Україна, держава, народ... Між цими словами можна поставити знак рівняння. Адже Україна, держава — це ми. Кожен окремо і всі разом, незалежно від посади, етнічної приналежності чи віросповідання. Ми — український народ, про який відомий учений, історик і правник, громадський діяч Сергій Шелухін у своїй книжці «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів» (Прага, 1936 р.) писав: «...немає у світі ані одного національного імені, яке викликало б проти себе стільки ненависти, злоби й нападів та пропаганди, як слов’янська назва території й народу «Україна», «українці» й «український». Століттями, від часів московських царів і до сьогодні, усе, що пов’язано з етнонімом українці, з українською ідентичністю й назвою держави — Україна, залишається об’єктом численних історичних та ідеологічних маніпуляцій. Наслідком їх є підміна й антинаукове трактування понять «Україна», «Русь», «Росія», «Мала Русь» / «Мала Росія», «Велика Русь» / «Велика Росія», «українці», «русини», «руський народ», «російський народ», «малоросійський народ» тощо й створення нашими ворогами численних міфів, які вкорінюють у суспільну думку, зокрема й у всьому світі, образ України як окраїни, межової землі. Це щоб поставити під сумнів спадкоємність української історії від найдавніших часів і саму державу Україна, її незалежність і суверенітет.

Про те, як маніпулятивні версії використовуються в гібридній війни проти України і як їм протидіяти, ми попросили розповісти директора Інституту дослідження Голодомору, доктора історичних наук, професора Віктора БРЕХУНЕНКА (на знімку).

Світ ототожнював Русь із Києвом, із нами

— Справді, переважна більшість спотворень спрямована на вкорінення образу України як якоїсь там окраїни, межової землі. «Русь» намагаються видати за давнє ім’я сучасної Росії, а «Малу Русь» / «Малу Росію» — за гілку «Великої Русі» / «Великої Росії». Це термінологічне протистояння має занадто високу ідеологічну ціну і для України, і для зацікавлених сусідів. Від того, яка версія походження власної самоназви пануватиме в головах українців, як в Україні та поза нею уявлятимуть співвідношення «українського», «руського», «російського», напряму залежить міцність підвалин, що визначають життєздатність українського суспільства, державність України.

Маємо заплутану ситуацію із вживанням у минулому понять, зав’язаних на іменах «Україна», «Русь» та «Росія». Усі ці поняття зазнали в часі суттєвої еволюції, а деякі взагалі були поставлені з ніг на голову. Тут вам і переплетення в українській історії двох самоназв «Україна» та «Русь», і паралельний обіг імені «Росія» як відповідника «Русі», бо такий свій переклад «Русі» греки з Візантії поширили в Європі. Водночас українські князі та шляхта називали себе і «народом руським». Так само до того, як стали елітою, робили й козаки, що почали мислити себе ще й «українським народом» та «українцями», перетворивши ім’я Україна на етнополітонім. При цьому поняття «руський народ» ні шляхта, ні козаки не поширювали на мешканців Московії. Останніх і в Україні, і в інших частинах Європи називали «московитами», а їхню державу — Московією, ототожнюючи «Русь» лише з українським світом.

Що ж до терміну «Мала Русь», то в ранньомодерній Українській державі ним позначали або Гетьманщину, або всю територію розселення українського етносу, а поняттям «малоросійський народ», «козацький малоросійський народ» — еліту держави, хоча паралельно вживалися назви «український народ» та «руський народ».

Починаючи з XIV століття Москва взяла курс на привласнення імені «Русь» та його грецького різновиду «Росія», прагнучи в такий спосіб і переписати на себе державу Русь і обґрунтувати претензії володіти українськими та білоруськими землями.

У ХІХ столітті в різних частинах України починається відмова від термінології, зав’язаної на імені «Русь» / «Росія», до того часу вже привласненому Московською державою. Безальтернативним ідентифікатором утверджується назва «Україна». Процес, однак, розтягнувся аж до середини ХХ століття, відгомоном чого є й сьогоднішні спроби штучно створити на Закарпатті так звану «русинську проблему». Хоча свого часу русинами називали себе пращури всіх сучасних етнічних українців незалежно від територіального походження.

Водночас витіснення «Україною» «Русі» та «Малої Русі», а «українцями» — «русинів» та «малоросів» було використано опонентами для того, щоб поставити під сумнів спадкоємність української історії від найдавніших часів. Мовляв, Україна і все, що з нею пов’язано, — це такий собі інтелектуальний проект ХІХ століття. Мовляв, українська Україна — просто збіг обставин. Вона — не назавжди. Сутність України не мусить бути закроєною на українському культурному коді. Тому, мовляв, сучасній Українській державі не варто підтримувати українську мову та культуру, україноцентричну історичну пам’ять та відповідну ідентичність.

Усі ці версії сьогодні активно використовуються в гібридній війні проти України. Буцімто в домодерні часи поняття «Україна» вживалося винятково в географічно-територіальному значенні та й виникло лише для позначення прикордоння, а тотожності «український народ» не існувало взагалі. Навзамін активно просовується ідея відновити в ужитку поняття «Малоросія», «малороси» для позначення України й українців середини XVII—XVIII століть. Плід тривалих московських маніпуляцій не тільки образливий для українців, а й спотворює і первісний зміст, і саму українську історію, і єство україно-московських стосунків.

Не просто термін — ідентифікатор нації

В умовах інформаційної війни варто ще раз прискіпливо підійти до проблеми походження імен «Україна», «Русь», «Росія» та їх використання до ХІХ століття. Як виникли і співвідносилися перелічені поняття та похідні від них? Як змінювалося в часі їх смислове наповнення? Чому в Україні ходило дві самоназви «Україна» та «Русь», а в середині XVII століття козаки активно просували третю — «Мала Русь», хоча саме вони надали імені «Україна» політично-територіального статусу. Коли насправді з’явилася тотожність «український народ», «українці»?

— Найпромовистішим наслідком переможної ходи імені «Україна» стала поява поняття «український народ» як самовизначення еліти Гетьманщини. Якщо українські князі і шляхта вважали себе «руським народом», то після утворення нової еліти, козацької в основі, почалося формування нової тотожності «український народ», — зазначає Віктор Брехуненко. — Козацька старшина й далі використовувала ім’я «руський народ», як і «Русь», але паралельно було запущено нові ідентифікатори — «малоросійський народ» та «український народ». Перший віддзеркалював появу концепції Гетьманщини як Малої Русі, тобто первісної, питомої, Русі. Уже в 1670 роках ім’я «український народ» утвердилося в суспільній свідомості.

Згадку про «український народ» зустрічаємо у шляхтича з Білорусі Костянтина Поклонського, який у вересні 1654 року писав у листі до московського царя, щоб той вимагав від наказного гетьмана Івана Золотаренка не претендувати на уряди Могилевський та Чаусівський, «уже бо то не українські, але вашій царській милості піддані, до Ніжина не належать». Тоді ж К. Поклонський ужив поняття «українські козаки», це ті, які прийшли з України в Білорусь разом із Золотаренком.

В українських документах поняття «український народ» починає фіксуватися з 1660 років. Спершу зустрічаємо його в інструкції послам Війська Запорозького на сейм 1664 року у вигляді «українний народ»: «небіжчик пан Виговський, київський воєвода, вийшовши з Бару, довго снуючи по підозрілих містах і містечках, в народі українному, хтивому до підбурливих справ, бунт призводить...». Інша інструкція, на сейм 1666 року, веде мову про «постраждалих українських людей».

Гетьман Іван Брюховецький, який хоча й увійшов в історію як руйнівник суверенітету Гетьманщини на користь Московії, виявився одним із перших, хто у своїй політичній риториці почав використовувати тему «вітчизна наша мила Україна». Він також уживав поняття «український народ».

В універсалі до мешканців Новгорода-Сіверського від лютого 1668 року Брюховецький писав, що «москалі з нами хитро поступають, а з ляхами помирившись, з обох рук... нас, Військо Запорозьке та увесь народ християнський український вигубляти, та Україну, вітчизну нашу, до пня розорити постановили».

У подальшому поняття «український народ» активно використовував гетьман Петро Дорошенко, ставлячи знак рівності між «малоросійським народом» і «українським народом». У листі до московського воєводи Ромодановського гетьман вживав два поняття: «українські люди» та «малоросійський народ»: «Тільки в’язнів, які є на Москві в засланні, братія, приятелі та кровні українські люди на мене насаждають... доки з Москви їх племінники могли в батьківські країни повернутися, і хоча в малоросійському народі уряд гетьманства на собі ношу...».

Аналогічний підхід застосовано і в гетьманській інструкції на Острозьку комісію 1670 року з поляками, пункт 21 якої проголошує: «Митрополита Київського, щоб оного, його ж всі духовні і мирські руського православного українського народу чини з гетьманом і з Військом Запорозьким вільним вибором виберуть пастирем».

Майже одночасно з інструкцією на Острозьку комісію 1670 року з’явився перший український світський публіцистичний трактат «Пересторога». Невідомий автор, що уклав його в 1669 році, у творі вживає поняття «український народ». Прикладається воно до козацтва. Засуджуючи підданство гетьмана П. Дорошенка турецькому султанові, автор пише: «А надто є і в народі українському, що своїх християн татарам і туркам самі видають у вічну неволю, що й самі гетьмани чинили, аби несправедливо самі над Україною панували й гетьманували». Враховуючи той факт, що султанської зверхності у 1668 році шукав і гетьман І. Брюховецький, під «українським народом» розуміється і лівобережна, і правобережна верхівки. Тобто, незважаючи на розкол Гетьманщини, «український народ» покриває козацтво загалом.

Водночас тотожність «український народ» стала складовою і політичної лексики православних інтелектуалів. Зокрема, в 1667 році архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель писав до П. Дорошенка: «...усім то є зрозуміло, що той наш український народ, почавши між собою брань і не союз». При цьому навіть в одному й тому само листі І. Гізеля населення, яке було підконтрольне Війську Запорозькому та Православній Церкві, називалося по різному — «український народ», «наш народ», «руський народ», «християнський народ».

Першорядної ваги формула «український народ» набуває у судовій документації Гетьманщини, що набагато точніше віддзеркалює реальні стереотипи мислення. Так 12 березня 1677 року канцелярист із Переяслава переписав зі справи Генерального військового суду документ, згідно з яким протопопа Симеона Адамовича допитували про те, яким чином той «між усім народом українським заколот снував». Тобто для переяславського канцеляриста поняття «український народ» є звичним, як і для його колеги з Генерального військового суду.

Буденність, з якою робився судовий запис у 1677 році, а також його еквівалетність запису 1683 року наштовхує на думку, що поняття «український народ» уже міцно утвердилося в головах еліти.

Недаремно й Пилип Орлик активно вживав поняття «цілий народ український» у своєму листі до запорожців від 23 квітня 1734 року. Після переходу Війська Запорозького Низового під царську зверхність гетьман умовляв козаків відкрити очі й не вірити московитам, бо «цілий народ український, братія ваша, родичі й одноземці ваші, жалісно і слізно на себе нарікають». Доля вітчизни виступає головним мірилом діянь людини та грішності / безгрішності перед Богом. Оскільки повернення під царську зверхність веде до згуби вітчизни, то ймовірна присяга запорожців імператриці «не є чинна і перед Богом грішна, бо перш присягнувши на визволення вітчизни, тепер двурушно присягнули чи маєте присягати на погибель тієї ж своєї вітчизни».

А ми народ, народ, не жебраки

Паралельно появі тотожності «український народ» у Гетьманщині відбувалося й поширення самоназви «українці». Ще на початку XVI століття в документальному обігові, а значить, і в реальному житті з’явилися слова «українники», «українні люди». З кінця XVI століття з’являється й ім’я «українець». Так, доповідаючи королю Зигмунту ІІІ про перемогу над козаками Семерія Наливайка, коронний гетьман Станіслав Жолкевський казав — «жовніри, а найбільше угорська піхота та українці». У 1607 році «українцями» в одному з польських щоденників названо тих, хто вирушив із Київщини на чолі з князем Романом Ружинським. Коли в 1617—1618 роках татари почали шарпати Україну, то до оборонних заходів на заклик вінницького старости долучилося «трохи українців».

Яскравим свідченням того, що поняття «українці» перетворилося на тотожність козаків Гетьманщини є лист засланців-мазепинців з Тобольська від 20 листопада 1728 року до прилуцького полковника Дмитра Горленка. Жертви репресій Петра І, звертаючись із проханням, називали себе не козаками, не малоросіянами, а українцями. Вони, зокрема, писали: «Милостивому пану и добродію нашому, найнижчі слуги, українці на засланні Iван Янковський, колишній сотник з товаришами».

Наведені факти віддзеркалюють процес активної трансформації тотожності «руський народ» / «малоросійський народ» в тотожність «український народ». Уже з 1660 років самоназви «народ руський», «народ український» функціонували як паралельні.

Записала Світлана ЧОРНА.

Фото надано автором.