Кількість жертв політичних репресій в Україні порахувати точно досі не можливо. За даними Українського інституту національної пам’яті десятки тисяч людей було розстріляно, сотні тисяч перебували у в’язницях і концтаборах, відправлені на заслання у виправно-трудові табори, проходили психіатричне лікування. Тільки у 1937-1938 роках на території УРСР було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Не оминули комуністичні репресії і родину просвітянина з Київщини Анатолія Ковальчука.

Звинувачення під копірку

– Жертвами сталінщини стали сім’ї моїх батька й матері, їхні батьки – Ковальчук Павло Силович, уродженець села Тернавка (нині Ізяславський район Хмельницької області) і Зоренко Лаврентій Максимович, що народився в селі Косівка Володарського району Київської області, – розповідає Анатолій Ковальчук. Ще в січні 1935 р. під час чергової хвилі репресій проти української інтелігенції, що розпочалася після вбивства 1 грудня 1934 р. комуністичного функціонера Кірова, був заарештований Лаврін Зоренко. Його звинуватили в належності до антикомуністичної організації, яка планувала терористичні акти проти керівних діячів радянської України і запроторили на 12 років до концтабору.

– Увесь термін покарання мій дід відбув у Колимських концтаборах – найжахливіших у всьому ГУЛАЗі (Главноє управлєніє лагєрєй при НКВД СССР). Завдяки міцному здоров’ю він вижив у лютому комуністичному пеклі, хоча внаслідок нещасного випадку втратив праву ногу. Голодного 1947 року дід калікою повернувся додому. Помер у рідному селі восени 1981 року, – продовжує розповідь просвітянин.

Засуджений «трійкою» двічі

Дід по батьковій лінії Ковальчук Павло Силович належав до числа тих небагатьох українців, яких комуністична влада двічі репресувала з політичних мотивів, а через кілька десятиріч за відсутності складу злочину двічі реабілітувала влада демократична. Народився Павло 1899 року в с.Тернавка Антонінського повіту Волинської губернії в селянській родині. Закінчив початкове училище, де здобув добру, як на той час, освіту. Восени 1917 р. вісімнадцятирічний Павло і його на рік старший брат Дмитро стали бійцями армії УНР.

– На жаль, нема достеменної інформації про те, в якому підрозділі служили брати Ковальчуки, де, коли і під чиїм командуванням воювали, – каже просвітянин. – Знаю тільки, що Павло, незважаючи на молодість, завдяки освіті, відвазі й організаторським здібностям був призначений командиром взводу. За розповідями осіб, які добре знали мого діда, він був відвертим, відважним, справедливим і дуже щедрим. Про таких людей кажуть: віддасть убогому єдину сорочку, поділиться з ближнім останнім шматком хліба, завжди заступиться за слабкого. А ті односельці, які разом з ним в молоді роки воювали за державність України, але уникли репресій, у 1950– х розповідали моєму татові, що Павло був відповідальним і вимогливим командиром, він поважав, беріг і цінував товаришів по зброї. Служив для них прикладом мужності й хоробрості. Існує непідтверджена інформація про те, що він брав участь в якихось важливих подіях у Києві. Можливо, був присутній 22 січня 1918 р. на Софійському майдані в момент урочистого проголошення IV Універсалом Центральної Ради державної Незалежності України, – пригадує Анатолій Ковальчук.

Восени 1919 р. неподалік м. Старокостянтинів Павло захворів на тиф. Про це довідався його батько. Сила Васильович привіз непритомного сина додому. Одужавши, Павло і далі боровся за незалежність України. Але коли українські формування під натиском більшовиків відступили за річку Збруч на територію тодішньої Польщі, разом із земляками прийшов додому, бо не схотів жити на чужині.

– У село він повернувся немовби іншою людиною. Отримані під час військової служби патріотичне виховання, нові знання про людей і світ, набутий життєвий і воєнний досвід, спілкування з багатьма високоосвіченими, інтелігентними людьми позитивно вплинули на свідомість двадцятирічного Павла. Інтелектуально і духовно він перевершував більшість ровесників, – зазначає Анатолій Ковальчук.

– Усвідомлював: після невдачі національно– визвольних змагань, встановлення і зміцнення більшовицького режиму нависла небезпека над усіма, хто в 1917–19 рр. збройно виборював державність Батьківщини. Тому, як наймолодший син, проживав з батьками і працював у їхньому господарстві. Згодом одружився і став успішно господарювати на своїй земельній ділянці. За словами Павлової сестри Агапії, він не любив комуністів і плекав віру в державність України. Павло цікавився подіями, які відбувалися в СРСР й у світі. З газет і радіо знав про наміри комуністичної влади припинити НЕП, провести «розкуркулення» селянських господарств й масову колективізацію. Розповідав про це менш освіченим сусідам. – За розповідями бабці Теклі, дід був лідером вуличної громади. Тому в їхній хаті вечорами збиралося багато чоловіків і допізна вели розмови про політику, про те, що робити, як жити далі, якщо влада відбере в селян землю, реманент і знищить їхні індивідуальні господарства, – пригадує онук бійця Армії УНР.

Пішов у колгосп, аби врятувати родину від переслідувань

У 1930 р. Павло за наполяганням батьків і дружини віддав до новоствореного колгоспу двоє коней і весь реманент, придбаний колись за гроші, зароблені Силою Васильовичем під час дворічного (1910– 12 рр.) перебування у США. Ковальчуки відчували – на Україну насувається велика біда. Розуміли, що відмова від вступу до колгоспу призведе до розкуркулення, до пограбування всього майна, загрожує всій родині: колишньому петлюрівцю арештом і тюрмою, батькам, дружині й синові – засланням на Північ. Павло, певно, здогадувався, що всі колишні учасники антибільшовицьких збройних формувань, особливо борці за державну незалежність України, перебували на обліку в ГПУ.

– У колгоспі дід працював полеводом, виконував функції бригадира й агронома. Восени 1932 р. після затяжних дощів дуже рано вдарили морози. На полях залишилися хоч викопані, але ще не вивезені до цукрового заводу буряки. Замерзле болото затверділо і стало нездоланною перешкодою для непідкованих коней і возів, дерев’яні осі й колеса яких часто ламалися. Через невивезені буряки голову колгоспу І. Шевчука і ще п’ятьох полеводів 24 листопада 1932 р. було заарештовано, звинувачено в саботажі, у навмисному зриві «планів партії», – розповідає Анатолій Ковальчук. – «Якщо не могли вивезти кіньми, треба було мішками носити буряки на завод, але плани партії й уряду виконати!» – пихато заявив прокурор на судилищі, хоча знав, що відстань від села до заводу перевищує 25 км.

21 грудня 1932 р. Павло Ковальчук був засуджений до десяти років позбавлення волі (згодом Верховний суд УРСР скоротив термін покарання до чотирьох років). Очевидно, як політично небезпечний, він єдиний серед інших засуджених тоді односельців, був етапований на будівництво Біломоро-Балтійського каналу. Решта «злочинців» отримали значно менші терміни покарання.

Біломорканал будували голими руками

На «великой стройкє коммунізма» єдиною робочою силою були ув’язнені «вороги народу», безправні і беззахисні люди, прирівняні комуністичною владою до рабів. При спорудженні цього гідротехнічного об’єкту жодних механічних засобів влада не використовувала. Всі важкі роботи під цілодобовим наглядом військ НКВД виконували вручну такі в’язні, як Павло Ковальчук. Скелястий ґрунт підривали динамітом, каміння розбивали важкими молотами й вивозили з майбутнього 227-кілометрового річища каналу одноколісними возиками. Щоденна смертність в’язнів перевищувала 700 душ. Незважаючи на це, канал був споруджений упродовж 20 місяців і 10 днів. Термін неймовірно короткий, адже 160-тикілометровий Суецький канал будували 10 років.

– Від важкої виснажливої праці, недоїдання й холоду Павло Ковальчук важко захворів і перебував майже в безнадійному стані. У той час було ухвалене рішення відпускати додому тих виснажених «зеків-доходяг», які перебувають на порозі смерті. Моєму дідові пощастило. Незважаючи на стан здоров’я і велику відстань до рідного села, він наприкінці голодного 1933 року приїхав додому. Завдяки тому, що в господарстві була корова, він одужав і вижив, Хоча наслідки перенесеної хвороби ще довго давали про себе знати, – каже онук.

Оскільки термін покарання залишився не відбутим, а судимість не була погашена, влада не дозволила Павлові залишатися вдома. Впродовж півроку він мусив виїхати за межі України. У той час вже була запроваджена паспортна система, тож, щоб отримати паспорт Павло пішов працював вантажником на Бердичівський пивзавод. Отримавши документ, разом з дружиною і двома синами виїхав у Челябінську область. Там з середини 1920-х рр. на ст. Бускуль проживав його двоюрідний брат Гаврило Савович Ковальчук, котрий прибув в далекі краї під час будівництва Південно– Уральської залізниці. Був людиною грамотною, тож декілька років навіть працював начальником станції, згодом касиром.

Заарештували на чужині

Павло сподівався, що на чужині побуде декілька років, поки не отримає дозвіл на повернення в Україну. Він навіть хату в селі не продав. На станції працював ремонтним робітником, проживав у службовому будинку за півтора десятка кілометрів від самої станції. Навкруги, скільки сягало око, простягався безкраїй степ. Росли високі трави.

– Дід, як справжній українець, завів господарство – заготовляв сіно і вирощував биків. Не тільки для власних потреб, але й на продаж. Щоправда, тварин треба було оберігати від степових вовків, які, особливо зимою, коли були дуже голодні, великими зграями вночі приходили до самого двору, – продовжує розповідь Анатолій Ковальчук. – 31 березня 1938 року діда Павла заарештували енкаведисти. Того дня він, як завжди, пішов на роботу, але ввечері додому не повернувся. Через декілька днів родина довідалася, що він перебуває в Бускульському слідчому ізоляторі. Дружина на кілька днів раніше заарештованого колеги, який перебував в одній камері з Павлом, повідомила, що мала побачення зі своїм чоловіком. Той переказав нею Павлові слова, щоб родина продала майно і негайно поверталася в Україну, бо він уже ніколи з в’язниці на волю не вийде. Жінка виконала наказ чоловіка й невдовзі повернулася в Україну. У рідному селі сім’я «ворога народу» не знайшли співчуття.

Помер у таборі «від хвороби серця»

– Бабця важко, без вихідних і святкових днів, майже задарма працювала в колгоспі. Щоб вижити за таких умов, прогодувати дітей, сплатити високі податки, їй доводилося після щоденної колгоспної роботи місячними ночами або вдосвіта скопувати заступом свій город і саджати овочі. За таких самих умов восени збирала врожай. Її синів комуністи зневажливо називали дітьми петлюрівця, – каже просвітянин. І продовжує: – Пам’ятаю випадок з раннього дитинства. Весняного дня до нашої хвіртки підійшов чоловік у небаченому доти кашкеті й одязі. У двір не заходив, але попросив мене покликати тата. Батько, який щодня був на роботі, того дня залишився дома. Він декілька хвилин про щось розмовляв з незнайомцем. До хати повернувся з папером у руці. У моїй присутності тато сказав своїй матері, що дільничний міліціонер Бутенко приніс довідку про долю батька. У ній сказано, що Ковальчука Павла 1938 року було засуджено на 10 років позбавлення волі без права листування. Але 1942 року він нібито помер у таборі від хвороби серця. Почувши таке, моя бабця гірко заплакала (їй було тоді ледь за 50 років). Адже вона вірила, що її чоловік живий і ще надішле звістку про себе. А може, скоро повернеться додому. Очевидно, ця віра додавала бабці сили пережити всі біди, перетерпіти важке лихо і допомагала долати численні життєві труднощі. Щодо тата, то він завжди був упевнений у тому, що його батька, як багатьох інших борців за Україну, комуністичні кати розстріляли відразу після арешту й суду.

– У часи «хрущовської відлиги» влада, осудивши на 20-му з’їзді компартії терористичну практику сталінізму, не реабілітувала всіх його жертв. І звісно, не покарала катів, які «вибивали» з людей зізнання у злочинах і фальшували кримінальні справи. Кремль, як завжди, діяв лицемірно. Він намагався приховати від радянського суспільства і від світу величезні масштаби репресій, що відбувалися в 1937-38 рр., адже до них були причетні тодішні керівники СРСР. Отож відповідно до таємної інструкції прокуратура повідомляла багатьом родинам «ворогів» не справжні, а вигадані причини і дати смерті їхніх близьких, – наголошує просвітянин.

Смертний вирок двом товаришам винесли в один і той день

– Усе почуте й побачене того теплого весняного дня дуже вплинуло на мене малого. Саме тоді прийшло розуміння: комуністи – вороги, це вони вбили одного мого діда, мучили в сибірському таборі другого. Вони винуватці всіх бід і горя, які спіткали бабцю і тата, а також мою маму і чотирьох її братів, – продовжує він. – Згодом дізнався, що батько розповів про цю довідку Купріянові Заянчківському, який у другій половині 1930-х працював секретарем сільської ради. Той, вислухавши сумну новину, відкрив таємницю про причетність місцевої влади до долі діда Павла. Виявляється, на початку березня 1938 року до сільради з Челябінська надійшов лист з вимогою надіслати характеристику на Ковальчука Павла. За словами Купріяна, він написав її, перерахувавши в документі позитивні якості колишнього сусіда і товариша дитячих років. Але малограмотний голова сільської ради Бенедьо Шмигельський, вислухавши текст (сам майже не вмів ні читати, ні писати), вирячив очі, побагровів від люті і, порвавши аркуш на маленькі клаптики, кинув на стіл. Він грізно наказав секретареві написати іншу характеристику, зазначивши, що Павло – ворог більшовицької влади. Що він добровільно пішов воювати за Україну й дослужився в Петлюри до посади командира взводу. Воював би й довше, якби не хвороба. А потім проліз у колгосп, щоб із середини його розвалити. Тому за всі злочини проти компартії він має бути суворо покараний.

Купріян не сперечався, адже його рідний брат Семен також служив у війську УНР, був петлюрівцем. Тижнів за два після розмови в сільраді Семена заарештували за звинуваченням у належності до контрреволюційної організації. 28 серпня 1938 р., саме того дня, коли в Челябінську комісія НКВД СССР винесла смертний вирок Павлові Ковальчуку, за ухвалою трійки Кам’янець-Подільського обласного УНКВД Семен Заянчківський був засуджений до розстрілу.

– Тільки впродовж 1938 року було розстріляно дев’ятьох тодішніх жителів Тернавки (вихідці з села, які були репресовані за межами України, не входять до цього переліку). Тому достеменно ніхто не знає, скількох уродженців нашого села знищила комуністична влада упродовж1937–1938 рр. А в Україні таких сіл десятки тисяч!, – каже Анатолій Ковальчук. – З «Книги Памяти Челябинской области» можна довідався, що крім Павла і Гаврила, в Челябінській області в той час проживав ще один уродженець нашого села. Теж Ковальчук, але Григорій Захарович, 1887 р. н. і теж залізничник. Імовірно, також двоюрідний брат діда Павла, але вже по лінії іншого дядька. Долі всіх трьох Ковальчуків в останній період їхнього життя виявилися схожими. – Усі зазнали репресій: Гаврила заарештували найпершим, ще 10 березня 1938 р., а Григорія – 22 квітня 1938 р.

Усі три Ковальчуки були звинувачені за однаковими статтями: 58-6, 58-10, 58-11 КК РСФСР. Усі троє були засуджені до вищої міри покарання й розстріляні одного дня – 3 жовтня 1938 року. Сталінські песиголовці обірвали Павлове життя у віці 39 років, Григорієве – у 51 рік, а Гаврилове – у 53 роки. Згодом усі троє були реабілітовані: Гаврило – військовим трибуналом Уральського ВО ще 22 січня 1960 р., а Павло і Григорій – прокуратурою Челябінської області 31 травня 1989 р., – зазначає просвітянин.

Він наголошує, що у четвертій книзі тому «Реабілітовані історію. Хмельницька область», яка містить відомості про жителів села Тернавки, репресованих комуністичним режимом, нема жодної інформації про те, що троє братів Ковальчуків, уродженців цього села були одного й того самого дня 1938 р. розстріляні в комуністичній катівні на території Челябінської області. Щоправда, у ній є інформація про Павла Ковальчука. Вказані дати його першого арешту й суду, що мали місце наприкінці 1932 р. Зазначено, що 10 жовтня 1996 р. він реабілітований прокуратурою Хмельницької області. Але у книзі, на жаль, навіть згадки нема про репресованих на далекій чужині Гаврила Савелійовича і Григорія Захаровича.

– Укладачі книги користувалися інформацією, що зберігалася в Державному архіві Хмельницької області та в архіві обласного УСБУ. Тому не могли нічого знати ні про цих двох людей, ні про подальшу долю Ковальчука Павла, вже згаданого у книзі у зв’язку з репресією 1932 р. Отже мій дід Ковальчук Павло був репресований двічі (1932 і 1938 рр.) і двічі реабілітований 1996 і 1989 рр.), – каже Анатолій Ковальчук. – На жаль, Україна не змогла втримати державну самостійність. Незважаючи на відчайдушну боротьбу найкращих її синів за волю, вона знову надовго потрапила у московське ярмо. Через тривалу бездержавність Батьківщини наш народ пережив голодомор, масові репресії, депортації, денаціоналізацію, комунізацію, звірячі соціальні експерименти. За висновком дослідників, найстрашнішим, найболючішим наслідком 70-тирічного перебування під Московською окупацією, найбільшою національною трагедією стала передчасна, насильницька смерть понад 30 мільйонів українців. Результати відчуваємо ще й досі, – резюмує онук репресованих українців Павла Ковальчука і Лавріна Зоренка.

І додає:
– Вічна пам’ять моєму дідові Ковальчуку Павлові Силовичу – учаснику боротьби за незалежність України в 1917– 1919 рр. та його двоюрідним братам Гаврилові Савовичу і Григорію Захаровичу! А також мільйонам українців, розстріляним і замученим злочинною окупаційною московсько-більшовицькою владою. Завжди пам’ятаймо про рідних нам людей і всіх земляків, закатованих лютим ворогом тільки за те, що хотіли жити у Вільній Українській державі, бути вільними людьми й господарями власної долі.

На знімках: Біломорканал збудовано руками «ворогів народу». Карелія, 2013 р.

Фото автора.

До друку підготувала Світлана ЧОРНА.