Артисти Роман Луцький (Петро Сколик), Алеся Романова (Адель Ангер-Сколик) та Маріанна Янушевич (Стефанія) у фільмі «Віддана».

На межі 2019—2020 років спостерігався явний сплеск інтересу до вітчизняного кінематографа. А говорити було про що! Драма Нарімана Алієва «Додому», спецефектний трилер «Екс», мелодрама «Віддана», комедії «Пекельна Хоругва, або Різдво козацьке» та «Наші котики», серіал про Лесю Українку «Плеяда», оригінальне документальне кіно — «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» та «Земля блакитна, ніби апельсин» (цей фільм Ірини Цілик щойно отримав нагороду американського кінофестивалю «Санденс» за кращу режисуру).

Список, звісно, далеко не повний. Але привертає увагу ось що. На деякі з тих фільмів, коли вони йшли в кінотеатрах, іноді важко було дістати квиток! Майже неймовірна річ для «домашнього» кінопродукту! І якось сам собою забувся наш одвічний скептицизм: мовляв, коли нарешті українські кіношники дійдуть до рівня Голлівуду? Виявилось, що можна «йти до рівня» не через Голлівуд, а через територію власної культури. І ВІДДАНІСТЬ цій культурній території — не порожній звук. Тут можна будувати щось вартісне. Доброю ілюстрацією цієї тези може слугувати фільм «Віддана», де, власне, йдеться саме (вибачте за тавтологію) про відданість власним цінностям і близьким людям.

Мелодрама «Віддана» — дебютний повнометражний фільм молодої режисерки Христини Сиволап, екранізація відомого роману Софії Андрухович «Фелікс Австрія». Навіть якщо ви не бачили стрічку, то чули про неї точно, адже її головний саундтрек лунає в ефірі всіх радіостанцій (пісня «Вільна» підкорила серця мільйонів українок, а її виконавиці Тіна Кароль та Юлія Саніна, солістка рок-гурту The Hardkiss, стали уособленням жіночої дружби).

Події фільму розгортаються у XIX столітті в австро-угорській Україні, в Станіславові (нинішній Івано-Франківськ). У центрі картини дві жінки — найвідданіші подруги, найрідніші сестри та найлютіші вороги. Любов змішується з ненавистю, і з’являється третій зайвий. А потім і четвертий, і п’ятий, і вже у вир протистояння двох жінок засмоктує кожного, хто існує поруч із ними. Це історія про те, що кожна людина вільна і має свій шлях. Так, коли ти жертвуєш собою заради когось, то наражаєш на нещастя не лише себе...

Знімальний майданчик фільму «Віддана» — поле творчості для операторів. Це робота зі стилізованими костюмами періоду Австро-Угорської імперії, панорамна зйомка, графіка. Окремий «персонаж» стрічки — їжа до застілля. Оператори знімають процес приготування їжі так, що ви одночасно захочете їсти і писати вірші. Захоплює епізод, коли служниця Стефанія викидає за вікно смажену рибу, яку не вподобав господар, і ця риба пливе по небу над чарівним Станіславовим і падає назад у річку!

Щоб не зламати історичну концепцію фільму, оператори зменшили кількість графіки. Так, наприклад, розмови Стефанії з картинами виглядають як графіка, а насправді це масляний грим.

Комусь фільм сподобається, комусь ні. Хтось скаже, що він банальний, інший знайде тут потаємний філософський сенс. Коментарів можна прочитати безліч, однак усі, хто бачив «Віддану», пишуть, що візуальна картинка стрічки — це насолода для очей (головний оператор — Олексій Малах, художниця по костюмах — Олена Патока). І річ не лише в тім, що це «красиво». Тут є дещо не менш важливе. Річ у тім, що нинішній Івано-Франківськ давно втратив своє чарівне «австрійське» обличчя, й знайти тут натуру ХІХ століття вже неможливо. Довелося знімати в павільйоні. Отже, фільм є ніби спробою відбудувати власну втрачену батьківщину, в яку хочеться повертатися, як до себе додому. І виявляється, що дорога до себе пролягає зовсім не через пагорби Голлівуду.

Оригінальність як сума банальностей?

Документальний фільм Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» нетиповий для жанру кінодокументалістики. Протягом цілої години хронометражу ви жодного разу не почуєте ні голосу за кадром, ні інших типових атрибутів кінопубліцистики. Надія Парфан із самого початку занурює глядача у виробничий процес на міській центральній опалювальній станції. А паралельно розповідає про профспілковий хор «Чорнобривці», до якого входять працівники цієї станції, від ремонтників до диспетчерів. Її начальник Іван Васильович — єдиний наскрізний персонаж усього фільму. Поміж виконанням безпосередніх обов’язків він намагається підтримувати свій хор попри всі труднощі. А під час опалювального сезону без труднощів у роботі теплокомуненерго не обійтись!

Якщо придивитися, фільм складається з трьох блоків, кожен із яких, по суті, банальний. Нам показують: а) «наші негаразди», б) «наш співучий народ», в) «наші трудові будні». Кожен із названих блоків, узятий окремо, може викликати у глядача оскому. Але всі вони в сумі несподівано дають оригінальний ефект. У фільмі є та теплота, якої не вистачає в наших квартирах, коли починається опалювальний сезон. А ще є та теплота, якої не вистачає в наших душах у будь-яку іншу пору року.

Усе ніби просто: коли починається опалювальний сезон, а в хаті холодно, ми телефонуємо до теплокомуненерго. Стрічка дає унікальну можливість побачити, що коїться по той бік, у диспетчерській, куди ви телефонуєте. А там сидять такі самі люди, як ви. У них вдома не тепліше, ніж у вас. І їхня робота не легша за вашу. А вони ж там ще і співають! Режисерка показує, що сердитися на цих людей зовсім не варто. Бо від них нічого не залежить.

Принаймні, залежить не більше, ніж від кожного з нас.

Можливо, цей висновок про фільм — трохи умоглядний. Бо оті три блоки (а, б, в) у стрічці сприймаються часом як уривки, об’єднані однією тематикою, але не поєднані у цільну історію. Якість зйомок та аудіодоріжки у різних епізодах відрізняються. Виступи хору записані дуже якісно, слухати ті пісні — дивовижно. А от щодо показу виробничих процесів — тут, можливо, знадобився б диктор, щоб пояснити, як працює теплостанція, бо не кожен із нас бачив усі ті механізми, які нам показують. А втім, ці механізми у фільмі теж «співають», кожен своїм голосом. Сама ідея документальної стрічки в художньому обрамленні — цікава. У підсумку отримуємо щось більше, ніж «документ» — щось таке, що наближає людей один до одного.

Від «Кіборгів» — до «Котиків»

Фільм «Наші котики» (повна назва «Наші котики, або Як ми полюбили лопати в умовах обмеженої антитерористичної операції з елементами тимчасового воєнного стану») з’явився в прокаті в січні нинішнього року. Після знаменитої воєнної драми Ахтема Сеітаблаєва «Кіборги» минуло лише три роки — і ось маємо воєнну комедію. Річ не в тім, що війна стала веселішою. Воєнна комедія — не менше, ніж драма — вимагає від митця особливої душевної рівноваги і впевненості в перемозі. Та й робили фільм не дилетанти. Автор сценарію і режисер — Володимир Тихий, відомий у світі кіно. А один з акторів (Дмитро Тубольцев) навіть воював як солдат на передовій у зоні АТО.

Стрічка розповідає про 2014 рік, про початок гібридної війни Росії проти України. Інженер, актор, футбольний тренер і продавець квітів їдуть добровольцями на схід. На позиціях до них приєднується амбітна журналістка з секретним завданням (на знімку внизу — всі п’ятеро). Жоден не має бойового досвіду, але саме вони грандіозно зривають масштабну операцію ворога...

У ролях: Дмитро Тубольцев (Літо), Станіслав Бжезинський (Грін), Петро Микитюк (Професор), Дмитро Хом’як (Пенальті) Ярослав Федорчук (Капелан), Віра Климковецька (Оля), Дмитро Ярошенко (Адам), Михайло Кукуюк (Гоша). Акторський склад — бездоганний.

Цінність фільму — у вмінні не лише посміятися над ворогом, а й поіронізувати над собою. А приводів для такої самоіронії 2014-й давав достатньо — українці тоді лише вчилися воювати, були часом героїчно-наївні, кумедні й незграбні. А про такі речі бувалі солдати потім люблять згадувати весело. До речі, на сеансах «Котиків» було чимало військових — і вони сміялись часто навіть там, де цивільна публіка не бачила нічого особливого. Ця реакція фронтовиків — чи не найкращий комплімент творцям картини.

Між іншим, сценарій заснований на реальних історіях учасників АТО.

Звісно, «цивільний» критик може зауважити, що фільм побудований більше на діалогах, ніж на динамічній дії, тож іноді хочеться «увімкнути прискорення». Також великі запитання викликає рівень комп’ютерної графіки.

Намальована Смерть та деякі інші спецефекти кінострічки часто мали неправдоподібний вигляд. Але коли згадати, що перед нами, по суті, фільм-комікс, то ці зауваження можна й не озвучувати.

Добірку підготували Анастасія Саянова, Павло Хорошко, Ксенія Агафонова.