Олесь Соловей (на знімку) — художник, чия творча доля формувалася неймовірною працездатністю, націленістю на право говорити власним голосом, розсуваючи та збагачуючи канони здобутих знань, реалізовуючи ту живописну мову, що притаманна саме йому.

Народився й зростав у Києві. Атмосфера вуличної романтики щасливо оминула витончену душу вразливого хлопця. Панацеєю стала сімейна атмосфера, в якій панував культ духовних традицій, винесених із рідного батькового села Єрешки, що на Житомирщині. У міській «хрущовці» дружили з книжками, репродукціями видатних художників. Енергія творчості була в родині природною стихією. Батько — Василь Соловей, успішно долав сходинки від робітника до відомого київського поета. Як каже пан Олесь, жили в силовому полі образу і слова. Літо, взагалі вільний час, проводили в Єрешках, чарівна природа яких була для Олеся алюзією улюблених картин Миколи Пимоненка та інших корифеїв. Теплий світ сільської хати, спілкування з бабусею й дідусем стали своєрідною генетичною ін’єкцією, що захищала на житейських звивинах від усього неправедного, брудного, ментально чужого.

Закінчивши Республіканську художню школу імені Т. Г. Шевченка, з першого разу не вступив до художнього інституту. Втім, рік на посаді різнороба в цьому ж виші сприйняв як перший курс навчання. Адже тут творилося мистецтво, бився його динамічний пульс. Співучасником цього процесу став уже наступного, 1988, року.

Одна з перших наставниць у живописі, відома українська художниця Віра Баринова-Кулеба, турботливо відчинила талановитому студенту двері в світ, який він назве пізніше, в 50-літньому віці, своєю батьківщиною. Власне, цій даті й присвячена виставка «Пори року», розгорнута на кафедрі живопису та композиції у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури. Нині художник виконує обов’язки завідувача кафедри, веде активну викладацьку діяльність.

Окремі студентські роботи в експозиції — натюрморт, кілька промовистих портретів — являють собою мистецькі переконливі кроки в його незмінному самовираженні живописця. Завдяки своєму винятковому таланту «творити як дихати», на хвилі природного діалогу з навколишнім світом митець постійно добивається з ним взаєморозуміння.

Коли 1993-го видатний український художник, педагог Микола Стороженко відкрив у академії творчу майстерню живопису та храмової культури, Олесь, як й інші студенти, заглядав сюди, затамувавши подих. Долучитися до відродження національних духовних цінностей, що багато років вбивалися войовничим атеїзмом, мріяв кожен. Майстер запросив його до співпраці — мрія здійснилася. Монументальний живопис став ще однією гранню мистецького світогляду молодого художника. Кращі з цих зразків уже ввійшли до сучасної образотворчості неповторною сторінкою. Зокрема, це «Печатка. Дари духа святого», «Мандрівний філософ», «Микола Міхновський»,

«Вівтар за волю України», «Знищення гетьманства» та інші. Розпис старовинної церкви Миколи Притиска на Подолі в команді великого вчителя вважає космогонічним дійством, а 23 роки асистентури у нього — великою школою життя.

Пейзажні картини, об’єднані в циклі «Пори року», опоетизовують радість буття в єднанні з природою. Пластичне мислення автора тут балансує на чуттєвому, ледь уловимому синтезі техніки станкового та монументального живопису. Ненав’язливий прийом із незабутньої школи Стороженка допомагає не тільки розгорнути просторовість, епічність зображуваної природи, а й гармонізувати існування людини в ній.

Теми картин подарувала затока на Оболоні. Тут в одній із висоток проживає художник. А уявна сцена, де природа розігрує свої незбагненні шоу, що називаються зима, весна, літо, осінь, — це острівець у Собачому гирлі.

Глядач активно відізвався на заклик автора розділити з ним почуття, пережиті його внутрішнім зором. І ми стрепенулися біля «Весняної регати» (на знімку ліворуч). Тут на глибочінь затоки, мов метелики, випурхнули білі вітрильники. Здається, що вічна вода жива, а весна не забариться.

Зимові сюжети викликають особливу ностальгію, бо ж нинішня зима була невиразна.

 

 

 

«Плин часу» (на знімку зверху) — старе дерев’яне колесо от-от зануриться в глибокий пухкий сніг і назавжди зникне з людської пам’яті. Філософська зупинка біля цього знака чиєїсь долі примушує скинути з душі вантаж звичайної буденності, байдужості. Увімкнути співчуття, доброту, щирість. Адже плин життя неперебутний, як і його поезія... «За туманом туман» (на знімку праворуч) присвячена пам’яті одного з улюблених учителів Василя Гуріна, перед яким шанувальники образотворчого мистецтва теж схиляють голови.

Камерність і масштабність, витончене перетікання кольорів, ритміка сонячних плям, м’яке тональне вирішення та інші засоби майстерності художника наповнюють роботи живим диханням, глибоким філософським звучанням.

Глядач перейнявся його мовою. Взаєморозуміння, якого прагне Олесь Соловей, знову знайдено. Надзавдання мистецького послання виконано. Браво, маестро!

Фото надано автором.