Борис Кутовий у домі-музеї поета Івана Манжури в селі Рубанівське Васильківського району Дніпропетровської області.
Антропоморфна стела доби неоліту в історико-культурному заповіднику села Рубанівське Васильківського району Дніпропетровської області.
Я не знаю, чи наснилось,
чи примарилось:
Пагорб в безкраї ланів
до Бога молиться,
З пагорба того я в Небо
впав безоднєє,
Білим Птахом —
із Минулого в Майбутнєє...
Неквапно плинула перша, Чиста, Седмиця святого Великого Посту. Четвер видався світлим і теплим, по-справжньому весняним. Я порався в глибині зарослого церковного саду, згрібаючи в кучі торішнє листя і пучки жовтої висохлої трави: «Чоловік, яко трава дні його, яко цвіт сельний, тако відцвіте». До вечірньої служби залишалося ще досить багато часу, і поспішати, Слава Богу, було нікуди.
Ось тут-то все і сталося.
Я здалеку впізнав її. Впізнав, незважаючи на те, що Вона незграбно лежала на боці, прихована від сторонніх очей переплетеними гілками невідомого мені колючого куща. Посланниця з іншого світу, таємнича Вісниця... Наприкінці третього тисячоліття до Різдва Христового, обрану особливим способом і особливим способом підготовлену до подорожі, її було відправлено у наш бурхливий час. Зустріч відбулася з точністю до дня і хвилини. Кам’яна гостя з кам’яного віку. Антропоморфна стела доби неоліту.
Знявши рукавиці й запхавши їх у кишеню старої «спецназівської» куртки, я обережно присів поруч на трухляву колоду, яка колись була деревом, що тягнулося до неба і сонця. Затамувавши подих, торкнувся долонею шорсткої, ледь нагрітої сонячними променями гранітної поверхні. Нахилив голову і заплющив очі.
Колись давно, майже у кам’яному віці, я безтурботно тинявся спустілими (з приводу літніх канікул) коридорами Державного університету. І сам не зчувся, як опинився в незамкнутому за незрозумілим збігом обставин кабінеті археології, почавши роздивлятися виставлені за тонким склом знахідки, здобуті при розкопках степових курганів. Так відбулася наша перша Зустріч. Я ніколи не міг забути її, і ніколи не міг її повторити.
...Це була майстерно вирізана з дерева фігурка доброго коня зі смішною такою гривою. Трохи криво відбитий на друкарській машинці напис стверджував, що вік іграшки, знайденої на літній практиці студентами істфаку, губиться десь у млі тридцятого століття до нашої ери. Фігурка чудово збереглася, здавалося, вона щойно тільки була в теплих дитячих руках. Завмерши та чомусь зніяковівши, я стояв у абсолютно порожній авдиторії, перед заскленим стендом із старожитностями, і... очі мої наповнювалися сльозами. Солодкими та зовсім незрозумілими. Витирати їх чомусь не хотілося, і найхоробріша сльозинка, вирушивши у не дуже довгу подорож по щоці, впала на підлогу. П’ять тисяч років, що важко нависали наді мною, немов цегляна стіна шумерського зиккурату, безслідно зникли. Я бачив світловолосого хлопчика, який грався дерев’яним коником у тіні розлогого дерева, відчував терпкий, п’янкий запах літнього Степу. Чув пирхання коней, прив’язаних десь неподалік, неголосно-плавну розмову чоловіка і жінки, чийсь приглушений сміх...
Несподівано звідкись із пам’яті виник чіткий і ясний, до болю у скронях, Спогад. Дуже схожий на усвідомлення. Але це був таки Спогад. Про те, що люди не зникають у темряві століть, не кануть у Небуття. Що Смерть не має перемоги над Життям, не владна розірвати тонку срібну ниточку, що з’єднує Небо і Землю. Що ми не вмираємо, і шлях наш — Вічність. Дивно!
Виявляється, я завжди це знав, але з якоїсь причини забув.
Чому я знову згадав про все це, на заході Четвертого Дня, сидячи біля зануреної в летаргічний сон кам’яної Мандрівниці? Може, тому, що звершувалось щось Таємне і вгадувалось Непізнане там, за мерехтливим примарним світлом Брами? А може, через те, що десь від когось почув, ніби живуть в цих таємничих каменях душі стародавніх героїв, що сховалися від Смерті? Почув і повірив?..
Життєствердне торгання стрибаючого на вибоїнах ручного візка повернуло мене до реальності. У ранню весну, в маленький церковний садок, до дбайливо побіленої хатки. Через мить із-за дерев виринула картата ковбойка рибалки — Дмитра, який здійснював свою вечірню подорож до овочесховища. Я радісно помахав йому рукою. Через хвилину-другу ми вже піднімали край вищербленої вітрами і часом стародавньої брили над пожовклою травою.
...Вивергнута невідомими руками з лона Матері-скелі, освячена протяжними співами та встановлена на святиню-курган, Вона була забута і зневажена. Тепер, у суворому сакральному Мовчанні, знову стояла Посланниця на землі. Як і тисячі років тому. Стояла міцно і впевнено, в подарованій призахідним сонцем визолоченій багряниці. Немов скам’янілий язик поховального полум’я. Немов застигла в камені сльоза сивого Дніпра.
Про що мовчала Вона в ці хвилини? Хтозна...
Можна запитати у молодого Місяця, що пливе річкою-Ніччю в срібному човні, або у самотньої Зірки, що останньою покидає небосхил перед Світанком.
У незапам’ятні часи, прощаючись зі священним Дніпровським степом, своєю Прабатьківщиною, загадкові племена аріїв залишили за собою сотні і сотні відпливаючих у Вічність кораблів-курганів. Таємничих рукотворних вершин, увінчаних величними монолітами. Так і не досліджена до кінця Спадщина великого народу — засновника легендарних цивілізацій у долинах річок Інду, Тигру і Євфрату. Спадщина, що їй рівної за значимістю не знає Історія.
Чи не про Безсмертя душі, нескінченну Круговерть Життя і безперервний зв’язок поколінь мають розповісти кам’яні стели, спрямовані в безодню неба?
Розповісти нам, безнадійно застряглим у мережах глобального Інтернету, отупілим від штучної їжі та канцерогенів, аби повернути втрачене відчуття Реальності. Тим, хто не визнає першопричинного зв’язку між Вчинком та Наслідком і не бажає пам’ятати свого минулого...
Уже настав грізний час і, мабуть, безповоротний, якщо ми не схаменемося...
