Пристін — гора козацька

Коли сходиш на цю гору і оглядаєш все навколо — дух захоплює! Здається: дай тобі крила — і ти полетиш. Село Осинове тут як на долоні (на знімку). Воно розташоване в чаші долини, по лівий бік річки Айдар, а з правого берега захищається горами, утвореними сконцентрованими органічними залишками палеогену. Донські козаки, які заснували поселення, вибрали просто чудове місце.

Для мешканців Осинового ця гора Пристін знакова. Інакше члени козацького товариства «Айдарська сотня» та краєзнавці не поставили б тут камінь-валун (на знімку внизу), присвячений Дмитру Байді-Вишневецькому. Чому саме тут? Бо в часи Дикого поля на горі стояла козацька сторожа, яка чатувала напади татар. Подібна вежа стояла і на сусідній горі Форпостна, в районі села Закотне, і далі. Тобто, зустрівши татар першими, козаки з Пристіну давали про це сигнал, підпалюючи вогнища. Сірий дим і слугував своєрідним телеграфом, який інформував про напад ворога. Так от, винайшов цю систему якраз Дмитро Вишневецький, аби убезпечити свої кордони. Як відомо з історії, саме козаки, яких він очолював, у 1599 році розбили загін татар на річці Айдар.

Загалом Пристін — це не просто унікальне місце, а якийсь згусток історії. На цих пагорбах, наприклад, знаходять закаменілості праісторичного періоду і елементи цінного каменю опал. В Осиновому про це довго не знали, допоки сюди не стали приїздити колекціонери і щось шукати. Зокрема, був один такий — з Німеччини, який збирав опали. Звичайно, це не бурштин, та все одно цінний матеріал, який йде на оздоблення, виготовлення різних предметів та прикрас.

У цих місцях, на Іковських горах, знайдено також залишки доісторичних тварин — зуби акули, кістки птахів. А в Огидному лісі ще за радянських часів учні місцевої школи випадково знайшли залишки мамонта. Спочатку на невеличкій глибині натрапили на кістки хобота і так зацікавились знахідкою, що почали копати глибше… і виявили ребра, кістки кінцівок, фрагменти бивня. Повідомили про це вчителів, ті зателефонували до Луганського обласного краєзнавчого музею, і звідти приїхали науковці. Викопали фрагменти мамонта й забрали. До речі, в сусідній Писарівці теж знайшли залишки мамонта, коли рили котлован для фундаменту під дитячий садок. Але зберегти нічого не вдалося, бо кістки від часу зітліли.

Прихисток на 46 років

Але найбільше приваблюють Іковські печери, які стали унікальною пам’яткою старовини, духовного минулого тутешнього народу. В крейдяній горі Пристін їх вирубали ще в часи Дикого поля, коли на горі стояла козацька сторожа. Козаки зробили собі прихисток, аби на певний період було де заховатися від нападів степових кочівників. Хтозна, можливо, на перших порах це була просто схованка, але пізніше, коли тут проходив Гетьманський шлях, сюди тікали монахи з різних монастирів. Можливо, навіть зі Святогорського. Вони розширили ці печери, продовжили їх, і не можна виключати, що протягнули аж до самого кінця Пристіну, зробивши вихід до села Осинове. Це десь 300—400 метрів. На жаль, сьогодні вхід завалений. А ось вихід з боку Осинового краєзнавці у 1990-х роках знайшли.

Неподалік є ще одна землянка, і також історична. Відомо, що тут 46 років прожив Димитрій Горський, який був канонізований Українською православною церквою. Його справжнє прізвище Недовєсов. Таких прізвищ в Осиновому немає, отже, його батьки, певно, приїхали з інших країв. Димитрій був віруючим і досить вразливим юнаком. Одного разу він посварився з батьком і, не втримавшись від емоцій, вдарив його правою рукою. За це юнака мучила совість, і він почав відмолювати свій гріх по церквах. Одного разу з групою вірян пішов до святої Лаври в Київ. Дійшов, весь час молився, прохаючи Бога простити йому великий гріх. Місцевий монах розповів йому одну притчу з Євангелія, в якій натякалося на те, що праву руку, якою вдарив батька, слід відсікти. В усякому випадку Димитрій так все зрозумів. Повернувся додому, оселився поруч з печерами і сокирою відсік собі руку. Одна легенда говорить, що відсік лише пальці, інша стверджує, що по лікоть. Але відомо, що сухожилля руки збереглося, бо він правицею молився. Димитрій їв лише двічі на тиждень, але це не завадило йому прожити в землянці 46 років і по суті бути провідником. Землянка Горського була маленька, з однією лежанкою та іконами. А коли з печер вигнали монахів, він їх привів до нормального виду і приймав там людей.

Тривалий час вхід у печери залишався, десь 60 метрів ще можна було пройти, а потім обвалився. За часів перебудови сюди з помічниками приїжджав науковець Валерій Манько. Вони все виміряли, намалювали план ходів та келій, але остаточних висновків так і не зробили.

Загалом наявність печери обумовлюється двома документами — книгою архієпископа Філарета (Харківського) «Описание Харьковской епархии», де вона згадується, і дослідженням Іванова «Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии», написаним ще до революції. На жаль, до сьогодні печерами цікавляться лише краєзнавці та історики.

Таких церков у світі лише три

Осинове тривалий час було центром краю — волостю, комісарством, сотнею, а в 30-х роках минулого століття — Осиновським районом. Зрозуміло, що населений пункт такого значення повинен був мати велику церкву. В Осинові їх було три, але справжньою окрасою стала Успенська, яка дожила до наших днів. Місцевий краєзнавець Олександр Чорнуха хоча і не жив у позаминулому століття, але історію церкви знає у деталях і переповідає її з явним задоволенням.

— Ця церква будувалась дуже довго, — розповів він. — Її зведення розпочали в 1756 році, згодом роботи завершили, але під час будівництва, певно, були допущені прорахунки. Можливо, в той час річка Айдар була швидкоплинна, і місце для церкви було вибране невдало. Одне слово, стінами та фундаментом пішли тріщини. Але головною проблемою став напівсферичний купол. Він тримався не дуже надійно, тому його вирішили переробити. Це було в 1791 році.

Цікаво, що церкву починали зводити ще за правління цариці Катерини й будували в стилі бароко. А коли цариця померла і до влади прийшов імператор Павло I, стиль був змінений у бік класицизму. Перевага віддавалась, насамперед, колонам. Класицизм підкреслюють ще різні фігурки, прикраси, фризи на вході. Це вже античне мистецтво. Роком освячення церкви вважається 1802-й. Фактично вона будувалась сорок років, разом з перебудовою.

Кажуть, що таких архітектурних рішень церкви у світі існує всього три — в Осинові, під Москвою і в Острогозьку Воронезької губернії, де був центр Острогозького полку, до якого належала Осинівська сотня в часи козацтва. Там збереглася церква, копія Осинівської, лише дзвіниця побудована окремо.

За переказами, в Успенській церкві молився відомий український філософ Григорій Сковорода.

Церква переживала важкі етапи в своєму житті. За першого періоду радянської влади священики зазнали гоніння, після громадянської війни закрили всі церкви, що були у волості, і віряни змушені були шукати інших місць для своїх релігійних, духовних потреб. Тоді люди й пішли до печер, що були викопані ще за часів Дикого поля у горі Пристін. Несли сюди ікони, лампадки, інші церковні атрибути. Печери, по суті, стали центром духовного життя. Сюди, до речі, приходило багато прочан, навіть з Воронезької губернії. На якийсь період печери були замуровані, й люди змушені були молитися вдома або десь ховатись.

У 1929 році, коли розпочалась колективізація і утворили перший колгосп «Червона Україна», церкву перетворили на склад зерна. Звична картина. Потім у війну її на деякий час відкрили і… закрили знову. У 60-х роках минулого століття Успенська церква Осинового була внесена до списку пам’яток архітектури та історії спочатку області, а потім України.

…І ще багато сторінок історії

Кілометрів за шість-сім від центру Осинового, як з’ясовується, раніше були запаси болотної руди. Причому це рудне тіло тягнеться від села Макартетине в бік Новобілої, практично до кордону з Росією. Свого часу, в середині XVIII століття (приблизно 1750 року) тут був створений залізорудний завод. Він мав десять печей, про що свідчать їх залишки, зокрема, шлаку та кераміки. Збереглися там і землянки, де жили робітники, які обслуговували цей процес. Для охолодження металу воду брали з озера, якого вже немає — висохло. Відомо, що цей залізорудний завод потім був проданий підприємцю з Полтавщини — Корюкову з Опішні. Пізніше тут найшли залишок криці — металу, який виготовлявся, і навіть залишки гармат. Можливо, за часів царської Росії на цьому руднику виготовляли зброю. Інформації про це в краєзнавців обмаль, і вони зараз шукають архівні документи, які б підтвердили цей факт.

А загалом мешканці Осинового вважають своє село неймовірним.

— У нас Айдар протікає, є п’ять ставочків, розташована ботанічна пам’ятка «Осинівська», геологічна пам’ятка «Осинівські піщаники», — розповідає заступник голови громадської організації «Осинівська» Інна Птушко. — А ще маємо заповідне урочище «Огидне», пам’ятник культури всеукраїнського значення — храм, якому понад 200 років і в якому лежать мощі святого Дмитрія Горського. Байбаки заважають нам проїхати — так їх багато. За селом стоять, свистять… Словом, є на що подивитись, отримати великі враження. Там сосновий ліс, там — дубовий, там — байбаки, а там — воронці. В кожному місці — своя цілюща вода …

Свою унікальність Осинове змогло довести і як учасник IV Всеукраїнського конкурсу «Неймовірні села України 2019». Головний приз село не вибороло, а ось до двадцятки претендентів на головний приз серед 115 учасників потрапило. А це також можна вважати перемогою.

Фото автора.