Вона вийшла у видавництві «Ярославів Вал» протягом 2017—2019 років.

Відгук на видання добре було б почати так: цю трилогію страшно читати! Бо уявіть собі майже 2 тисячі сторінок тексту, і кожна з трьох книг за форматом незручна для читання в метро, а за вагою — для читання лежачи! Крім того, щоб почати читати, треба подолати скептицизм, властивий нам, коли йдеться про мемуари сімдесятилітніх (отже — колишніх совєцьких) людей із щасливою біографією. А в Слабошпицького біографія таки щаслива, бо він близько знав багатьох легендарних людей нині напівзабутого літературного середовища, згадаймо хоча б Павла Загребельного чи Григора Тютюнника. Та й за незатишних для старшого письменницького покоління часів Незалежності літераторові Слабошпицькому гріх нарікати на долю — він виконавчий директор Ліги українських меценатів, співголова Координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика і, зрештою, директор успішного видавництва «Ярославів Вал».

Одначе таки варто подолати цей скептицизм і цей острах перед об’ємом трилогії — і ваше читання буде винагороджено відкриттями і несподіванками. Автор пише: «Моє життя складалося так, що я від юнацьких літ жив у людському вировиську, особисто знав і знаю десятки тисяч осіб і не позбавлений уміння порівнювати, аналізувати чи й відчувати, хто є хто і що є що. Так от, дуже часто можу з прикрістю сказати: як мені не пощастило через те, що довелося знати ту або ту людину. Й поінколи — навпаки: дякую долі за те, що моя життєва дорога не розминулася з дорогою ось цієї людини».

Звісно, з «десятків тисяч» у тритомнику зосереджено увагу на десятках чи сотнях імен. Автор зізнається, що на початку роботи принцип відбору був такий: обов’язково розповісти про «особливо видатних сучасників»: поетів, художників, громадських діячів, меценатів. Він справді про них розповів, про багатьох — від Андріяшика до Яцика. Але, дякувати Богові, не менше розповів якраз про тих, хто не потрапив до іконостасу загальновідомих імен, хоч доля і життєвий подвиг цих людей варті не меншої пам’яті й поваги. В цьому сенсі фраза, винесена на обкладинку тритомника — «Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури» — не рекламна замануха, а таки правда. Бо історія літератури, особливо шкільна, часто будується майже тим примітивним способом, за яким будуються рейтинги поп-зірок. Мовляв, таким чином цю історію дітям (та й не лише їм) легше запам’ятати. Мабуть, популярна історія будь-якої літератури, не тільки нашої, приречена на певне спрощення, бо жоден іконостас не вміщає всіх достойних. Одначе в такій «історії» є щось від того примітивного поділу, що властивий будь-якій школі: оце «люди першої парти», а оце другої, а он там — останньої. Але ж на останній парті сидять зовсім не двієчники! І заслуга Михайла Слабошпицького якраз у тім, що у своїх мемуарах він згадав багатьох із тих, кого наші підручники чи наші ЗМІ відсунули «на задню парту» й забули там. Туди ж потрапило немало тих, хто ще літ 30 тому сидів «на першій парті», а тепер прийшли нові кумири, а ті стали незаслужено напівзабутими. Тут у Слабошпицького список досить великий, ось на вибір: Любов Забашта, Ростислав Доценко, Леонід Тендюк, Леонід Череватенко, Василь Захарченко, Юрій Пригорницький, Анатолій Шевченко, Віталій Дончик, Віль Гримич, Олександр Завгородній — і ще багато імен... Іноді здається, що спогади саме про цих людей у Слабошпицького проникливіші, ніжніші, аніж спогади про «літературних генералів» (тут у мемуариста теж список довгий). Чи не найбільша насолода від читання — саме в цьому, бо за шеренгою хрестоматійних імен тобі відкривається ціла літературна Атлантида, вельми густонаселена, й ти відчуваєш гордість за те, що ця Атлантида в нас є.

Можливо, недолік тритомника — деяка поспішність письма, через що автор із тону приватно-мемуарного часом збивається на жанр звичного йому літературного портрета. Так трапляється не тільки тоді, коли автор пише про тих, кого знав, так би мовити, на відстані (як-от поета Аттилу Могильного), але навіть про тих, кого знав довго й близько (як-от Анатолія Дімарова, спогади про якого могли бути набагато колоритнішими).

У назві кожного з трьох мемуарних томів Михайла Слабошпицького повторюється слово «дзеркало», отже, перед нами — ніби й справді «трельяж», оте дзеркало з трьох стулок, без якого не обходиться жодна акторська гримерка. Втім, перше значення слова «трельяж» — також і садова конструкція, призначена для в’юнких рослин. І це звучить навіть точніше, бо стебла живих людських біографій тут в’ються, куди їм заманеться, примхливо і нелінійно, й це створює в книзі ту інтригуючу непередбачуваність, на якій читацький інтерес тримається й вимагає продовження — що там буде далі. А далі, очевидно, таки буде — бо в кількох числах цьогорічного журналу «Київ» з’явилися уривки вже четвертого тому мемуарів Слабошпицького.