Розмова з президентом Ліги українських меценатів, доктором фармацевтичних наук, професором, завідувачем кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармакології НМАПО імені П. Л. Шупика, головою наглядової ради фармацевтичної фірми «Дарниця» Володимиром Загорієм (на знімку).
— Отже, позаду дев’ятнадцять міжнародних мовних конкурсів імені Петра Яцика. Ви чимало знаєте про них, як мовиться, зсередини. Якщо узагальнити ваші враження, то як їх можна сформулювати?
— Кожен конкурс по-своєму унікальний. Сподіваюся, що колись усе те буде докладно проаналізовано й описано для історії. Адже це, не боюся звинувачень у перебільшенні, винятково масштабний і безпрецедентно масовий, вже два десятиліття без збоїв реалізований проект. Я принагідно наголошу лише на тому, що майже ніколи не потрапляло в поле зору ЗМІ: ставлення обласної влади до цього важливого освітнього і патріотичного заходу. Дуже характерна подробиця: в одних областях ієрархічно найвищою персоною, яка брала хоч якусь участь у врочистому відкритті мовного марафону, був начальник департаменту освіти облдержадміністрації. Не називатиму ці області, бо це не якесь розслідування. Називаю такий прикрий факт — як вичерпну характеристику владців у їхньому ставленні до гуманітарних та освітніх проблем, свідчення обмеженості їхнього розуміння значення цих речей. Яскраве підтвердження відсутності налагоджених контактів влади з освітою та взагалі з інтелігенцією області, бо у кожній області така подія, як офіційне відкриття міжнародного конкурсу імені Петра Яцика, неодмінно збирала тамтешню інтелігенцію. Досить бодай згадати торішній листопад, коли ми починали конкурс у Сумах, де все це відбулося на особливому святковому регістрі й під керівництвом перших осіб області. Начальник департаменту освіти облдержадміністрації Вікторія Гробова приємно вразила організаторським хистом і рідкісним почуттям відповідальності. Якщо порівнювати між собою всі 19 стартів мовного марафону, то саме Суми — це один із найкраще підготовлених і найяскравіших. З Сумами поряд можуть стати хіба що Черкаси, Рівне, Чернігів, Ужгород, де в цих урочистих подіях активну і справді конкретну участь брали керівники області, які розуміють, що це — прекрасна нагода для своєрідної презентації їхньої області на загальноукраїнському рівні. У владі, як і скрізь, часто бувають люди, не надаровані ні стратегічним, ні тактичним мисленням. І так несподівано це показують, самі того не знаючи. Це — як реакція лакмусового папірця.
— Як вважаєте, особливість політичної ситуації в Україні, зміна головної владної «команди» на Печерських пагорбах може вплинути на Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика?
— Я — реаліст. І ніколи не драматизую заздалегідь жодної ситуації. А ще не раз переконувався, що в багатьох сюжетах, котрі дехто заздалегідь сповнював тотальним песимізмом, гору брав тверезий глузд — і різні ситуації, бувало навіть дуже складні, потроху вирівнювалися. Беззаперечно, що наші безвідповідальні й легковажні політики, не аж такі винахідливі в боротьбі один із одним, зробили мову майже розмінною монетою. І це не додає їм честі. Замість змагатися в глибині й оригінальності економічних програм та моделей розвитку суспільства, способів очищення влади від корупції та хронічного непотизму, замість пошуку в жанрі полілогу всіх партійних сил і конструктивних компромісів, що забезпечило б плідну співпрацю в реальній розбудові держави, вони — ніби оті два цапики з відомої народної казки, які стали один проти одного на вузенькій гірській стежині — ніяк не хочуть знайти вихід із ситуації. Бо тільки хтось із них повинен полетіти в провалля. А дві мудрі кізки з тієї ж казки легко знайшли вихід зі, здавалося б, безвихідної ситуації — і просто розминулися там, де вперті цапи не могли дати собі раду. Я зумисне спрощую політичну ситуацію таким прикладом. Але, погодьмося, в ньому є раціональне зерно: в будь-якій ситуації за бажання можна знайти й оптимальний вихід без приниження чиїхось амбіцій. І незрідка — принаймні, скажу зі свого досвіду в бізнесі, — він таки без проблем знаходиться. Отак треба діяти й нашим різнопартійним силам. Особливо ж у мовному питанні. А ми, громадськість, у цьому, як і у всіх інших питаннях суспільного життя, виконуватимемо роль третейського судді. Маємо на це всі права як громадяни своєї держави, як, скажу вже прозаїчніше, платники податків, котрі й утримують на собі всі ці адміністративні й партійні надбудови. Це ми з вами наймаємо їх на роботу і виплачуємо їм непогану зарплатню. Є речі абсолютно аксіоматичні, котрі не дають підстав для якихось дискусій чи переакцентуацій. Їх небагато, і саме мова, статус державної мови — одна з них. Тому нічого розводити тут глибокі дискусії на мілководді. Все це від лукавого: посилання, скажімо, на мовну практику Швейцарії або Канади. І те прекрасно розуміє навіть кожен грамотний десятикласник. А політики або прикидаються невігласами, або ж... одне слово, робімо висновки з таких їхніх «аргументів» на тему мовної політики різних держав, котрі через особливості їхньої історії та взагалі появи в світі некоректно порівнювати. Бо ж кожен варіант — глибоко конкретний, а то й навіть унікальний. Як, наприклад, ті ж Швейцарія чи Канада.
— Але нині є певні заперечення щодо української мови...
— У кожній країні — навіть у найблагополучнішій із усіх на світі — є певний відсоток людей, які ненавидять цю країну. Є в тому щось ірраціональне, бо його важко пояснити, виходячи з тверезої логіки і досвіду соціальної психології. Ці аномалії треба сприймати як, наприклад, град, ураган, спалах холери чи епідемію бруцельозу або тифу. Не все в світі так, як би нам хотілося чи так, як воно мало б бути за нормального розвитку подій. А в нас — тим паче. Ми маємо чимало своїх аномалій та постколоніальних травм, котрими такі явища і спричинені. Отож, не заламуючи від розпуки рук і не стрясаючи повітря вибухами обурення, працюймо для подолання цих деструктивних і дуже небезпечних джерел напруги. Як писав Іван Франко: «Лупайте сю скалу!» Оце і є нам найкраща рекомендація для дій. Жоден сценарій поліпшення мовної ситуації саме на користь зміцнення державного статусу української мови й піднесення її соціального престижу не уявляється без цієї чорнової роботи, котру Франко називав «лупанням скали». Наш конкурс, на мою думку, і є отим «лупанням».
— Ювілейний двадцятий розпочинається в столиці. Чи саме так було задумано, чи це вийшло випадково?
— І так, і ні. Ми прагнули починати щоразу в іншій області України. Нагадаю, де вже брав старт мовний марафон: Черкаси, Луцьк, Львів, Чернігів, Кропивницький, Дніпро, Запоріжжя, Миколаїв, Рівне, Сімферополь, Полтава, Вінниця, Житомир, Суми, Ужгород, Чернівці, Біла Церква. У столиці України щороку завершували кожен марафон. Незмінно в Національному театрі імені Івана Франка, в середині травня це виливалося в свято державної мови, в якому охоче брали участь і президенти держави, і голови парламенту, і високі урядовці, і відомі політики, й знані люди країни. Подія престижна і престижно для іміджу кожного в ній «засвітитися». І ось настала черга Києва відкривати в себе конкурс імені Яцика. Віримо в те, що в співпраці зі столичною владою, котра не може не зрозуміти важливість такої події, ми проведемо це, як писав поет, «на рівні вічних партитур».
