку брали участь три полки генерала Ферта, полковника Дикера під загальним керівництвом графа Якова Шперлінга.
Частина шведів разом з королем намагалася наздогнати відступаючих у напрямку Плішивця кавалеристів Ренне.
Кінний полк Гаспара Шперлінга у с. Кам’яному прикривав лебединський напрямок від можливого наступу росіян.
Рейд каролінців змусив росіян і царя залишити Лебедин. Цим скористалися шведи. За щоденником Бьорке, його загін зайшов у це містечко і побачив на площі трупи обезголовлених українських козаків.
Згодом шведський авангард просунувся до дороги, що вела з Лебедина до Сум. Як згадував Бьорке, дорогою вони бачили понад 2000 замерзлих росіян. У Плішивці через великий мороз шведський авангард зупинився і став на квартири, хоч тут і було мало місця. Тому 28 грудня король послав полковника Таубе з 500 кавалеристами та полковника Ранке з полком піхоти зайняти кращий для зимівлі населений пункт — Зіньків. 29 грудня Карл ХІІ із залишком війська вирушив до Зінькова. Для блокади Веприка він залишив полк піхоти з 4 гарматами. Дійшовши ввечері до Зінькова, король дізнався, що жителі закрилися у містечку і не впустили шведів. Як свідчив Адлерфельд, «багато селян перебувало на фортечних валах — усі нетверезі, робили багато галасу і були збуджені». 30 грудня Карл ХІІ поставив ультиматум: за годину відкрити ворота, інакше містечко візьмуть штурмом. «Ми застали мешканців з набитими стрільбами і розвиненими хоругвами коло валів і палісад, — свідчив учасник походу Петре. —Зараз при нашім приході велів Й. К. В. через Войнаровського, який був сестрінком Мазепі, спитати їх, чи не хотіли б добровільно відчинити ворота для нас. На се була відповідь: ні. Згаданий Войнаровський хотів всякими способами привести їх до того, одначе таки на даремно. Коли він повернув і дав їх відповідь до зрозуміння Й. К. В., велів сей наставити артилерію і приготувати до бою кальмарський полк. Тоді мешканці, відчувши повагу хвилі, покликали Войнаровського до себе і відчинили нам ворота». За спогадами Поссе, король «був дуже милостивий і полишив селянам все те, що вони привезли (з собою) до міста, вони отримали наказ вертатися додому, до своїх хат, і забрати свої речі назад в свої села». У Зінькові стали 3 піхотні і 2 кавалерійські полки, артилерія. Цей гарнізон відрізав російські війська в Миргороді, Полтаві й Сорочинцях від основної армії.
Безглузді втрати
Веприцький комендант Вільям Фермор відмовився наприкінці грудня здати містечко навіть після погрози, що його повісять на воротах. «По повелению моего государя я должен защищаться до последней возможности, — написав він шведам, — и, зная, что король уважает храбрость, я не верю, чтобы Его Величество проявил, в случае победы, такую жестокость». 
Шведи кілька днів готувалися до штурму. «Сей городок казацкой зделан образом редута четвероуголной немалой велечины, — зазначалося у Поденній записці Петра І, — что нашим с трудностию было обнять, к тому ж вал бес бастионов, не имея жадной дефензии, также ров мелкой, которой тогда снегом занесло». 5 січня король з драгунським полком та артилерією прибув до Веприка, оборонцям була надіслана пропозиція здатися, але вони відкрили вогонь з трьох гармат. Шведська артилерія відповіла залпами з чотирьох батарей.
Наступного ранку, 6 січня, після артобстрілу шведи почали штурм фортеці з різних боків колонами по 600 вояків. Атаки були успішно відбиті. Политі водою стіни валу стали слизькими і важкодоступними. При обстрілі загинуло та було поранено майже 1200 атакуючих (за свідченням обер-лейтенанта Сильтмана, убитих — 200 чоловік). Поранення отримали генерал Штакельберг, принц Віртембергський, контузію — фельдмаршал Рейншильд; вбито трьох полковників, 43 обер-офіцерів.
Уночі Карл ХІІ послав коменданту листа з пропозицією скласти зброю. Цього разу вранці 7 січня гарнізон капітулював, бо не мав пороху. Веприцька фортеця була знищена вогнем. Полонених відвели у Зіньків.
Д. Крман, котрого не було при облозі, описує її так: «При другій атаці король також піднявся на драбини й взяв місто, у якому було 2000 московитських солдатів і стільки ж жителів — козаків. Король зробив усім милість. Гетьман же Мазепа ввергнув одних своїх підданих у ями, інших же вморив голодом. Деякі переможці в люті рубали мечами жінок, які поливали атакуючих шведів окропом і вражали каменями» (за російським перекладом. — Авт.). В українському перекладі замість «рубали мечами» це місце трактовано як «брязкали мечами», тобто погрожували, що відповідає тодішнім реаліям. Адже шведи після наказу Карла ХІІ про помилування всіх могли лише лякати зброєю жінок (якби рубали, це означало б, що вони ігнорують наказ короля).
Швед Леонард Каг писав, що полонених відведено до Зінькова й за наказом гетьмана всіх міщан кинули в льохи, де більшість із них загинула. Насправді, як оповідає більш поінформований Нордберг, полонених козаків через кілька днів на прохання Мазепи відпустили, так само прогнали їхніх жінок, які могли йти, куди хотіли.
Штурм Веприка, люті морози, облога Полтави, невдалі атаки знесилили шведську армію, яка ще до Полтавської битви фактично стала небоєздатною.
 
Чернігів.
 
Ілюстрації з колекції автора.
Шведська армія в поході. 
Карл ХІІ (гравюра з портрета Крафта, 1717).