Спільне фото представників патріотичної громади Краматорська.

Не дуже то й важко називатися патріотом у мирних умовах, за сотні кілометрів від лінії протистояння із зовнішнім агресором та найманцями «русского мира»... А от у долях учасників волонтерських об’єднань міста Краматорська та Українського розмовного клубу «Файно» події, що розпочалися 2014 року, пройшли не просто червоною стрічкою, а відбилися гучним пострілом. Для них, жителів міста, визволеного шість років тому від російських окупантів, поняття суверенітету й незалежності української держави є вистражданими й збереженими у тривалій боротьбі та випробуваннях.
«Що особисто для вас означають цінності, проголошені у Декларації про державний суверенітет України?» — на це питання відповідають представники патріотичної спільноти Краматорська.

Усе починалося з перших  «кікімор» для розвідників

Надія КОЛІНЧИНКОВА — військовий волонтер з 2014 року:

— Я і мої однодумці — не просто учасники розмовного клубу та патріотичних, волонтерських об’єднань. Ми — громада, яка прагне до перемоги в цій війні, що триває більш як шість років. Із 2014-го ми допомагаємо нашим військовим — плетемо маскувальні сітки для передової. Ось і нині, в умовах карантину, ми все одно продовжуємо плести маскувальні сітки. За шість років зроблено чимало.

А почалося все з 12 перших «кікімор», які ми сплели для військових розвідників. Років чотири поспіль плели по тисячі квадратних метрів сітки на місяць. До карантину виробляли приблизно з половину цього обсягу...

Щодо незалежності й суверенітету України, то всю глибину цих ключових понять ми усвідомлювали починаючи з 16 липня 1990 року поступово, крок за кроком. Спочатку в серпні 1991 року — з утвердженням Незалежності країни. Потім — під час референдуму 1 грудня 1991 року, коли українці заявили, що хочуть бути громадянами не СРСР, а громадянами саме України. І цей референдум надав поштовх, завдяки якому справжня Незалежність надалі й вибудовувалася. Лише з цього часу ми почали усвідомлювати, наскільки це складно та відповідально!

— Особисто ви де зустріли події 1990—1991 років?

— Усі події 1980—1990-х пройшли переді мною тут, на Донбасі, у Краматорську. Я сама з Донбасу, тут живу весь час, тож мені усе тут є знайомим і рідним.

— Ви добре розмовляєте українською мовою. Як навчилися?

— У школі навчалася російською. Але ми вивчали українську мову. І свою принципову позицію в 2014 році я виявила насамперед у тому, що не захотіла розмовляти мовою агресора, мовою ворога.

— Де знаходите кошти для закупівлі сировини й матеріалів, необхідних у волонтерській роботі?

— Для плетіння маскувальних сіток купуємо сітку-основу, — зазначає Надія Михайлівна. — Щодва місяці купуємо нову таку сітку вартістю п’ять тисяч гривень, збираючи кошти в складчину, звертаючись до небайдужих помічників, проводячи благодійне ярмаркування. На всі місцеві свята та масові заходи виходимо зі своєю скринькою, на якій так і написано «Збираємо на сітку-основу». Багато людей підходять і кидають гроші.

Зазвичай на таких благодійних ярмарках під синьо-жовтим прапором стоїть манекен у військовому однострої, поруч з яким — скринька для пожертвувань. Підходять колишні та чинні військові, які приїжджають до

Краматорська, й дякують жінкам за надіслані ними на передову сітки, за «кікімори», що врятували багатьом із них життя. Раніше в організації «Небайдужі серця» була волонтерка, у якої чоловік служив розвідником. Сім «кікімор» для його підрозділу шили в прямому сенсі всією родиною: приходив плести маскувальні вироби навіть син військового, підліток. Згодом жінка й сама пішла на військову медичну службу, тепер служить у госпіталі.

Ми й зараз передаємо через неї для поранених військових білизну, футболки, шкарпетки.

Євгенія ЛУКСТІНА — уродженка Львівської області, у волонтерській організації Краматорська з 2014 року:

— Приїхала на Донбас ще 1967 року з Мостиського району, що на самому кордоні з Польщею, — розповідає вона. — Закінчивши меліоративний технікум, за направленням працювала на Донеччині. Вийшла заміж. Так тут і залишилася.

— Ви підраховували свій волонтерський доробок?

— Так, і це — 214 зшитих «кікімор», 17 пелерин для розвідників, 10 укриттів для снайперів розміром 2 на 1,5 метра, які дають змогу бійцям бути непомітними на землі й у траві. Роботи дуже багато, й робота копітка.

Зараз ми переважно плетемо сітки. Допомагаємо військовим шпиталям пошиттям футболок, легких натуральних сорочок і в’язанням шкарпеток, яких у великій кількості потребують поранені хлопці.

Не можу сприймати позитивно цинічний «русский мир»!

Волонтер Борис ХАРЧЕВНІКОВ більш як 40 років викладав історію України у Донбаській державній машинобудівній академії. Продовжує й зараз виховувати молодь у патріотичному дусі, проводячи заняття туристичного клубу.

— Я народився у Краматорську. Це моє рідне місто, — наголошує він. — У молоді роки жив і навчався у Росії, а з 1979 року, закінчивши університет, працюю на Донеччині. Добре пам’ятаю, як радів, коли дізнався 16 липня 1990 року про прийняття Декларації про державний суверенітет України. Одразу її сприйняв усім серцем, оскільки усвідомив: нарешті ми здобули Батьківщину. Адже ця холодна Москва, цей цинічний «русский мир» не можуть мною сприйматися позитивно!

На початку 1990-х ми всі дуже уважно стежили за суспільно-політичними подіями — хвилювалися, раділи. Пам’ятаю, як кожен із нас, дізнавшись, що ми стали незалежними, гаряче ділився тим, що спадало йому на думку.

Хтось казав, що нарешті будемо краще жити. Хтось — що будемо на своїй Батьківщині вільними, й ніхто нами більше не керуватиме з Москви. Але я вважаю, що справжня незалежність, справжній відлік державного суверенітету України беруть початок з 2014 року.

Адже надто легко ми здобули свободу у 1980—1990-х. Утім, з історії знаємо, що всі революції й здобуття державної самостійності відбувалися після кривавих війн і повстань. Кращі представники нашого народу за це жертвували своїм життям як у минулі століття, так і після 2014-го, й лише зараз ми відчуваємо себе насправді вільними.

У туристичному клубі ми з молоддю в походах пізнаємо Україну й відвідуємо різні її куточки. Від Карпат, від Бугу й Дністра до сходу пролягли наші численні маршрути. Раніше бували в Криму. Вважаю своїм головним завданням якомога більше залучати молодь до вивчення України.

Душа сказала: «Не лишайся осторонь!»

Любов МАТЮШЕНКО — волонтерка організації «Небайдужі серця», своє покликання знайшла у громадській діяльності та допомозі українським військовим:

— Волонтеркою я з 2014 року, як почалася війна, — розповіла про себе. — Я росіянка, народилася в Воронезькій області. Тут, на Донеччині, з 1969-го. За професією — лікар. 33 роки пропрацювала завідувачем відділення, а тепер на пенсії.

Знаєте, коли розпочалася війна, то в мене серце кров’ю обливалося. Як це: росіяни на нас напали?! І душа сказала: «Не лишайся осторонь! Йди і допомагай військовим». Я зшила для солдатів багато трусів і футболок, і вони потрібні. А потім, коли армія стала одягненою й багато в чому потреба поменшала, я перейшла на плетіння сіток. Вважаю, що це дуже необхідна справа.

Підтримують мене й мої рідні. Мій чоловік теж у волонтерах. Уся наша родина налаштована патріотично. І дуже хочемо, щоб Україна перемогла й розцвіла. Важко дається нам Незалежність! Дуже непросто вона здобувається! Важко патріотам. Адже рівень свідомості у багатьох мешканців ще дуже низький — це буває помітно навіть на підконтрольній території. Отже, людям треба добре замислюватися: за кого голосувати, як поводитися й до чого прагнути.

Допомагаємо всім, чим можемо

Антоніна АБРОСІМОВА — волонтерка:

— 1971 року я переїхала з Росії до Харкова, а в Краматорську — з 1981-го. 36 років працювала на «Енергомашспецсталі». До волонтерської діяльності долучилася на початку 2015-го. Займаюся і плетінням сіток, і в’яжу, і готую різні смаколики для солдатів. Зрештою, все роблю: і шкарпетки в’яжу, і вишиваю. Одне слово, допомагаю, чим можу.

Ірина СИЛА — учасниця волонтерської організації «Небайдужі серця» й Українського розмовного клубу «Файно»:

— Що для мене означає захист суверенітету, незалежності, зміцнення держави? Це насамперед сприяння розвитку української мови, допомога всім, чим потрібно.

Безпосередньо до волонтерської діяльності я долучилася 2014 року. Раніше в нас була єдина Україна. А восени 2013-го ми побачили, як б’ють дітей в Києві на Майдані. І одразу прийшло розуміння: «Хто ти? Чий ти? Яку країну підтримуєш?».

Нині я роблю вишивку й плетіння — створюю декоративні вироби й прикраси, які можна продати на ярмаркуванні й заробити гроші для придбання сіток. Наразі, в умовах карантину, не проводилися масові заходи, тому реалізувати ці вироби було складніше. Дещо вдалося продавати через Інтернет. Утім, ми всі сподіваємося, що найближчим часом зможемо відновити свою діяльність у звичному, робочому режимі.

У місті згуртовується патріотична громада

Оксана МУРАВЛЬОВА — координатор громадської організації «Український розмовний клуб «Файно», свою особисту долю вважає невід’ємною від долі Української держави. Отже, й події липня 1990 року, які були відправною точкою здобуття Україною державного суверенітету, для неї особисто стали знаковими й переконливими щодо зробленого колись професійного вибору.

— Якраз 30-річна давність — це був початок моєї трудової педагогічної діяльності. Якщо взяти трошки раніше — 1989-й, я в Донецькому державному університеті навчалася. І коли йшла до університету, то мій брат казав:

«Куди ти йдеш! Українська мова, вона згине. Це мертва мова. Не йди туди». І я наперекір усім і всьому пішла саме туди. Мабуть, у нас просто в роду так йде, що через покоління будівельників — покоління викладачів. Мій дід і його сестри були викладачами української мови. Наступне покоління було будівельниками. Тож я викладач, а моя донька будівельник. Тобто, очевидно, воно так на роду написано. Але ми тоді дуже гостро відчували, й викладачі нам підтверджували, що українське слово гине, і його треба підтримувати, йому треба дати поштовх. Ну й, само собою, зі словом пов’язано все інше. Вже тоді розпочиналися розмови, щоб університет перейменувати і надати йому ім’я Василя Стуса.

Я бачила в ті роки ситуацію всюди, оскільки мій чоловік був військовим, і нам свого часу довелося поїздити. 30 років тому він демобілізувався з Монголії, і ми поїхали спочатку в Алчевськ, потім в Краматорськ, потім до Ясинуватої. А після окупації Ясинуватої 2014 року російськими бойовиками Краматорськ нас повернув назад.

— Як відбувається цього року ваша акція «Народжені у вишиванках»?

— Акція триває до Дня Незалежності України. Так сталося, що на День вишиванки ми через карантин не змогли поїхати до пологових будинків, і тепер у серпні ці 300 наборів готові будемо вручати породіллям. На День вишиванки ми одягли монумент Шевченка у нашу вишиваночку і подарували Донецькому обласному краєзнавчому музею материнську сорочечку разом з малечими вишиванками.

Якщо брати всі вироби, створені за ці роки, то це, мабуть, тисячі. Цьогоріч у нас приблизно 400 сорочечок (роспашонок). Частину виробів ми виставили на продаж, щоб придбати сировину, матеріали, нитки й сітки-основи для плетіння, а також щоб громадська організація мала змогу розвиватися й рухатися вперед. Серед виробів, що реалізовані цьогоріч і в попередньому році на благодійних ярмарках, зокрема в онлайн-форматі, були квіти, сувеніри. Проводився у нас і благодійний «Файно Бум».

І, звичайно, пріоритетом є розвиток мови. Ми випустили чотири групи безплатних курсів української мови. Благодійний фонд «Карітас» допоміг нам друкуванням сертифікатів. Цього року курси в нас закінчили 56 осіб. Є попит на продовження курсів української мови, але займатися цим зможемо, коли карантин закінчиться. Тепер заняття проводяться індивідуально у дистанційному режимі, й охочих долучається дедалі більше. Проводяться у нас і семінари для викладачів, один з яких організувала в онлайн-режимі громадська організація «Український світ».

— Як згуртовуєте патріотичну громаду, якими заходами?

— Насамперед це автопробіги, до яких долучилися тисячі людей. Навіть ті, хто не міг виїхати автівкою, зустріли учасників автопробігу й підтримали у визначеному організаторами місці, з дотриманням карантинних вимог.

Звичайно, в Інтернеті підтримуємо один одного, телефонуємо один одному й постійно спілкуємося. Навіть сітки жіночкам допомагають розвозити активісти партії «Європейська солідарність». Вони ж доставляють матеріали.

Хто може, вдома плете.

— Скільки загалом зараз учасників у розмовному клубі «Файно»?

— Сказати, що це чисто розмовний клуб, ми не можемо. Тут і «Небайдужі серця», тут і ті, хто вийшов з «Краматорських бджілок», і волонтери, і ті, хто просто підтримує, кому подобається з нами спілкуватися. Тобто, якоїсь реєстрації ми не потребуємо. Розумієте, якщо ми почнемо формалізувати, то тут не буде душі. А в чому, до речі, наша незалежність: ми хочемо робити все з душею. Хоча хтось нам і каже, що десь там ми великі гроші за це отримуємо — нічого ми не отримуємо. Ми отримуємо задоволення від нашої роботи. А всі, хто бачить, що тут є душа, вони нас підтримують. Хтось тканину приніс, хтось нитки, хтось допомагає різати або возить і передає щось. Отже, кожен відіграє свою важливу роль. Але кожен учасник — він особливий і унікальний. І кожен має своє величезне значення в нашому розмовному клубі.

Фото автора.