Полонені поляки.
На початку Другої світової Старобільськ став місцем облаштування концтабору НКВС для полонених з Війська Польського. Наприкінці вересня 1939 року сюди прибув перший ешелон поляків, і до кінця жовтня тутешній жіночий монастир став спецпритулком для понад семи тисяч душ, переважно офіцерів та інтелігенції.
Ці люди стали бранцями через підписаний в 1939-му пакт про ненапад між Німеччиною та СРСР. Згідно із секретним протоколом до цього документа, Польщу поділили між собою Гітлер і Сталін. Уночі 17 вересня радянські війська вторглися до Польщі. Поляки не чинили організованого опору Червоній армії. Тоді в полон потрапили майже 250 тисяч осіб. Частина з них опинилася в таборі в Старобільську.
Катинською темою луганський історик Валерій Снєгірьов почав займатися з 1987 року. Тоді він був ще студентом Луганського педінституту. Працюючи в московських архівах над дипломною темою «Польський похід М. Тухачевського», почув про концтабір військовополонених у Старобільську. Зацікавився.
Влітку, коли в студентів була педпрактика, і вони працювали в піонерських таборах, Валерій попросився у Старобільськ. Як видавалася вільна годинка, йшов до міста й розпитував людей про табір. Але містяни розводили руками: нічого не чули, нічого не знаємо. Справді нічого не знали чи боялись говорити? У будь-якому разі тема польських полонених зацікавила Валерія, й він серйозно узявся за неї.
Через рік з київським журналістом Сергієм Кисельовим почав шукати місце поховання польських офіцерів на міському цвинтарі в Старобільську. Картина пригнітила. Могили були, але без жодних розпізнавальних знаків, деякі місця поховання зрівнялися із землею, а край кладовища зайняв гаражний кооператив. Доки хлопці ходили між могилами, хтось викликав міліцію. Довелося пояснювати, чому вони тут. Правоохоронці все зрозуміли, потиснули хлопцям руки — і розійшлися.
Перші документи про табір Валерій знайшов у Москві ще за радянських часів, пізніше натрапив на цікаві факти в Луганському обласному архіві. Коли Україна стала незалежною, відкрився доступ і до архіву СБУ. А основні дані вдалося зібрати в період горбачовської перебудови. Підсумком тривалої роботи стала книга «Це було в Старобільську» (2004). Її Валерій також презентував у Польщі. Книга певним чином поклала в Старобільську початок рухові з ушанування пам’яті польських солдатів.
— ...Я вважав, що виконав своє завдання, — розповідає Валерій. — Але сьогодні, коли наші російські сусіди переписують історію і все ставлять з ніг на голову, вважаю за необхідне повернутися до теми. Часто кажу, що ми з Путіним читали одні й ті самі документи, але він читає їх тільки до першої коми, а я показую все, повні документи, про які він не говорить. Коли в пориві «побєдобесія» РФ заявила, що Польща разом з Німеччиною розв’язала Другу світову війну, довелося ще раз підняти документи. Так з’явилась ще одна книга, доповнена матеріалом, якого не було в першому виданні.
Війна, яка шість років знесилює Донбас, загострила соціальну пам’ять. І сьогодні проблему страти польських полонених уже відчуваєш не абстрактно, переживаєш її, як переживаєш за тих наших хлопців, які потрапили в полон проросійських найманців.
Оце відчуття спонукало Валерія звернутися до окремих доль. Скажімо, в таборі Старобільська перебував генерал Константин Плісовський, який організував оборону Бреста від німців у 1939 році. У радянських підручниках історії писали про героїчний захист Бресту в 1941-му, і нічого — про оборону у вересні 1939-го, коли фортецю захищали поляки. А проти них виступав той самий полководець, який через два роки намагався відбити Брест у радянських солдатів — Гейнц Гудеріан. Польський гарнізон складався лиш із двох з половиною тисяч солдатів, більшість із них — резервісти, утримував дві німецькі дивізії кілька днів. А командував фортецею генерал Константин Плісовський. Пізніше він потрапив у радянський полон і після Старобільського табору у 1940 році був розстріляний у Харкові.
У книзі йдеться також про єдину серед польських полонених жінку — Яніну Левандовську. За деякими даними, Левандовська розстріляна в Катинському лісі наприкінці квітня 1940 року. Коли німецькі окупанти в 1943-му виявили поховання розстріляних, то знайшли серед них й останки однієї жінки. У 1945 році черепи ексгумованих жертв розстрілу потрапили до польського професора судової медицини Болеслава Попельського. Нині вони зберігаються у Кракові. Один із них — жіночий. Чи він належав Левандовській? Відповідної експертизи ДНК, судячи з наявних даних, поки що не проведено.
У самому Старобільську масових розстрілів поляків не було, принаймні, жодних документів і свідчень про це не знайдено. Тутешні жителі розповідають, що кількох військовополонених убили просто на вулицях міста під час спроби втечі, десятки померли в таборі від тифу. Про існування поховань поляків люди знали давно, але мовчали, бо ця тема за радянських часів була під забороною. З часом могили зникали, про них забували. Одне братське поховання у 1960 році виявили будівельники, риючи котлован під фундамент. Останки шістьох осіб у польській військовій формі забрали співробітники КДБ. Чи були вони десь поховані, чи передали їх на батьківщину — невідомо.
У середині 1990-х могили поляків виявили на околиці міського кладовища Старобільська. В експедицію з ексгумації входили й польські експерти. Знайшли останки 48 полонених. На спомин про жертв створено меморіал на території нинішньої Чмирівської ОТГ (на знімку).
Луганська область.
Фото надано Валерієм СНЄГІРЬОВИМ.
