Декларація про державний суверенітет, яку часто називають матір’ю незалежності, насправді була тимчасовим компромісом. Радянський Союз тріщав на всі шви: 11 березня 1990-го незалежність проголосила Литва, а Латвія та Естонія активно готувалися до цього процесу. Відбулися криваві сутички на Кавказі. Усе це свідчило про невідворотні процеси розпаду тюрми народів.

Комуністична верхівка бачила й усі процеси, які відбувалися всередині свідомої частини українського населення. Прагнення остаточно саме України — величезної частини тодішньої імперії — вийти з-під руки Москви означало б безумовну загибель Союзу. Саме тому й пішли на компроміс та лояльно ставилися до прагнення нашого суверенітету. В документі останні слова «Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору» є останньою надією комуністичної верхівки зберегти Союз.

Не можна не відзначити й те, що страх перед перспективою існування сильної незалежної України був навіть більший за загрозу припинення існування Радянського Союзу. Бо як інакше можна пояснити те, що в першому ж документі, в якому йдеться про державний суверенітет України, Верховна Рада УРСР проголошує про позаблоковість та повністю відмовляється від ядерної зброї.

Попри те, компромісна декларація переродилася невдовзі в Акт проголошення державної незалежності. Це безумовна заслуга свідомого українства, політичну волю якого висловлювали тоді В’ячеслав Чорновіл із соратниками. Те, що ми нині можемо вбачати деякі недоліки в тексті декларації, не повинно перекреслювати того факту, що з цього документа розпочався процес юридичного закріплення незалежності України, за збереження якої й сьогодні віддають життя наші брати та сестри.

Записала Людмила СТРАЖНИК.

Івано-Франківська область.