Князь Володимир з моделлю Десятинної церкви. З малюнка А. ван Вестерфельда 1651 року.
Княгиня Анна Порфірородна. З малюнка А. ван Вестерфельда 1651 року.
Продовження. Початок тут.
Володимир і Ярослав породичалися з усією Європою
— Найважливіше джерело про Софію та її будівничих — сама свята Софія. Недарма на її фресках, у різних місцях собору бачимо тризуб Володимира, кілька разів укомпонований в орнаментне зображення крину (лілеї) — символ Богородиці-Церкви. Софія прославляє саме Володимира і його дружину Анну, а Ярослава Мудрого — фактично ні, — продовжує розмову Надія Нікітенко, яка досліджує собор уже 40 років. — В усі часи твори мистецтва прославляли своїх замовників, що буквально читаємо зі стін храму, особливо з його знаменитих світських фресок. Найбільша з них розміщена навпроти головного вівтаря в центральній наві — це 15-метровий княжий груповий портрет. За своїми розмірами і розміщенням він не має аналогів, що свідчить про силу і авторитет князя-засновника собору. На портреті зображена родина Володимира Великого — він сам, його дружина, візантійська царівна Анна Порфірородна, за ними йдуть їхні діти. Вони наче входять у собор і Володимир несе на вівтар Софії модель Десятинної церкви, материнської церкви, що є символом навернення Русі до християнства. Тому цей портрет, що зображує церемонію освячення храму, на всі світи маніфестує хрещення Русі, яку її князь-хреститель Володимир веде до вівтаря Софії Премудрості Божої, тобто до Христа Спасителя.
На знаменитих фресках сходових веж, які ведуть на княжі хори, зображено укладення династичного шлюбу князя Володимира і царівни Анни на зламі 987—988 років. Цей шлюб поклав початок хрещенню Русі. Тоді Володимир і Анна отримали від візантійців царський титул, і ми бачимо їх на княжому портреті в царському вбранні. Саме так Володимир зображений на своїх монетах, саме царицею (а не царівною) величається Анна в давньоруських джерелах.
— То була найбільша слава Русі, — зазначає дослідниця. — Кілька правителів великих держав (Франції, Німеччини, Болгарії) марно намагалися свататися до такої нареченої, як Анна. Вони зазнали від гордовитих візантійців ганебного фіаско. А Володимир, володар могутньої держави, отримав руку порфірородної царівни, яка народилася у священній Порфірі — спеціальній палаті, де народжувалися лише діти правлячих імператорів. Київський князь уклав військовий союз з рідним братом Анни, знаменитим правителем-полководцем Василем II Болгаробійцем, послав йому шість тисяч воїнів і вони разом завоювали Болгарію, отримавши неміряну здобич, цілі потоки золота. Вони поповнили імператорську і княжу скарбницю, звідки десята частина виділялася на храми, їх будівництво. А це потребувало швидкого надходження колосальних коштів... Тоді їх давала лише переможна війна.
Потрібним був і мир на власній землі, що настав на Русі наприкінці правління Володимира, за якого Софію звели і прикрасили мозаїками та фресками. Ярославу ж залишилося лише завершити справу батька, що він і зміг зробити в умовах усобиці, коли, прийшовши з Новгорода, захопив київський стіл. І вже тоді Ярослав і його оточення почали приписувати йому заслуги батька, головна з яких — створення Софії. На жаль, історію пишуть (або переписують) переможці...
Але Софія свідчить про інше. Володимира і Анну прославляють не тільки світські, а й релігійні фрески. Наприклад, мозаїчний «Святительський чин» головного вівтаря, який починають образи святителів, канонізованих Отців Церкви, єпископів Єпіфанія Кіпрського і Климента Римського. Чому саме ці образи, адже у вівтарях інших храмів вони зустрічаються досить рідко?
— Пам’ять Єпіфанія припадає на 12 травня, день освячення Десятинної церкви, яку збудував Володимир, — каже Надія Нікітенко. — Климент Римський — знаменитий святий для всього християнського світу, він — апостол для новонавернених народів, а особливо для Київської Русі. Коли Володимир захопив Херсонес, після чого отримав руку візантійської царівни Анни, йому передали мощі Папи Римського Климента, які він приніс у Київ і поклав у Десятинній церкві у 989 році.
Про могутність Давньоруської держави, яку володарі різних країн воліли мати за союзника, свідчить і той факт, що візантійський імператор відрядив у Київ на будівництво Десятинної церкви і Софії своїх майстрів.
— Артіль зодчих і художників була укомплектована здебільшого константинопольськими майстрами. Їхній почерк читається дуже чітко, — каже Надія Нікітенко. — Отримати артіль майстрів у візантійців, у яких храмобудівництво пов’язано з імператорським двором, було дуже важко, адже майстри високо цінувалися.
Дослідники вирізняють почерк восьми майстрів, які виконували мозаїки, і 35 — котрі писали фрески. Працювали вони дуже швидко — лише за сім років збудували і розписали колосальний храм. А сім — число божественне, число Церкви, тому саме стільки років будувалися знаменитий Єрусалимський храм — сакральний прототип Софії, та її попередниця — Десятинна церква, й її наступниця — Софія Новгородська.
— До наших днів Софійський собор зберіг найбільший у світі комплекс автентичного мистецтва початку XI століття: 260 квадратних метрів мозаїк і 3000 метрів фресок — світових шедеврів, — каже дослідниця. — Предовсім привертають увагу мозаїки центрального купола та головного вівтаря — образи Христа Пантократора, Оранти, апостолів, святителів. Палітра цих мозаїк напрочуд багата і має 177 кольорів та відтінків — 34 зеленого кольору, 25 золотого і коричневого, 23 жовтого, 21 синього, 19 червоного.
Мозаїки Софії настільки досконалі, що стики тиньку зовсім не помітні. Це наче намальовані дивовижно мінливими сяючими фарбами «живі» сюжети, з яких складаються стіни. І ми відчуваємо справжню присутність цих образів у храмі, духовно спілкуємося з ними. На 640 квадратних метрах (а саме стільки було мозаїки в соборі в давнину) укладено 9 мільйонів кубиків смальти. Золоту і срібну смальту, виробництво якої було дуже складним і дорогим, привозили з Константинополя. Щоб отримати потрібний матеріал для мозаїк, у розплавлене прозоре скло додавали солі й окиси різних металів. А щоб зробити смальту золотою, її вкривали тонкою фольгою, зверху притрушуючи скляним порошком. Заготовка запікалася в печі, скло розплавлялося, і золотий листочок прилипав до кубика. Завдяки різноманітності забарвлення першооснови, розповідає Надія Нікітенко, виникала багата гама золотого кольору, тому вона переливається і мерехтить.
— Софійський собор — найбільший храм середньовізантійського періоду не тільки на Русі, а й у Візантії, — наголошує дослідниця. — Мистецтво його зведення було втаємниченим, вважалося, що це витвір самого Господа Бога.
Помилково називати Софію тільки візантійською пам’яткою, адже собор було зведено на замовлення, за кошти і згідно з художніми запитами київського князя, а на його будівництві працювало багато місцевих майстрів, які під орудою вмілих візантійців тесали каміння, готували будівельний розчин, формували цеглу-плінфу, виготовляли фрескові фарби, варили мозаїчну смальту, виконували підсобні роботи. Це була справжня школа найвищого рівня майстерності. Недарма собор стоїть уже 1000 років і набув міцності моноліту, хоча немає нічого вічного. Йому (особливо мозаїкам та фрескам) дуже шкодять різкі температурно-вологістні коливання, значні вібраційні навантаження сучасного міста, тому найкраще зберігається у щадних умовах музею. Софія не витримає многолюддя і навантажень постійних богослужінь, свічної кіптяви і пилових забруднень, потужного звучання церковних дзвонів, що породжують згубну для мозаїк і фресок вібрацію. Пам’ятаймо, що це найвидатніша пам’ятка давньоруської культури, яка стала символом могутності та суверенітету нашої держави, її Нерушимою Стіною!
Держави, яка відігравала значну роль на міжнародній арені, з володарями якої вважали за велику честь породичатися через династичні шлюби.
Доньки Володимира, що мав за дружину візантійську царівну, і сам носив царський вінець, Агата та Марія Доброніга, були віддані заміж його сином Ярославом за англійського і польського королів. Могутність і знатність київської династії тоді багато що важили. Сам Ярослав одружився зі шведською принцесою Інгігерд, у хрещенні — Іриною.
Тестем Європи називають історики Ярослава Мудрого — його доньки Єлизавета, Анна й Анастасія стали королевами Норвегії, Франції та Угорщини. Є версія, що у князя-книжника була ще одна донька — Агата, яка стала дружиною спадкоємця англійського престолу Едуарда Вигнанця. Своє ім’я Агата вперше привнесла в династичну історію Західної Європи. Вона стала матір’ю англійського короля Едгара Етелінга і шотландської королеви Маргарити Святої. За іншою, більш переконливою, версією, Агата — сестра Ярослава Мудрого, донька Володимира і Анни Порфірородної, яка назвала її на честь своєї рідної тітки — візантійської принцеси Агати, що опікувалася нею під час заслання матері. Другий син князя Ярослава, Ізяслав, одружився з дочкою польського короля Гертрудою, третій син, Святослав, князь Чернігівський, — з Одою, внучкою германського цісаря Генріха II. В’ячеслав та Ігор одружилися з німецькими принцесами Одою Штаденською i Кунiгундою Орламiндською. Всеволод Ярославич узяв за дружину візантійську царівну Марію, доньку імператора Константина IX Мономаха, яка стала матір’ю Володимира Мономаха. Всеволод підтримував дружні зв’язки з Візантією і скандинавськими країнами, у 1086 році він видав доньку Євпраксію заміж за саксонського маркграфа Генріха, після смерті якого вона стала дружиною знаменитого германського імператора Генріха IV. Традицію європейських династичних шлюбів продовжив і Володимир Мономах, першою дружиною якого була Гіда, дочка останнього англосаксонського короля Гарольда II.
В історію Київської Русі Володимир Мономах увійшов як мудрий і далекоглядний правитель, який відновив централізовану державу і проводив активну зовнішню політику, звитяжний переможець хижих половецьких ханів. У 1116 році він на короткий час посадив своїх посадників у залежних від Візантії дунайських містах, утім, невдовзі відновив дружні стосунки з могутньою імперією. Князь був видатним мислителем свого часу, йому належить твір «Повчання дітям», адресований передусім дорослим. Він вважав, що дітей треба виховувати на прикладі батьків і дідів, а головним способом виховання називав освіту: «Що вмієте — того не забувайте, а чого не вмієте — того навчайтесь, — як батько мій, дома сидячи, знав п’ять мов, через те й честь йому була в інших країнах...». Своїх синів князь закликав любити Бога, «а также человечество». «Не забувайте бідних, корміть їх. Будьте отцями сиріт, судіть вдовиць самі, не давайте сильним губить слабких... Не оставляйте хворих... Чтіть старих людей», — заповідав Володимир Мономах. Український історик Наталія Полонська-Василенко вважала, що «для XII століття заповіт Володимира — видатний документ гуманності».
Показово, що з цим князем пов’язаний один із наріжних каменів кремлівських міфологем про правонаступництво московитами Київської Русі.
«Шапкою Мономаха», що дісталася Москві начебто у спадок від візантійських родичів Володимира Мономаха, батька Юрія Долгорукого, який традиційно вважається засновником сучасної столиці Росії, коронували на царство московських царів від Івана IV Грозного до Миколи II. За твердженням відомого дослідника Володимира Білінського й деяких інших істориків, Москва виникла з дозволу хана Менгу-Тимура після третього перепису населення Орди в останній чверті XIII століття, а точніше — у 1272 році. Юрій Долгорукий помер у Києві у 1157-му.
Один з авторів «Енциклопедії історії України» доктор історичних наук Микола Котляр зазначає, що так звана «шапка Мономаха», один із символів самодержавства в Росії, насправді є витвором самаркандських золотарів кінця XIII чи початку XIV століття. Російські історики «вдягнули» цю шапку і на Володимира Великого, майже двадцятиметровий пам’ятник якому відкрили в Москві восени 2016 року. Втім, правильно було б зобразити київського князя у короні. Таким його карбували на срібниках і злотниках, зображали на фресках. За хроніками й різними описами нещодавно реконструювали корони Володимира Великого і його дружини Анни. Ці державні клейноди експонувалися на виставці у Софії.
— Досить поглянути на ці корони, щоб відчути всю могутність Київської Русі, — зазначає Надія Нікітенко. — Це історична реконструкція, і ніхто не може сказати, що наша історія вигадана. Корона — ознака монаршої влади. Ще у XVI—XVII століттях пам’ятали, що Володимир був монархом.
У Кремлі, продовжуючи боротьбу за історичну спадщину Київської Русі, називають князя «духовним засновником держави Російської», своїм «видатним предком», здебільшого нехтують фактами, головне — політична доцільність.
Фото надано Надією НІКІТЕНКО.
