Про це свідчить, зокрема, й тогочасна друкована продукція. Унаслідок політичної еміграції Україна втратила більшість своїх блискучих полемістів, тоді як радянська влада після перемоги над білогвардійським генералом Денікіним отримала чимало пропагандистських бонусів й істотно посилила свої позиції на наших теренах. Згодом навіть затятий монархіст (і сам колишній білогвардієць) Михайло Булгаков писав, що "всі хотіли управляти Україною, і лише більшовики розуміли, що її треба захищати". Тенденція на посилення більшовицької пропаганди в Україні загалом віддзеркалилася у вітчизняних книгодруках 1920 року. Та революція ще тривала і українське друковане слово залишалося її останнім рупором...

У книгодруках 1920 року можна помітити певну стабільність виходу літератури українознавчого змісту. Така література видавалася достатньо великими накладами і користувалася неабияким попитом. На заваді її розвитку радянська влада ще не стала, тож вітчизняна видавнича діяльність демонструвала рятівну для української національної справи інерційність.

Саме тоді вийшов навчальний посібник з українознавства, що містив аналіз історіографії України. Автором книжки, виданої друкарнею Катеринославської спілки споживчих товариств у лютому 1920 року, був Василь Біднов – член Української Центральної Ради, декан богословського факультету Кам'янець-Подільського Державного Українського університету. Відомий історик, народжений у селі Широкому, що під Кривим Рогом, у 1918 році мав запрошення очолити Російський університет у Катеринославі, але відмовився, зберігаючи вірність власним ідейним переконанням. Згаданий посібник – видання навчально-методичного характеру, складається з двох розділів (російськомовна і україномовна література з історії України). Тут знаходимо позитивні оцінки авторів і творів, які для більшовиків явно були "контрреволюційними": "Історія Малої Росії" Д. Бантиша-Каменського (1822), "Історія Малоросії" М. Маркевича (1843), наукові розвідки М. Костомарова, В. Антоновича. Важливе місце у вивченні українознавства Василь Біднов відводить історичним розвідкам Д. Яворницького. З великою повагою автор ставиться до наукової діяльності О. Єфименкової (сучасникам вона відома, як О. Єфименко). Далі – більше: Микола Аркас, Михайло Грушевський (Біднов називає його ім'я "синонімом українського руху", а книгу "Ілюстрована історія України" оцінює як нашу "найкращу повну історію".

Поширення українознавчого чинника в тогочасному суспільстві засвідчує і друк книжки Дмитра Дорошенка, присвяченої діяльності Миколи Костомарова. Видання в більшовицькому Києві ґрунтовної наукової праці, написаної колишнім міністром з уряду Скоропадського, саме по собі вже є фактом майже неймовірним!

Активним модератором розвитку українознавства на теренах Слобідської України був професор історії Дмитро Багалій, який під власним ім'ям започаткував рубрику "Культурно-історична бібліотека". Відтак у харківському видавництві "Союз" у 1920 році було видано працю Гната Хоткевича "Григорій Савич Сковорода (короткий його життєпис і вибрані місця з творів та листів) з нагоди 125-ліття з дня смерті". До книжки увійшло невідоме на той час листування філософа зі своїми друзями (М. Ковалинським, С. Тевяшовим та ін.).

У цій само рубриці у 1920 році вийшла монографія самого Багалія "Заселення Південної України (Запорожжя і Новоросійського краю) і перші початки її культурного розвитку". Видана в Харкові друкарнею "Центросоюз" (вул. Московська, 19), книжка складалася із шести розділів і оповідала про природу Півдня; перших поселенців краю – запорозьких козаків; зусилля імперії щодо освоєння цієї території; народну колонізацію (українську і великоросійську); становлення місцевої культури.

У цій монографії Д. Багалій розповів про заснування Катеринослава, Херсона, Миколаєва, Одеси, навів унікальні карти, зокрема, "Карту Запорозьких земель" з позначкою північного кордону з Гетьманщиною та південного – з ногайськими татарами та детальну карту "Новоросійського краю". Автор засвідчував бурхливий розвиток сільського господарства та торгівлі, в тому числі зовнішньої (козаки, наприклад, торгували через очаківський порт), наводив цікаві факти стосовно залюднення Півдня України. За твердженням історика, в Новоросійському краї дуже бракувало жіночого населення і тому туди вербували дівчат – "одному єврею-вербовщику давали по 5 карбованців за дівчину".

Функціонуванням українознавчої рубрики опікувався й Кооператив повітової вчительської спілки в Черкасах. У 1920 році видавництво цієї організації випустило книжку Олександри Єфименко "Свят-вечір" для дитячої аудиторії.

Природознавча україністика у 1920 році. збагатилася монографією українського академіка Павла Тутковського (1858-1930). Всеукраїнський кооперативний видавничий союз видав його "Нариси з природи України", написані у форматі наукового народознавства. Окремим розділом монографії стала гідрологія: Тутковський пише про підземні води України, про можливості використання велетенських запасів енергії Дніпра, Дністра та Бугу.

Показово, що більшовики ніби продовжували практику, запроваджену ще Центральною Радою: всі суспільно значущі радянські книгодруки обов'язково перекладалися українською. Так, в архіві Книжкової палати зберігається прижиттєва (за життя Леніна) книжка з історії більшовицької партії, видана двома мовами (російською і українською). Ця праця належить Л. Каменєву, одному з найближчих соратників Леніна. Книжку випустило Всеукраїнське державне видавництво в Харкові (наклад – 20 тисяч, ціна – 10 карбованців за один примірник).

В україномовному перекладі Григорія Клименка Державним видавництвом у Києві було видано колективну працю "З історії жіночого руху в Росії", написану двома яскравими більшовичками – Олександрою Коллонтай та Оленою Блоніною (Інеса Арманд). Книжка видана двома мовами у друкарні по вулиці Караваївській, 5. Вона мала кишеньковий формат, п'ятитисячний наклад і коштувала 30 карбованців.

В українському перекладі М. С-ої та Ів. Клочка було видано й пропагандистську брошуру більшовика Мирона Владімірова "Продовольча політика радянської влади на Вкраїні". Видана у Катеринославі книжка єдино зрозумілою для селянства українською мовою виправдовувала більшовицьку продрозкладку, закликала селян не саботувати здачу хліба, бо "голодні робітники не можуть піднімати продуктивність праці".

Хоча, звісно, для тих, у кого продрозкладка забирала хліб, малою втіхою було те, що брошуру написано їхньою рідною мовою...

Лариса ДОЯР, старший науковий співробітник Книжкової палати України.

Зображення dnabb.org.