Репресований Павло Ковальчук.

Фото надано Анатолієм КОВАЛЬЧУКОМ.
 


У музеї Біломорканалу, збудованого руками «ворогів народу». Карелія, 2013 рік.

Фото автора.

Просвітянин з Київщини Анатолій Ковальчук роками шукав інформацію про своїх репресованих, а потім реабілітованих родичів, які, як і сотні тисяч українців, були знищені людиноненависницьким комуністичним режимом.

Звинувачення під копірку

— Жертвами сталінщини стали сім’ї моїх батька й матері, їхні батьки — Ковальчук Павло Силович, уродженець села Тернавка (нині Ізяславський район Хмельницької області) і Зоренко Лаврентій Максимович, який народився в селі Косівка Володарського району Київської області, — розповідає Анатолій Ковальчук. — Ще в січні 1935-го під час чергової хвилі репресій проти української інтелігенції, що розпочалася після вбивства 1 грудня 1934 року комуністичного функціонера Кірова, був заарештований Лаврін Зоренко. Його звинуватили в належності до антикомуністичної організації, яка планувала теракти проти керівних діячів радянської України і запроторили на 12 років до концтабору. Увесь термін покарання мій дід по матері відбув у Колимських концтаборах — найжахливіших у всьому ГУЛАЗі. Завдяки міцному здоров’ю він вижив у тому пеклі, хоч втратив праву ногу. Голодного 1947 року дід калікою повернувся додому, а другий рідний дід загинув.

Засуджений «трійкою» двічі

Дід по батьковій лінії Ковальчук Павло належав до числа тих, кого комуністична влада двічі репресувала з політичних мотивів, а через кілька десятиріч за відсутності складу злочину двічі реабілітувала влада демократична. Народився Павло 1899 року в селянській родині. Закінчив початкове училище, де здобув добру, як на той час, освіту. Восени 1917-го вісімнадцятирічний юнак і його на рік старший брат Дмитро стали бійцями Армії УНР.

— На жаль, немає достеменної інформації про те, в якому підрозділі служили брати Ковальчуки, де, коли воювали, — каже просвітянин. — Знаю тільки, що Павло попри молодість завдяки освіті, відвазі й організаторським здібностям був призначений командиром взводу. За розповідями осіб, які добре знали мого діда, він був з тих, хто віддасть убогому єдину сорочку. А ті односельці, які разом з ним у молоді роки воювали за державність України, але уникли репресій, у 1950-х розповідали моєму татові, що Павло був відповідальним командиром і брав участь у важливих подіях у Києві. Кажуть, був присутній 22 січня 1918 року на Софійському майдані в момент урочистого проголошення IV Універсалом Центральної Ради державної незалежності України, — пригадує Анатолій Ковальчук.

Восени 1919-го неподалік міста Старокостянтинів Павло захворів на тиф. Про це довідався його батько. Сила Васильович привіз непритомного сина додому. Одужавши, Павло і далі боровся за незалежність України. Але коли українські формування під натиском більшовиків відступили за річку Збруч, прийшов додому, бо не схотів жити на чужині.

— У село повернувся немовби іншою людиною, духовно він перевершував більшість ровесників, — зазначає Анатолій Ковальчук. — Усвідомлював: після невдачі національно-визвольних змагань, встановлення і зміцнення більшовицького режиму нависла небезпека над усіма, хто в 1917—1919 роках збройно виборював державність Батьківщини. За словами Павлової сестри Агапії, він не любив комуністів і плекав віру в державність України. Павло цікавився подіями, які відбувалися в СРСР й у світі. З газет і радіо знав про наміри комуністичної влади призупинити НЕП, провести розкуркулення й масову колективізацію. Розповідав про це менш освіченим сусідам, був лідером вуличної громади. Тож у його хаті вечорами збиралося багато чоловіків і допізна вели розмови про політику, про те, що робити, як жити далі, якщо влада відбере в селян землю, реманент і знищить їхні індивідуальні господарства, — пригадує онук бійця Армії УНР.

Пішов у колгосп, аби врятувати родину від переслідувань

У 1930 році Павло за наполяганням батьків і дружини віддав до новоствореного колгоспу двоє коней і весь реманент, придбаний колись за гроші, зароблені Силою Васильовичем під час дворічного (1910—1912) перебування у США.

Ковальчуки відчували — на Україну насувається біда. Розуміли, що відмова від вступу до колгоспу призведе до розкуркулення, пограбування майна, загрожує всій родині: колишньому петлюрівцю арештом, батькам, дружині й синові — засланням на північ. Павло здогадувався, що всі учасники антибільшовицьких збройних формувань перебували на обліку в ДПУ.

— У колгоспі дід працював рільником, бригадиром і агрономом. Восени 1932 року після затяжних дощів дуже рано вдарили морози. На полях залишилися викопані, але ще не вивезені на цукровий завод буряки. Через ті буряки голову колгоспу
І. Шевчука і ще п’ятьох рільників 24 листопада 1932-го було заарештовано, звинувачено в саботажі, у навмисному зриві «планів партії», — розповідає Анатолій Ковальчук. — «Якщо не могли вивезти кіньми, треба було мішками носити буряки на завод, але плани партії й уряду виконати!» — заявив прокурор на судилищі, хоч знав, що відстань від села до заводу перевищує 25 км.

21 грудня 1932 року Павло Ковальчук був засуджений до десяти років позбавлення волі (згодом Верховний суд УРСР скоротив термін покарання до чотирьох років). Очевидно, як політично небезпечний він єдиний із засуджених односельців був етапований на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу.

Біломорканал будували голими руками

На Біломорканалі єдиною робочою силою були ув’язнені «вороги народу», прирівняні комуністичною владою до рабів. При спорудженні цього гідротехнічного об’єкта жодних механічних засобів влада не використовувала. Всі важкі роботи під цілодобовим наглядом військ НКВС виконували вручну такі в’язні як Павло Ковальчук. Скелястий ґрунт підривали динамітом, каміння розбивали молотами й вивозили з 227-кілометрового річища каналу одноколісними возиками. Щоденна смертність в’язнів перевищувала 700 душ. Незважаючи на це, канал був споруджений упродовж 20 місяців і 10 днів.

— Від важкої виснажливої праці Павло Ковальчук важко захворів. У той час було ухвалено рішення відпускати додому виснажених в’язнів, які перебували на порозі смерті. Моєму дідові пощастило — наприкінці голодного 1933-го він приїхав додому. Оскільки термін покарання залишився невідбутим, а судимість не була погашена, влада не дозволила Павлові залишатися вдома. Упродовж півроку він мусив виїхати за межі України. У той час уже була запроваджена паспортна система, тож, щоб отримати паспорт, Павло пішов працювати вантажником на Бердичівський пивзавод, а потім разом з дружиною і двома синами виїхав у Челябінську область. Там із середини 1920-х років на станції Бускуль проживав його двоюрідний брат Гаврило Ковальчук, котрий поїхав на будівництво Південно-Уральської залізниці. Був людиною грамотною, тож декілька років працював начальником станції, касиром, — продовжує розповідь просвітянин.

Заарештували на чужині

Павло сподівався, що на чужині побуде декілька років, доки не отримає дозвіл на повернення в Україну, навіть хату в селі не продав. На станції працював ремонтним робітником, проживав у службовому будинку за півтора десятка кілометрів від самої станції.

— Дід як справжній українець завів господарство — заготовляв сіно і вирощував биків. Не тільки для власних потреб, а й на продаж, — каже Анатолій Ковальчук. — 31 березня 1938 року Павла заарештували енкавеесники. Того дня він, як завжди, пішов на роботу, але увечері додому не повернувся. Через декілька днів родина довідалася, що він перебуває в Бускульському слідчому ізоляторі. Дружина на кілька днів раніше заарештованого колеги, який перебував в одній камері з Павлом, повідомила, що мала побачення зі своїм чоловіком. Той переказав нею Павлові слова, щоб родина продала майно і негайно поверталася в Україну, бо він уже ніколи з в’язниці не вийде. Жінка виконала наказ чоловіка й невдовзі повернулася в Україну. У рідному селі сім’я «ворога народу» не знайшли співчуття.

Помер у таборі «від хвороби серця»

— Моя бабуся, дружина Павла, важко, майже задарма, працювала в колгоспі. Щоб вижити і прогодувати дітей, їй доводилося ночами або вдосвіта скопувати заступом город і саджати овочі. Її синів комуністи зневажливо називали дітьми петлюрівця, — каже просвітянин. — Пам’ятаю, хоч був ще малим, як дільничний міліціонер Бутенко приніс довідку про діда і вручив її моєму батькові. У ній сказано, що Ковальчука Павла 1938 року було засуджено на десять років позбавлення волі без права листування. Але 1942-го він помер у таборі від хвороби серця. Почувши таке, моя бабуся гірко заплакала (їй було тоді ледь за 50 років). Адже вона вірила, що її чоловік живий і ще надішле звістку про себе і повернеться додому.

Щодо тата, то він завжди був упевнений у тому, що його батька, як і багатьох інших борців за Україну, кати розстріляли відразу після арешту.

Смертний вирок двом товаришам винесли майже водночас

— Усе почуте й побачене того теплого весняного дня дуже вплинуло на мене малого. Саме тоді прийшло розуміння: сталіністи — вороги, це вони вбили одного мого діда, мучили в сибірському таборі другого. Вони — винуватці всіх бід і горя, — продовжує Анатолій Ковальчук. — Згодом дізнався, що батько розповів про цю довідку Купріянові Заянчківському, який у другій половині 1930-х працював секретарем сільської ради. Той, вислухавши сумну новину, відкрив таємницю про причетність місцевої влади до долі діда Павла. Виявляється, на початку березня 1938 року до сільради з Челябінська надійшов лист з вимогою надіслати характеристику на Ковальчука Павла. За словами Купріяна, він написав її, перерахувавши в документі позитивні якості колишнього сусіда і товариша дитячих років. Але малограмотний голова сільської ради Бенедьо Шмигельський, вислухавши текст (сам майже не вмів ні читати, ні писати), вирячив очі, побагровів від люті і, порвавши аркуш на маленькі клаптики, кинув на стіл. Він грізно наказав секретареві написати іншу характеристику, зазначивши, що Павло — ворог більшовицької влади. Що він добровільно пішов воювати за Україну й дослужився в Петлюри до посади командира взводу. А потім проліз у колгосп, щоб із середини його розвалити. Тому за всі злочини проти компартії він має бути суворо покараний.

Купріян не сперечався, адже його рідний брат Семен також служив у війську УНР, був петлюрівцем. Тижнів за два після розмови в сільраді Семена заарештували за звинуваченням у належності до контрреволюційної організації. 28 серпня 1938-го, саме того дня, коли в Челябінську комісія НКВС СРСР винесла смертний вирок Павлові Ковальчуку, за ухвалою «трійки» Кам’янець-Подільського обласного УНКВС Семен Заянчківський був засуджений до розстрілу.

— Тільки впродовж 1938 року було розстріляно дев’ятьох тодішніх жителів Тернавки (вихідці з села, які були репресовані за межами України, не входять до цього переліку). Тому достеменно ніхто не знає, скількох уродженців цього села знищила комуністична влада впродовж 1937—1938 років. А в Україні таких сіл десятки тисяч! — каже Анатолій Ковальчук. — З «Книги Памяти Челябинской области» довідався, що, крім Павла і Гаврила, в Челябінській області в той час проживав ще один уродженець нашого села. Григорій Ковальчук 1887 року народження — залізничник, двоюрідний брат діда Павла, але вже по лінії іншого дядька. Долі всіх трьох Ковальчуків виявилися схожими — вони зазнали репресій: Гаврила заарештували найпершим, 10 березня, а Григорія — 22 квітня 1938 року, — каже просвітянин.

Усі троє Ковальчуків були звинувачені за однаковими статтями: 58—6, 58—10, 58—11 КК РСФРР, засуджені до вищої міри покарання й розстріляні одного дня. Павлове життя обірвалося у віці 39 років, Григорія — у 51 рік, Гаврилове — у 53 роки.

Згодом брати були реабілітовані: Гаврило — військовим трибуналом Уральського ВО 22 січня 1960-го, а Павло і Григорій — прокуратурою Челябінської області
31 травня 1989 року.