Президент Російської Федерації Володимир Путін на підсумковій прес-конференції 19 грудня заявив, що «під час створення Радянського Союзу споконвічні російські території, які до України взагалі не мали жодного стосунку, усе Причорномор’я, західні землі російські були передані Україні з дивним формулюванням «для підвищення відсоткового співвідношення пролетаріату в Україні», тому що Україна була сільською територією». І додав: «Це дещо дивне рішення, але воно відбулося. Це усе спадщина державотворення Володимира Ілліча Леніна, і тепер ми з цим розбираємося».

— З точки зору історії заява Путіна про «ісконно русскіє зємлі» у Північному Причорномор’ї не має жодного сенсу. Це ненаукова фантастика, історичне марення. Говориться це з політичною метою, — наголошує кандидат історичних наук і член вченої ради НДІ українознавства Андрій Іванець. — І це пряма погроза Україні, анонсування можливих агресивних дій на півдні України. Путін запускає міф про «ісконно русскіє зємлі» у Північному Причорномор’ї так само, як до того росіяни пропагували міф про «Крим — подарунок п’яного Хрущова Україні». Тепер Путін розповідає про «Ленінський подарунок Україні».

Насправді Північне Причорномор’я тісно пов’язане з історією нашої держави. На території, на яку претендує глава сусідньої країни, жили уличі і тиверці, літописні племена, що існували протягом VIII—X століть.

— Частина Північного Причорномор’я входила до Галицького-Волинського князівства, Війська Запорозького, а Тмутороканське князівство за часів Русі-України підлягало Чернігову і Києву, — зазначає Андрій Іванець.

Десь у 960—980 роках Тмуторокань, місто на південному березі Таманської затоки, безпосередній наступник античного поселення, перейшла під владу руських князів (не плутати з російськими!) і перетворилася на важливий для Київської Русі транзитний і торговельний пункт. Тмутороканське князівство в історіографії прийнято називати «заморськими володіннями Київської Русі», а ще давноруським центром влади у Північному Причорномор’ї.

— Вперше землі Північного Причорномор’я увійшли до складу Російської імперії лише після анексії Кримського ханства наприкінці XVIII століття, — каже Андрій Іванець. — Лише з того часу в цьому регіоні з’явилися групи етнічних росіян. «Ісконно русскіє зємлі» у сенсі земель, де формувалися великороси, — це міжріччя Оки і Волги. Як бачимо, російський етнос сформувався за півтори-дві тисячі кілометрів від Північного Причорномор’я. До того ж навіть за часів Російської імперії на цих теренах більшість населення становили саме українці, про що свідчить всеросійський перепис 1897 року. І саме тому Північне Причорномор’я стало невід’ємною частиною Української Народної Республіки на початку минулого століття, а пізніше — всіх інших форм модерної української державності.

До речі, для України термін «ісконно русскіє зємлі» є неприйнятним, адже назва «Русь» була ослов’янена на українських землях. Закономірно, що існує термін «Україна-Русь», який поєднує дві назви нашої країни і наголошує на безперервності історії українського народу.

На тій прес-конференції Путін заявив, що між Росією та Україною є «суперечка» щодо української ідентичності. За його словами, українців як окремий етнос вигадав граф Потоцький у XVIII столітті, а ще начебто були інші польські дослідження, «які взагалі викреслили українців з числа слов’ян», бо вони «нащадки якихось кочових народів».

Якщо заглянути у документи, то з’ясовується, що у грамотах, розписах платні, доповідях, датованих 1572, 1614, 1625, 1633 роками і пізніше, писалося про «українні міста». А вперше слово «Україна» як назва території згадується у Київському літописі у 1187 році. Назву «Україна» фіксують європейські карти XV—XVIII століть. А козацька еліта чітко називає себе народом «українським». У другій половині XVII століття студент Падуанського університету записав свою національність як «українець», а нещодавно історик Тарас Чухліб повідомив про згадку в офіційному документі того ж часу терміну «Українська держава».

Останні дослідження графіті Софії Київської, а їх знайдено понад сім тисяч, показують, що вже в XI столітті центр Київської Русі говорив мовою з виразними українськими рисами. І це в той час, коли на місці сучасної Москви гаї шуміли і жаби кумкали.

На думку Андрія Іванця, не варто ігнорувати ревізіоністські заяви Путіна.

— Це непряме висунення територіальних претензій, частина інформаційно-психологічної війни, що може передувати її гарячій фазі, як це було на Донбасі і в Криму, — каже історик. — У контексті інших інформаційно-пропагандистських концепцій Кремля про українців і росіян як один народ, подаровані землі тощо його заяви є ледь прихованим запереченням права українців на власну державу, культуру та ідентичність.

Тож, на думку дослідника, на заяви Путіна мають жорстко відреагувати не лише українська влада, а й європейські інституції.