Міські голови, які, як і я, вперше були обрані всупереч тодішній компартійній владі, розуміли, що в умовах «країни Рад», як тоді ще називали Радянський Союз, місцеве самоврядування неможливе. І тому, з одного боку, боролися за нього на місцях, а з другого — брали участь у загальнонаціональній боротьбі за державну незалежність. Однією із форм такої боротьби була боротьба за український прапор. Коротко розповім, як це було в Житомирі.
13 червня 1990 року, за місяць до прийняття Декларації про державний суверенітет, над Житомиром замайорів синьо-жовтий український прапор. Усупереч наявному тоді режиму його було піднято над будинком ратуші за офіційним рішенням міської ради. На той час «державними» прапорами були криваво-червоний (СССР) і червоно-синій (УССР). До проголошення незалежності України залишався один рік два місяці й одинадцять днів...
Коли в Житомирі сталася ця подія, українські прапори вже майоріли над ратушами трьох обласних центрів України, але тільки на Галичині: в Тернополі — з 23 березня 1990-го, у Львові — з 3 квітня 1990-го та в Івано-Франківську — з 15 квітня 1990-го, а також у Стрию — з 14 березня 1990-го та в Дрогобичі — з 2 квітня 1990 року. І це був великий внесок синів і дочок цих міст в українську справу. Та одна справа — Галичина з потужним національним піднесенням того часу, а інша — Житомир... Проте Житомир став першим містом за межами Галичини, де використання національної символіки було узаконено спеціальним рішенням міської ради і над ратушею якого, всупереч тотальному тиску компартійно-державної машини, було вивішено синьо-жовтий український прапор.
Ця подія, що сталася не в останню чергу під впливом атмосфери від обговорення декларації у Верховній Раді, мала величезне моральне, юридичне та психологічне значення. І не тільки для Житомира.
Було встановлено символ, який фактично засвідчував майбутню зміну влади. Прапор над міською ратушею свідчив, що московська влада КПРС-КДБ уже не монолітна і «не вічна», як це було 70 років поспіль, і на зміну їй обов’язково прийде влада українська.
Уперше український прапор у місті вивісили над органом влади (та ще й радянським органом, бо інших тоді не було), що давало юридичне і моральне право громадянам та організаціям робити те само.
Український прапор вивішували офіційно на підставі спеціального рішення міської ради, ухваленого абсолютною більшістю її депутатів і підписаного мною як міським головою. Прапор вивішувався не тимчасово, а раз і назавжди. Саме з того часу він і майорить над містом.
Підняття українського прапора над міською ратушею викликало захоплення і підтримку з боку більшості житомирян, але й люту ненависть з боку «партійних і совєтских органів» та їхніх агентів і прислужників з п’ятої колони.
Останні злісно шипіли і писали мені анонімні листи з погрозами («Мы тебя и твоих детей, Бандера и Петлюра, еще достанем...»). Якась «тайно образованная группа в 21 человек «За интересы Советской Украины» написала «Ультиматум» із погрозою висадити в повітря будинок ради, «если за неделю желто-голубое националистическое полотнище не будет снято. Новейшие средства и технологии обеспечены. Преград для нас не существует»...
Довелось окремим листом звертатися до обласного управління КДБ з вимогою розслідувати замах на терористичний акт і взяти під охорону будинок міськради, хоча, підписуючи цього листа, я чудово розумів, що звертаюся до кураторів та організаторів цієї самої «таємної групи».
Майже кожну ніч, поки ми не організували власну охорону, прапор зривали (як потім з’ясувалося, робила це сама міліція на вимогу обкому КПРС). Та ми знову і знову встановлювали його.
Под «чутким руководством» обкому КПРС посипався шквал протестів прокурорів усіх рівнів, рішень районного, міського, обласного судів, кілька окремих постанов обласної прокомуністичної ради та центральної влади в Києві. Суть цього тиску була в одному — негайно зняти «націоналістичне полотнище» з будинку ради і скасувати всі рішення щодо національної символіки як незаконні, інакше...
І це «інакше» було в інспірованих перевірках фінорганів та спеціальних служб — і міськраді, і за місцем моєї колишньої роботи на заводі, у роботі моїх колег, грубому скороченні фінансування та матеріального забезпечення міських програм, які тоді йшли не прямо місту, як нині, а через область. А ще — в моральному тиску, брехні, наклепах і провокаціях через підконтрольні засоби масової інформації. Тоді я по-справжньому вперше відчув, як «заламують руки і ноги» лише тому, що ти — українець.
Та попри погрози, шантаж, десятки судів, прокурорських подань ми вистояли — український прапор залишився на міській ратуші, де він майорить і сьогодні.
У 2010 році Житомирська міська рада прийняла рішення щороку відзначати 13 червня як загальноміське свято — День підняття українського прапора над Житомиром. Та пізніше прокремлівському режиму Януковича і його поплічникам на місцях це було зовсім не актуально... 13 червня 2016 року за ініціативою житомирського міського голови Сергія Сухомлина таке свято в Житомирі було відновлено. І цього року урочисто відзначалося 30-річчя цієї події.
А український прапор майорить над міською ратушею і сьогодні на тому ж древку, зробленому із нержавіючої сталі патріотами України 26 років тому, прикрашений тим самим латунним, вручну виточеним тризубом — нині державним гербом України.
Віталій МЕЛЬНИЧУК,
народний депутат України першого скликання, житомирський міський голова (1990—1992).
