Три десятиріччя тому, коли Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, я працював заступником головного редактора обласної молодіжки. Називалась наша газета, яка була офіційним друкованим органом Сумського обкому комсомолу, «Червоним променем». Тоді все ще було або «червоним», або «ленінським», або «комуністичним», тож за нашу назву, як на ті часи, червоніти не доводилось — вона мала вигляд однієї із найбільш прогресивних.

Суспільно-політичне життя на Сумщині тоді буяло, а його свідки і дійові особи були сповнені оптимізму та безкорисливого ентузіазму. Дуже часто відбувались події, які на ті часи здавались буденними, але сьогодні можуть сприйматися як історичні. Найголовніші та найцікавіші з них знайшли відображення на шпальтах «Червоного променя». Гортаю підшивку 30-річної давності, переглядаю публікації, частину з яких пам’ятаю і досі, і ще раз переконуюсь: ухвалені парламентом акти про державний суверенітет, а потім і незалежність України не з’явились на порожньому місці, а були ініційовані самим життям. Суспільство вимагало кардинальних змін, а здійснити ті зміни могла тільки вільна нація.

У дефіциті було все

«Червоний промінь» тоді отримував безліч листів від читачів, які ми друкували під рубриками «Пошта» або «Контакт». Нині не треба нічого ані аналізувати, ані узагальнювати — достатньо лише дещо з тих дописів процитувати. І стане зрозуміло, що події тих часів, коли величезна імперія вже перебувала в агонії, просто не могли не привести до «параду суверенітетів», які відбулися у більшості підневільних «республік-сестер».

Ось абзац з листа П. Тхора, ветерана війни з Конотопа: «Із болем і тривогою стежу за подіями в Баку, Прибалтиці та інших «гарячих точках» нашої країни. Що ж це сталося з нами всіма? Як же так ми стали одне одному ворогами?». Нагадаємо, що у Прибалтиці та Баку було застосовано військову силу проти учасників народно-демократичних рухів, там пролилось чимало крові, і це пришвидшило руйнацію СРСР.

А ось цитата із зовсім іншого листа, його у лютому 1990 року надіслав до редакції «Червоного променя» сумчанин К. Ярош: «У центральному універмазі я записався у чергу на покупку кольорового телевізора. Виявився уже в п’ятій тисячі». Щоб надати відповідь читачу, редакція зв’язалася з адміністрацією універмагу, і там поінформували: «Черга на кольорові телевізори становить вже 8,5 тисячі бажаючих, а на чорно-білі — 240. Сумам на перше півріччя 1990 року встановлено фонди на чорно-білі телевізори у кількості 189 штук, а на кольорові — 1500 протягом року».

Сумчанин В. Мельник бідкається через відсутність телефону, і в обласному виробничо-технічному управлінні зв’язку на запит редакції відповідають: можливо, чоловікові вдасться встановити «вечірній телефон». «Із семи годин ранку до семи вечора це службові телефони, а із сьомої вечора до сьомої ранку, а також у вихідні та святкові дні номерами можуть користуватися мешканці міста, — повідомляють зв’язківці. — На сьогодні вже діють 253 вечірні телефони: у Сумах, Охтирці, Конотопі, Лебедині, Білопіллі та Шостці».

На продовження теми повсюдного дефіциту цитуємо вже не листа, а розширену текстівку до фото під назвою «Шприци із Канади»: «Вони тримають у руках справді дорогоцінний подарунок — 5 тисяч одноразових шприців. Їх прийняла головний лікар Сумського пологового будинку № 1 Тетяна Бабар. Таку ж кількість одержав і Сумський пологовий будинок № 2».

Залишаємо поза увагою ковбасу, якої у ті часи не вистачало, туалетний папір, якого ніде не було, та безліч інших атрибутів «нормального життя». І без того у нащадків, які народилися вже за інших часів, вистачить підстав, щоб поспівчувати «попередникам» та зрозуміти, чому абсолютна більшість із них підтримала курс на здобуття Україною спочатку державного суверенітету, а вже через один рік, один місяць, один тиждень і один день — незалежності.

Перед виборами відбувся майдан

Суспільно-політичне життя в Сумах буяло і часто доходило до точки кипіння. Стара система робила все можливе для свого самозбереження, але паростки нової уже пробивалися крізь асфальт, і зупинити це ніхто не міг. На 4 березня влада призначила в Україні вибори до рад усіх рівнів.

Ось номер тижневика «Червоний промінь» за 10 лютого 1990 року. На 2-й сторінці — звернення учасників пленуму обкому комсомолу «Ми схвильовані ситуацією». 3-я сторінка вся забита передвиборчими матеріалами.

Відкриває її інтерв’ю нашого журналіста із кандидатом у народні депутати УРСР «Необхідні радикальні зміни...». Поряд — «Звернення молодих кандидатів у народні депутати Української РСР до народу України», а під ним «Позиція міжобласної групи молодих кандидатів у народні депутати Української РСР «Весна-90». Наступний номер схожий і за тематикою, і за відображенням суспільно-політичного моменту. На 3-й сторінці «Червоного променя» за 17 лютого знову вміщено три передвиборчі матеріали: інтерв’ю з кандидатом у народні депутати, проблемна стаття «Хроніка одного висунення» та «Сім секретів агітації». Останній матеріал, як на сьогодні, здається напрочуд наївним.

Незадовго до виборів Суми перетворились на киплячий казан. Події, що відбулись у місті 18 лютого 1990 року, не забуваються і досі. На майдані біля обкому КПРС та обкому комсомолу, який тоді ще називався площею Леніна, відбувся грандіозний мітинг, у якому взяло участь кілька тисяч чоловік. 24 лютого на 2-й сторінці тижневика з’являється аж 5 матеріалів «на злобу дня». Серед них — «Заява Верховної Ради СРСР», звіти із пленуму Сумського обкому КПУ та із засідання бюро обкому комсомолу. Не оминула газета увагою і сам мітинг, опублікувавши про це невеличкий матеріал. У ньому, серед іншого, повідомляється, що «...мітинг прийняв резолюцію з вимогою відставки бюро обласного і Сумського міського комітетів партії, секретаря ЦК КПРС Лігачова і секретаря ЦК Компартії України Грінцова, генерального прокурора країни Сухарєва, висловився на підтримку Гдляна й Іванова». Окремо учасники мітингу зажадали відставки керівників обласної газети «Ленінська правда» та облтелерадіокомітету. У зв’язку з останнім «Червоний промінь» публікує замітку «На захист товаришів» — це заява президії правління Спілки журналістів України. Президія «рішуче протестує проти мітингового права... і розцінює такі факти... як прямий тиск на журналістів, спробу диктувати їм, про що писати, а про що мовчати...»

В останні дні перед виборами політичне протистояння на Сумщині лише посилювалось, і це знаходило відображення на сторінках «Червоного променя». 1 березня газета вийшла із плакатом на 1-й сторінці: «Хто — кого?».

«Мова про демократію чи диктатуру, гласність чи замовчування, соціальну справедливість чи збереження пільг для обраних...» — газета нагадувала про величезну відповідальність за долю держави, покладену у тому числі й на виборців-сумчан.

4 березня 1990 року відбулись вибори до рад усіх рівнів, після яких стало зрозуміло: Україна вже ніколи не буде такою, як раніше. На Сумщині до представницьких органів влади пройшло чимало людей, категорично не згодних з політикою правлячої партії. Власне, саме завдяки таким людям у Верховній Раді через кілька місяців і було ухвалено Декларацію про державний суверенітет України.

Навесні-влітку 1990 року, після другого туру виборів і обрання депутатів, політичні баталії та пристрасті перекочували із площ до сесійних зал. 2 червня «Червоний промінь» опублікував замітку «25 кілометрів дебатів». На початку матеріалу зазначається, що «три тижні роботи першої сесії Сумської міської ради, здається, промайнули дуже швидко». (Нині сесії Сумської міськради відбуваються за дві — три години.) А у другому абзаці повідомляється, що «тільки магнітофонний запис засідань сесії, який почали вести з 14 травня, — це понад 25 кілометрів стрічки».
Питання

«Хто — кого?» залишається актуальним

До 16 липня 1990 року «Червоний промінь» встиг опублікувати чимало матеріалів на теми рідної мови і національного відродження, а з 1 липня почав друкувати книжку Бориса Єльцина «Сповідь на задану тему». Декларація про державний суверенітет України разом із відповідною постановою Верховної Ради надрукована в обласній молодіжці 21 липня. Обидва документи помістилися на одній шпальті.

11 серпня «Червоний промінь» опублікував два мої матеріали. «Запорожці за Сулою» разом із фотографіями зайняли цілий розворот: газета присвятила дві сторінки 500-річчю українського козацтва. Урочистості відбувалися у Ромнах і у Пустовійтівці, на батьківщині останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Другий матеріал — зовсім невеличкий, і під ним стоїть не моє прізвище, а псевдонім. Я тоді частенько писав гуморески, фейлетони та памфлети і візував ці «несерйозні» твори як В. Деля.

Процитую невеличку саркастичну репліку під назвою «Комунізму немає?». Комунізм на ті часи ще був при силі, до путчу та гекачепе залишалось більше року, але пришвидшити невідворотні зміни дуже хотілось, і ми це робили, хто як міг.

У Сумах в одному місці стоять чотири висотки, на дахах яких колись були прикріплені чотири слова — кожному будинку дісталось по одному. Вночі ті слова сяяли неоновим світлом: «мир», «труд», «щастя» і «комунізм». І раптом останнє слово з будинку зникло, про що редакцію поінформували читачі.

Далі — цитата з «Червоного променя»:

«Опитування мешканців будинку результату не дало.

— То утопія, — сказав один. — Правильно зробили, що зняли.

— Розберіться, — поставив вимогу інший. — Ще недавно «комунізм» був, а приїхав я з Києва, дивлюсь — а його вже немає.

Хтось пригадав, як вночі на даху нібито працював електрозварник».

Під час розслідування довелось звертатися до ЖЕКу, міського житлово-комунального управління, міськвиконкому, а потім і до міського комітету Комуністичної партії — ці подробиці цитувати не буду. Врешті-решт, завідувач організаційно-інструкторського відділу міськкому КПУ А. М. Химченко поінформував:

«Того, що ви думаєте, тут нема. Просто у «комунізмі» підгнили літери, і довелось їх зрізати. Самі розумієте, якби раптом упали...»

Звідтоді до падіння Компартії в Україні, коли вона припинила вирішувати долю держави і нації, минуло понад два десятиріччя. Після сакраментального запитання «Хто — кого?» на першій сторінці «Червоного променя» минуло вже три десятиліття, але воно й досі залишається актуальним. Головна загроза прийшла з того боку, з якого її ніхто не чекав.

Сумська область.

Фото автора.