Тисячі кілометрів відділяють Україну від Аргентини, багато десятиліть минуло від кінця XIX століття до 1990 року, втім, ні величезна відстань, ні час не похитнули віру перших українських емігрантів та їхніх нащадків у те, що далека Батьківщина здобуде одного дня свободу.

Місьйонес — це маленька аргентинська провінція на кордоні з Бразилією та Парагваєм, віддалена від столиці країни. Саме там наприкінці ХІХ століття і в перші три десятиліття потому українські емігранти сформували перші громади.

Більшість із них були бідними землеробами, які прагнули знайти своє місце у світі, хотіли вільно працювати, жити в мирі та свободі.

Вони добре усвідомлювали, що назад вороття немає, однак, залишаючи рідну землю в пошуках кращого життя, ніколи не забували своє коріння.

Саме тому вони мріяли, передаючи цю мрію своїм дітям та онукам, що одного дня Україна, яку вони змушені були залишити, стане вільною, незалежною та суверенною.

Ця мрія підштовхувала їх до створення громад емігрантів та їхніх нащадків. Вони об’єднувалися не лише для того, щоб бути разом, жити спогадами та зберігати українську культуру.

Головною їхньою метою було розповсюдження у світі інформації про те, що в Європі є підневільний народ, який має право на свободу та самовизначення.

Самі співали та вчили інших співати «Ще не вмерла України...», високо піднімали український герб та прапор, давали відсіч тим, хто намагався стверджувати, мовляв, за «залізною завісою» живе єдиний народ.

Минали десятиліття, протягом яких аргентинці, нащадки українських емігрантів, не втрачали надію своїх батьків і дідів.

Омріяна Декларація про самовизначення нарешті була ухвалена, сталося це у липні 1990 року, незалежність уже була поблизу.

За декілька років перед цим люди почали говорити про здійснення нашої мрії. На зібраннях громад головною темою були новини, які надходили з далекої Європи.

Події розвивалися швидко, і нам частенько доводилося викривати тих «совієтських засланців», які намагалися стверджувати, мовляв, Союз є непохитний і в ньому живе єдиний народ.

Після того, що сталося у липні 1990 року, слово «незалежність» уже перестало бути лише мрією. Вона була вже поблизу. Але ми усвідомлювали, що шлях не буде легкий. Існували певні побоювання, але всі були впевнені, що український народ переможе і досягне того, що він зберігав у своєму серці протягом десятиліть.

Ми збиралися разом і завдяки новим інформаційним технологіям почали швидко отримувати свіжі новини, відзначаючи кожен новий крок української нації до незалежності.

Ми збиралися на мітинги на майданах нашої маленької провінції, де встановлено бюсти Тараса Шевченка. Ми закликали аргентинське керівництво уважно ставитися до подій, які привели до української незалежності.

Той липень став для тисяч народжених в Аргентині українців, що мешкають у Місьйонес, початком втілення сподівань бідних землеробів, пастухів і теслів, які, залишивши рідну землю, ніколи не полишали мрію про свободу для свого народу.

Нині, через 30 років, ми радіємо разом з усіма з приводу першого кроку на непростому шляху, який призвів до справжньої політичної, економічної та культурної незалежності.

Нас розділяють тисячі кілометрів, утім, нас завжди об’єднує прагнення українського народу, яке також є прагненням наших батьків і дідів.

Як сказав поет, «щоб бути справді щасливою у цьому світі, людині потрібно лише три речі: хтось, кого любити, щось, шо робити, і щось, на що надіятися».

Ми любимо Україну, боролися за її самовизначення і ніколи не втрачали надію, що вона стане незалежною.

Слава Україні!

Хорхе БАЛАНДА,
голова представництва в Місьйонес Центральної Репрезентації українців Аргентини, журналіст.