У ній зібрано наукові, науково-популярні, публіцистичні статті та інтерв’ю, в яких популяризується минуле Закарпаття.

Загалом Карпатська Україна — непересічне явище на шляху становлення української нації. Про це не вщухають наукові дискусії. А в спортзалі Хустської спеціалізованої школи № 1 імені Августина Волошина, де 15 березня 1939 року крайовий сойм (парламент) ухвалив рішення про незалежність Карпатської України, досі відбуваються волевиявлення на виборах різних рівнів. Традиційно тут міститься виборча дільниця. Для багатьох закарпатців минуле Карпатської України — невід’ємна частина родинної історії, сімейної саги.

Ото, під однією палітуркою вміщено своєрідний звіт Р. Офіцинського, складений із наукових і популярних текстів. Упродовж майже трьох десятиліть вони призначалися і вужчій фаховій аудиторії, і ширшій спільноті. Це роздуми й спостереження, що витримали випробування часом.

Автор, зокрема, доводить: твердження про колабораціонізм президента Карпатської України Августина Волошина не відповідає дійсності. Адже за співпрацю з нацистами можна засуджувати й політичне керівництво СРСР і, за тодішнім мовним етикетом, «особисто товариша Сталіна». Ні до, ні після сумнозвісного пакту Молотова — Ріббентропа 23 серпня 1939 р., що став дипломатичним початком Другої світової війни, Волошин не мав сентиментів до жодної з течій тоталітаризму — ні комунізму, ні нацизму. За переконаннями він був християнським демократом.

Роман Офіцинський наголошує, що в умовах ліквідації Чехословацької держави уряд Карпатської України прагнув знайти вихід, щоб врятувати громадян від безладу.

У книжці зроблено акцент на тому, що з окупацією Карпатської України ведуть відлік масові репресії у регіоні, які тільки посилилися з приходом радянської армії восени 1944-го. Крім того, після 15 березня 1939 року Закарпаття перетворилося на переселенський табір. Край безповоротно знелюднів на понад 40 тисяч мешканців, які евакуювалися під прикриттям чехословацького війська через Румунію та Словаччину.

Водночас карпатоукраїнська еміграція показала себе організованою політичною силою. Це засвідчує робота комітетів у справах утікачів із Карпатської України в Празі, Братиславі, Відні, Белграді, дипломатичні зусилля членів уряду А. Волошина, котрі послідовно обстоювали визволення рідного краю з-під угорської фашистської окупації.

Тут деталізується той факт, що угорські та польські військовослужбовці причетні до злочинів проти українців у березні 1939 року — включно з масовими позасудовими розстрілами січовиків. На карпатських перевалах знищували тоді саме українців, котрих затримали через підозру в симпатіях до легального уряду краю — Карпатської України.

Підкреслено, що найбільших втрат населення Закарпаття зазнало саме в 1939—1945 роках — орієнтовно понад 213 тисяч душ: більш як 113 тисяч загиблих і майже 100 тисяч вимушених мігрантів (біженців, виселених тощо).

Окрема категорія — примусові робітники, майже 111 тисяч, яких забирали з краю для потреб угорської, німецької, радянської економік.

Принагідно проектуються наступні дослідження. Так, у Державному архіві Закарпатської області є фонд Р-1 «Письмові роботи учнів неповних і середніх шкіл, педагогічних училищ і технікумів Закарпатської області на тему:

«Що я бачив і пережив під час німецько-угорської окупації» (Колекція 1946—1947 років, 56 справ). Він офіційно існує, але загубився між стосами документів. Ця детективна пригода, на думку Р. Офіцинського, мала би завершитися публікацією важливих свідчень окремою книжкою.

Привертають увагу висвітлення чимало інших сюжетів через призму архівних знахідок. Завдяки цьому книжка Р. Офіцинського зацікавить шанувальників минулого України. І особливо — того складного і все-таки мало вивченого періоду становлення Карпатської України як самостійної держави. Держави, що ставала на ноги саме тоді, коли вже розпочався переділ Європи перед початком Другої світової війни.

Ужгород.

Фоторепродукція автора.