Леонід Губерський  — Герой України, академік Національної академії наук України, ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

КНУ імені Тараса Шевченка — 185

«Користь, честь і слава»... Три слова, три поняття, три правила життя, які визначають напрям руху, сенс існування, логіку дій Київського національного університету імені Тараса Шевченка впродовж ось уже 185 років. На жаль, сьогодні в українському суспільстві ці поняття суттєво девальвовані. Працювати з користю для спільноти, берегти свою особисту та корпоративну честь, примножувати славу свого народу й країни... У багатьох наших сучасників заклик слідувати таким цінностям викличе хіба що іронічну посмішку або ідилічний спомин про «давно минулі часи», які не мають нічого спільного з динамічною сучасністю, котра вимагає абсолютно інших моральних засад та орієнтирів. Проте історія нашого університету доводить протилежне — зміна епох, політичних і соціальних систем, калейдоскоп модних гасел залишаються безсилими перед ціннісним фундаментом університету, який непорушною скелею височіє над швидкоплинною рікою часу.

Провідна роль в українському модерному націотворенні

Створений указом тогочасного російського імператора Миколи І, Київський університет, всупереч монаршим сподіванням, відіграв одну з провідних ролей в українському модерному націотворенні, а служіння на користь імперії змінив на служіння на користь власного народу. У стінах нашого університету розкрився геній Михайла Максимовича, тут народилися палкі декларації Кирило-Мефодіївців, лунала поезія Тараса Шевченка, формувався світогляд Михайла Драгоманова та Володимира Антоновича, у його аудиторіях зростали Михайло Грушевський і Микола Міхновський, гартували свої таланти Микола Зеров, Максим Рильський, Василь Симоненко... Навіки закарбували свої імена на скрижалях світової науки славні університетські вихованці та вчені: Іван Лучицький, Володимир Піскорський, Федір Фортинський, Юліан Кулаковський, Олексій Гіляров, Дмитро Чижевський, Костянтин Неволін, Олександр Кістяківський, Михайло Ващенко-Захарченко, Дмитро Граве, Отто Шмідт, Микола Боголюбов, Микола Шиллер, Сергій Реформатський, Анатолій Пилипенко, Павло Тутковський, Іван Шмальгаузен, Карл Кесслер, Борис Мазурмович, Олександр Палладін, Володимир Бец, Микола Стражеско, Сергій Навашин, Михайло Кравчук, Віктор Глушков, сотні й тисячі видатних постатей, які крок за кроком творили сучасну Україну, її наукову та освітню традицію, її інтелектуальне та суспільне обличчя. Усі вони — частинки Київського університету, всі пронесли через свої долі університетський девіз, його ціннісний імператив: «Користь, честь і слава».

Київський університет має дивовижну історію. Мабуть, у світі знайдеться небагато університетів, які до свого відкриття пройшли шлях завдовжки майже два століття, які були б закриті через чотири роки після урочистого відкриття, які б пережили два десятки кардинальних реорганізацій, низку повстань і революцій, дві світові війни та евакуації, декілька великих хвиль еміграції професорів, масові репресії й ідеологічний тиск. А водночас зуміли б із маленького, розкиданого по орендованих будинках Києва вчорашнього ліцею вирости до провідного університету незалежної держави з поважними науковими школами, оригінальними освітніми традиціями, багатими музейними колекціями, потужною матеріально-технічною базою, широкими міжнародними зв’язками та світовим визнанням.

Від середини ХVІІ до 30-х рр. ХІХ ст. нараховується, не мало не багато, одинадцять спроб українських суспільних еліт добитися відкриття університету в Києві. І, за іронією долі, тільки в часи одного з найбільш реакційних російських монархів, на хвилі придушення польського повстання початку 1830-х рр., Київ, ціною ліквідації Кременецького ліцею та закриття Віленського університету, отримує такий омріяний і вистражданий власний університет. Можна з цілковитою впевненістю стверджувати, що перші три десятиліття в історії нашого університету були роками становлення та балансуванням між «бути і не бути». Спроектований імператорською владою як опора монархії на шляху реалізації її ідеї формування монолітної російської політичної нації, базованої на вірності цареві, православній церкві та єдиній «народності», університет трансформувався у постійне джерело неспокою, інтелектуального та політичного спротиву, продуцента суспільних дискусій, генератора революційних ідей. Викриття польських національних товариств наприкінці 1830-х рр., розгром Кирило-Мефодіївців у 1847 р., масштабна діяльність «громадівців» на початку 1860-х рр., активність у польському повстанні 1863 р. ставили Київський університет на межу ліквідації, а водночас підносили його суспільне значення, перетворювали на ключового творця вітчизняної історії. Відтоді Київ уже неможливо було уявити без університету, а потенціал древнього міста та його головного навчального закладу починають стрімко зростати.

Новий ліберальний університетський статут 1863 р. суттєво розширив автономію вищих навчальних закладів, що сприяло пожвавленню роботи Київського університету. Кількість кафедр у ньому збільшилася з 37 до 52, було розширено викладацький штат. При університеті налічувалося 45 навчально-допоміжних установ: 2 бібліотеки (наукова і студентська), 2 обсерваторії (астрономічна і метеорологічна), ботанічний сад, 4 факультетські клініки, 3 госпітальні клініки, 2 клінічні відділення при міській лікарні, анатомічний театр, 9 лабораторій і 21 кабінет. На роботу до Києва запросили 90 провідних учених із російських, німецьких, австрійських університетів, а з 1864 р. при факультетах почали залишати талановитих випускників, яких готували до захисту докторатів і отримання професорських звань.

Завдяки реформам Київський університет перетворився на великий науково-освітній осередок не лише Російської імперії, а й цілої Європи. Поряд із повсякденною педагогічною роботою його викладачі ставали організаторами всесвітньо відомих наукових товариств: дослідників природи, хірургічного, фізико-математичного, хімічного, історичного (Товариство Нестора-Літописця) та ін. У своїй науковій діяльності професори університету тісно співпрацювали із зарубіжними науковими центрами та видатними вченими світу. Широко практикувалися закордонні наукові відрядження, публікації праць в іноземних журналах тощо. Однією з форм інтелектуальних зв’язків було обрання видатних учених і діячів культури почесними членами університету. Серед них варто згадати Ф. Палацького, О. Бутлерова, Г. Барі, Д. Менделєєва, П. Тета, Ф. Біддера, Л. Толстого, В. Кюне, Л. фон Ранке, К. Нотнагеля, М. Петтенкофера, Г. Кірхгоффа, М. Шевреля, Л. Пастера, І. Мечникова та ін.

Боротьба за незалежність

Активна просвітницька робота «громадівців» у стінах Київського університету впродовж 70—80-х рр. ХІХ ст. сприяла національному відродженню в середовищі молодої української інтелігенції. Улітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка в Каневі група молодих українців, серед яких були і студенти Університету св. Володимира, створила «Братство Тарасівців». 

Організація поряд із традиційними просвітницько-культурними вимогами відверто задекларувала необхідність боротися за незалежність України «соборної, самостійної і неподільної, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ».

Радикальні вимоги студентської молоді підбадьорювали старше покоління інтелігенції. Відтак під час першої російської революції вона порушила проблему українізації вищої освіти в регіоні, поставивши питання про відкриття в Київському університеті кафедр «української мови, літератури, історії, етнографії і права звичаєвого, з викладами тих предметів на українській же мові». На підтримку заснування українознавчих кафедр студенти університету зібрали 1430 підписів, і тільки згортання революційних процесів не дало змоги досягти бажаної мети.

Перша світова війна серйозно дезорганізувала освітній процес. Чимало студентів опинилися в діючій армії, медичні клініки університету частково було перетворено на військові шпиталі, а низка лабораторій, у зв’язку із можливою загрозою окупації Києва німецькими та австро-угорськими військами, в 1915 р. евакуйовувалися вглиб імперії до Саратова.

Тільки восени 1916 р., після стабілізації фронту, університет повернувся до Києва. Переїзди завдали серйозних збитків лабораторіям, кабінетам і музейним колекціям університету. У такому дезорганізованому стані університет застав добу революцій, які в Україні вилилися в боротьбу за культурне та національне відродження і створення власної незалежної держави.

Після ліквідації самодержавства в лютому 1917 р. вимоги українського студентства і викладачів, пов’язані з відкриттям українознавчих кафедр і запровадженням української мови викладання, змусили нову владу в Петрограді піти на певні поступки. 27 червня 1917 р. Міністерство народної освіти розробило положення про відкриття в Університеті св. Володимира чотирьох українознавчих кафедр: української мови, літератури, історії та історії західно-руського права. 5 вересня 1917 р. відповідне подання міністерство спрямувало Тимчасовому урядові. 19 вересня 1917 р. уряд прийняв постанову про створення зазначених кафедр у Київському університеті. 30 вересня 1917 р. керівництво університету розпорядилося протягом трьох місяців провести підготовчу роботу і конкурс на заміщення посад для українознавчих кафедр. Однак у січні 1918 р., коли минув тримісячний термін, політичні події, що розгорнулися в Україні, відтіснили на задній план академічні проблеми.

Зі створенням у Києві Центральної Ради в березні 1917 р. десятки викладачів і сотні студентів Університету св. Володимира взяли найактивнішу участь у боротьбі за незалежність Батьківщини.

Найбільш героїчною сторінкою цих самостійницьких змагань став подвиг студентів, здійснений під Крутами. На початку січня 1918 р. на заклик лідерів УНР понад 300 київських студентів і гімназистів об’єдналися в студентський курінь. Перша сотня добровольців (130 осіб) вела важкі оборонні бої, захищаючи 29 січня 1918 р. важливий залізничний вузол — станцію Крути на Чернігівщині — і стримуючи наступ російських більшовицьких частин на Київ. У трагічному бою під Крутами студенти втратили 12 осіб убитими і 40 пораненими, 27 полонених студентів були закатовані червоногвардійцями.

У період існування Української держави гетьмана П. Скоропадського Університет св. Володимира отримав офіційний статус російського університету Києва. Поряд з ним у липні 1918 р. було створено Київський український державний університет. Після зайняття Києва більшовиками в лютому 1919 р. обидва університети об’єднали в один Київський університет.

Остаточне встановлення радянської влади в Україні у 1920 р. позначилося значними реформами у сфері освіти, спрямованими на професіоналізацію вищої школи, ліквідацію суто теоретичної підготовки, розширення мережі та структури вишів.

Оригінальна система вищої освіти, створена впродовж 1920-х рр. в УСРР, спиралася на «матеріальний» підхід, що передбачав винятково практичну підготовку фахівців із чіткою професійною спрямованістю.

У 1920 р. Київський університет, як і інші університети Радянської України, було розформовано. На базі медичного факультету організували окремий Медичний інститут, юридичний факультет передали Інституту народного господарства, з історико-філологічного, фізико-математичного і природничого факультетів, Київського учительського інституту та Київських вищих жіночих курсів створили Вищий інститут народної освіти імені Михайла Драгоманова (з 1926 р. — Київський інститут народної освіти) та Педагогічний інститут.

Завдяки цим змінам вища освіта стала доступною для найбідніших верств населення, навчальний заклад було частково українізовано (українці становили понад 65% студентів, а більшість навчальних дисциплін викладалися українською мовою) і протягом короткого часу вдалося підготувати значну кількість фахівців для освітньої галузі та народного господарства.

З другого боку, реорганізація університету призвела до розпорошення наукових сил, зниження рівня підготовки випускників та скорочення фундаментальних досліджень, руйнації всесвітньо відомих наукових шкіл.

Увічнення пам’яті Тараса Шевченка

На початку 1930-х рр. стала очевидною неспроможність «переформованих» в Інститути народної освіти університетів забезпечити належну підготовку кваліфікованих фахівців, тому було прийнято рішення повернутися до системи класичних університетів.

Постановою Центрального Виконавчого Комітету СРСР від 19 вересня 1932 р. Народний комісаріат освіти й Раду народних комісарів УСРР зобов’язали припинити експерименти над вищою освітою і відновити університети на території Радянської України. Шлях до повторного відкриття університету в Києві було розчищено. 10 березня 1933 р. Рада народних комісарів УСРР ухвалює постанову «Про організацію на Україні державних університетів», якою поряд із Харківським, Одеським і Дніпропетровським передбачалося відновлення університету в Києві «з нового 1933/1934 навчального року». 

Живучи у важких матеріальних умовах, зазнаючи постійних переслідувань і репресій за абсурдними звинуваченнями, викладачі Київського державного університету впродовж 1930-х рр. зуміли відновити повноцінну класичну університетську освіту. У складі університету відкривалися нові кафедри, створювалися нові факультети. На 1938 р. їх було вже вісім: фізико-математичний, історичний, філологічний, хімічний, геолого-географічний, біологічний, юридичний та іноземних мов.

Відновлений Київський державний університет упродовж першого року свого існування не носив жодного імені. На початку 1939 р. колектив університету звернувся до уряду із клопотанням про присвоєння Київському державному університету імені

Тараса Шевченка. А вже 5 березня 1939 р. Голова Президії Верховної Ради СРСР М. Калінін підписав Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про увічнення пам’яті поета Т. Г. Шевченка у зв’язку з 125-річчям з дня його народження», другим пунктом якого оголошувалося: «Присвоїти ім’я Т. Г. Шевченка державному Київському університету».

Наступного дня, 
6 березня 1939 р., у парку напроти головного університетського корпусу було урочисто відкрито пам’ятник Тарасу Григоровичу. 

Так Тарас Шевченко символічно посів місце свого колишнього гонителя імператора Миколи І, який своїм розпорядженням про багаторічне ув’язнення поета відірвав його від університетського життя. Шевченко повернувся в університет своїм іменем і своїм нескореним духом.

Напередодні Другої світової війни Київський університет був одним із найпотужніших вищих навчальних закладів СРСР і за науково-педагогічним потенціалом посідав третє місце серед радянських університетів. У ньому навчалося 4 тисячі студентів. На 52 кафедрах працювало понад 300 професорів, доцентів, викладачів, з яких було 8 академіків і 6 членів-кореспондентів АН УРСР, 24 доктори і 65 кандидатів наук. Через аспірантуру університет готував кадри молодих фахівців вищої кваліфікації за 43 спеціальностями.

Однак на заваді подальшого розвитку університету стала війна. Влітку 1941 р. Київський університет пережив другу у своїй історії евакуацію. Більшість студентів пішли на фронт, а значна частина викладачів і головне університетське майно було вивезено до казахстанського міста Кзил-Орди, де частина студентів і викладачів навчалися та працювали разом з колегами з Харківського державного університету в складі Об’єднаного українського державного університету.

Одночасно з цим мали місце спроби налагодити роботу університету і в окупованому нацистами Києві. Однак невдовзі гітлерівці закрили університет, багатьох викладачів репресували, студентів забрали на примусові роботи, а лабораторії, музеї та бібліотеки університету розграбували.

Під час боїв за Київ у жовтні-листопаді 1943 р. університет зазнав непоправних руйнувань і втрат. Тільки вартість втраченого лабораторного обладнання сягнула 50 млн крб.

Відродження

Незважаючи на колосальні збитки, впродовж повоєнних десятиліть головному університету України вдалося не лише відновити втрачений потенціал, а й серйозно його посилити. Одразу ж після визволення Києва від нацистів почалося відродження університету. Студенти та викладачі власними силами відбудували гуманітарний та хімічний корпуси, і вже 15 січня 1944 р. відновилися заняття на старших курсах, а з 1 лютого — і на першому.

Улітку 1944 р. із Кзил-Орди повернулася київська група Об’єднаного українського державного університету в складі 146 студентів, 3 професорів, 7 доцентів і 11 викладачів. У 1944—1945 навчальному році до університету було зараховано майже 1,5 тис. юнаків і дівчат, а через рік до них приєдналося ще 2 тис. студентів. Вдалося відновити роботу 80 кафедр, на яких працювало 290 професорів, доцентів і викладачів.

У 1946 р. в Київському державному університеті вже навчалося понад 3800 студентів, працювало 357 професорів, доцентів і викладачів. Наприкінці 1940-х рр. університет за обсягом роботи досяг довоєнного рівня.

Особливо швидко почав розвиватися університет у 1950-х рр. після смерті Й. Сталіна і відносної лібералізації суспільних відносин в Радянському Союзі. 

До 1958 р. у Київському державному університеті вже було 11 факультетів, функціонувала 81 кафедра, працювало 800 професорів, доцентів, викладачів і наукових співробітників, навчалося майже 10 тис. студентів. 

Протягом 1959—1984 рр. університет підготував 70 тис. фахівців для різних галузей народного господарства, науки, освіти і культури.

Розгортання демократизаційних процесів у СРСР із середини 1980-х рр. пожвавило громадське життя в університеті. У середовищі студентів і викладачів починають з’являтися опозиційні групи: Товариство української мови, Українська студентська спілка, екологічна організація «Зелений світ», осередок Народного руху України тощо. Активна громадянська позиція студентів Київського державного університету імені Тараса Шевченка яскраво виявилася на зламі 1980—1990-х рр., коли студентство масово включилося в боротьбу за демократичні ідеали і досягнення Україною незалежності.

Після 1991 р. статус Київського університету як головного вищого навчального закладу держави радикально змінився. 1 квітня 1994 р. Указом Президента України Л. Кравчука № 176/94 університету було надано статус «національний», а 25 листопада 1999 р. новим Указом Президента України Л. Кучми № 1496/99 автономний статус університету суттєво розширено. 5 травня 2008 р. видано Указ Президента України В. Ющенка № 412/2008, яким передбачено перетворення університету на головний навчально-науковий центр України з підготовки науково-педагогічних та наукових кадрів вищої кваліфікації. 29 липня 2009 р. постановою Кабінету Міністрів України № 795 університету було надано статус самоврядного (автономного) дослідного національного вищого навчального закладу, передбачено посилене фінансування програм перспективного розвитку університету, а 8 липня 2013 р. Указом Президента України Київський університет названо «головним навчально-науковим центром України з підготовки науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації», визначено заходи з підтримки основних університетських наукових, навчальних та соціальних програм.

Європейські прагнення знайшли яскраве відображення під час Революції Гідності 2013—2014 років, коли університетська громада взяла найактивнішу участь у подіях на Майдані. Неоголошена війна на сході, анексія та окупація Криму викликали в університеті потужний волонтерський рух, в якому згуртувалися представники усіх верств нашої академічної спільноти.

Ухвалення нового закону України «Про вищу освіту» відкрило перед університетом нові можливості, але, водночас, поклало на наш колектив важливі стратегічні завдання щодо формування національної еліти України, підготовки високо-
кваліфікованих кадрів для наукових, освітніх і виробничих установ, сприяння інтеграції України у світовий економічний простір як рівноправного партнера, вироблення рекомендацій органам державної влади для прийняття ефективних управлінських рішень у процесі реагування на економічні, військові, політичні, екологічні, соціальні виклики.

Класичний заклад вищої освіти

Сьогодні Київський національний університет імені Тараса Шевченка є багатогалузевим класичним закладом вищої освіти, національним надбанням освіти, науки й культури, який за результатами своєї діяльності здобув загальнодержавне та міжнародне визнання як провідний освітній, науковий та експертний центр України.

Підтвердженням високих здобутків університетської спільноти є:

1) високі місця в загальному і предметному World University Rankings компанії QS (Велика Британія); перше місце серед українських університетів у регіональному рейтингу та входження до ТОП-500 рейтингу працевлаштування від цієї самої компанії;
2) присутність у Шанхайському рейтингу університетів світу (Китай) та в загальному і предметному рейтингах Times Higher Education (Велика Британія);
3) єдиний з українських вишів наш університет рейтингується у впливовому освітньому ресурсі США U. S. News and World Report Global Education;
4) один із двох українських університетів, які рейтингуються у впливовому близькосхідному рейтингу Центру світових університетських рейтингів (CWUR 2019—2020);
5) найкращі серед українських університетів показники публікаційної активності (16711 публікацій у науково-метричній базі Scopus; індекс Гірша рівний 90);
6) потужний викладацький склад — в освітньому процесі беруть участь (зокрема за сумісництвом і через Відділення цільової підготовки НАН України) 2842 викладачі, серед яких 99 — академіків і членів-кореспондентів НАН України та галузевих академій наук, понад 650 докторів наук і 1760 кандидатів наук;
7) широкий спектр освітніх послуг (за 59 спеціальностями 25 галузей знань навчається понад 27,8 тис. осіб);
8) найбільші серед українських університетів обсяги наукових досліджень.

На сьогодні освітній процес і науково-дослідницьку діяльність в університеті забезпечують:

— 14 факультетів: географічний; економічний; інформаційних технологій; історичний; комп’ютерних наук і кібернетики; механіко-математичний; психології; радіофізики, електроніки та комп’ютерних систем; соціології; фізичний; філософський; хімічний; юридичний; факультет військової підготовки Військового інституту;
— 7 навчальних інститутів: високих технологій; журналістики; міжнародних відносин; філології; військовий; управління державної охорони України; післядипломної освіти;
— Навчально-науковий центр «Інститут біології та медицини»;
— Навчально-науковий інститут «Інститут геології»;
— Коледж геологорозвідувальних технологій, оптико-механічний коледж;
— підготовче відділення;
— Український фізико-математичний ліцей;
— астрономічна обсерваторія, ботанічний сад, Канівський природний заповідник. 

Інноваційну складову діяльності факультетам та інститутам допомагає реалізувати Науковий парк.

Сьогодні за всіма освітньо-кваліфікаційними, освітніми, освітньо-науковими та науковими рівнями вищої освіти (6—10 рівні Національної рамки кваліфікацій України) в університеті навчається більш як 27,8 тис. осіб:
— понад 900 — за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста;
— майже 17900 — за освітнім рівнем (ступенем) бакалавра;
— понад 400 — за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста (друга вища освіта);
— понад 7500 — за освітнім рівнем (ступенем) магістра;
— 1139 — за освітньо-науковим рівнем (ступенем) доктора філософії, в аспірантурі та ад’юнктурі;
— 74 — у докторантурі.

Освітні, освітньо-професійні, освітньо-наукові та наукові програми підготовки факультетів та інститутів університету спрямовано на:

1) здобуття особами, що навчаються, ступеня вищої освіти на 7—10 рівнях Національної рамки кваліфікацій:
— бакалавр — за 48 спеціальностями 22 галузей знань;
— спеціаліст — за 30 спеціальностями 14 галузей знань;
— магістр — за 46 спеціальностями 21 галузі знань;
— доктор філософії і доктор наук — за 40 спеціальностями 15 галузей знань.

2) підвищення слухачами кваліфікації (освітньої і/або професійної) у межах того самого рівня Національної рамки кваліфікацій. Освітньо-професійні програми коледжів університету спрямовані на здобуття особами, що навчаються, кваліфікації молодшого спеціаліста (за 14 спеціальностями 11 галузей знань), а освітні програми підготовчого відділення — на підготовку слухачів (громадян України та громадян інших держав) до навчання за відповідним рівнем вищої освіти. Учні Українського фізико-математичного ліцею здобувають повну середню освіту за профілями: фізика, математика, хімія. Загалом (за всіма рівнями) в університеті ліцензовано 59 спеціальностей із 25 галузей знань. Це найкраще підтвердження того, що Київський національний університет імені Тараса Шевченка надає найширші в Україні можливості здобуття вищої освіти та має змогу проводити наукові дослідження з майже всіх спрямувань.

Враховуючи світові тенденції, пріоритетними напрямами діяльності університету на середньо- та довготривалу перспективу є розвиток природничих, фізико-математичних досліджень, досліджень про Землю, гуманітарних, соціальних, поведінкових, економічних, юридичних, технологічних, мистецьких, медичних наук, формування широкого світогляду здобувачів освіти відповідно до сучасних тенденцій розвитку інформаційного суспільства та утвердження національних, культурних і загальнолюдських цінностей як важливої передумови розвитку держави. 

Нині університет твердо стоїть на основі своїх ціннісних орієнтирів, визначених нашим девізом. Працюючи задля користі держави та її народу, задля честі свого імені та задля слави минулих, сучасних і прийдешніх поколінь, ми впевнено дивимося в майбутнє, непохитно переконані в тому, що жодні геополітичні потрясіння, жодні світоглядні зміни не зруйнують нашого рішучого поступу вперед, не пошкодять нашого фундаменту. Ми віримо в те, що Київський університет був, є і буде основним генератором прогресивних ідей в Україні, двигуном її суспільного розвитку, джерелом її найвагоміших наукових відкриттів. Наша віра ґрунтується на 185-річному історичному досвіді, глибокій гуманістичній традиції та неперевершеній здатності наших людей до позитивної, творчої праці на КОРИСТЬ, ЧЕСТЬ І СЛАВУ нашої Батьківщини.